Антін Щегельський - Секс-бомба застарілої конструкції, або Уроки державної служби

Лаврентій Павлович, стоячи на балконі свого кабінету, поглядав у двір з висоти службового становища. Запримітивши автомобіль, притьмом спустився донизу і вже за кілька хвилин відмикав один із чотирьох гаражних боксів.

— Давай сюди! — Скомандував він водієві.

Машина на половину довжини втиснулася в куценьке, як на неї приміщення.

— Приїхали, — почулося з боксу. — Далі нема куди. А задок хоч куфайками накривайте. То вже ваша турбота. — Водій тицьнув Ґазді ключі й документи і попрошкував до воріт.

— А ми її зараз щитами, — тихенько, ніби про себе, мовив Лаврентій Павлович. — Гена, гукни-но Ігоря і Славу. Тільки скажи, хай інструменти і цвяхи прихоплять.

Телефоніст, двірник і сантехнік, який за сумісництвом виконував обов’язки столяра й теслі, під чутливим і мудрим керівництвом Лаврентія Павловича взялися споруджувати прибудову до боксу. Ось тут і стали в нагоді дощані щити, якими був огороджений фасад головного офісу міністерства, коли його фарбували під Європу. Не даремно ж далекоглядний Ґазда у перший вечір після ремонту, поки ще будівельники не спохватилися, змусив своїх підлеглих розібрати огорожу на щити й скласти їх у дворі за гаражами. А будівельники не дуже й дошукувалися тих щитів, бо кому потрібна зайва робота? І ось будматеріали, як знахідка, стали в нагоді. До вечора «Роллс-Ройс», який, якщо вірити всезнаючим водіям міністерського начальства, обійшовся новому господарю не дорожче «Жигулів», був захований від стороннього ока.

Поява лімузина на найближчі кілька днів стала предметом розмов і пересудів у міністерському дворі. Гадали, хто ж той щасливець, якому дісталося конфісковане у засудженого кримінального нувориша авто: комусь із міністерських, чи слід брати вище. Лаврентій Павлович, який чи не єдиний знав істину, вперто відмовчувався. А що відділ, у якому працювали Петренко з Грабовським, містився у флігелі поруч з господарськими службами та кімнатою відпочинку водіїв, то й вони мимоволі були втягнуті у навкололімузинні пристрасті. Адже все, що відбувалося поза головним офісом, особливо, у міністерському дворі, не проходило повз увагу наших героїв.

Вони вже давно звикли до того, що принаймні кілька разів на місяць біля гаражів, у яких практично не паркувалися міністерські авто, а лише знаходили прихисток чиїсь іномарки, товпилися водії. Вони оглядали чергове придбання того чи іншого високого посадовця, обговорювали якості машини та її ціну. Як правило, тут фігурували такі суми, з якими на базар за пристойною іномаркою й не потикайся. Правда, розмови тут, здебільшого, велися прозорими натяками та напівнатяками і ніхто ніколи не наполягав на правдивості та достовірності своїх слів.

Отак, самі того не бажаючи, наші герої пізнавали міністерські таємниці із чорного ходу.

Валерія дотримала слова. Перше, що вона зробила, це добилась перенесення слухання справи в районний суд за місцем проживання відповідачки.

— Навіщо тобі це? — з докором питав Грабовський. — Так ти тільки налаштуєш проти себе суддів.

— Не скажи. Ти впевнений, що позивач не дав своєму судді хабара?

— Звідки у п’яниці гроші?

— А адвоката, між іншим, твій п’яниця найняв із найдорожчих. Значить, і суддю могли купити. Я мушу бути впевнена, що в процесі слухання справи ніхто не витягне з рукава козирного туза чи джокера. Тож дозволь мені самій вирішувати, як робити мою роботу.

Сеньйорита Вишенька таки добре знала свою справу. Аби загальмувати процес, подала клопотання з проханням відкласти слухання поки вона, як щойно найнятий адвокат, увійде в суть справи. Тим часом зібрала всі чеки, що свідчили про погашення кредиту та квитанції про сплату за комунальні послуги, довідки про розмір зарплати кожного із колишнього подружжя та про заборгованість по аліментах, добула в медвитверезниках копії протоколів затримання позивача і квитанцій про сплату за холодний душ і ночівлю. Серед колишніх друзів, колег по роботі та сусідів, які знали обох не один рік, розшукала тих, хто свідчитиме на боці Петренкової невістки. Дати свідчення погодились також вихователі дитсадка, у який ходив Світланин син, коли вони жили з рідним батьком, а також вчителі зі школи, де малий навчається сьогодні. А потім подала зустрічний позов.

Боротьба старої й нової адвокатських шкіл була досить запеклою. Хоч як це прикро було усвідомлювати кращому представникові радянської адвокатури і асу судочинства в царині поділу нерухомості, але молодість брала своє. Валерія зуміла довести суду, що саме Світлана, яка отримувала у десять разів більше від чоловіка, фактично самотужки виплатила житловий кредит. Та й зараз продовжує сплачувати за комунальні послуги. А батько, який з моменту офіційного розлучення не дав своєму синові жодної копійки аліментів, тепер намагається руками суддів позбавити його ще й даху над головою. Тож суддя ухвалила виселити горе-батька зі спірної житлоплощі й передати квартиру її дійсним господарям — матері з дитиною.

Програвши в суді першої інстанції та в апеляційному, адвокат колишнього Світланиного чоловіка звернувся до Верховного суду.

І тут Петренко вирішив ще раз перевірити свого друга й начальника Грищенка «на вошивість».

— Не підстрахуєте у Верховному суді? — Якось запитав він у шефа.

— У вас там якісь справи? — Здивувався Роман Михайлович.

— Так невістка ж судиться з колишнім за квартиру.

— Вже у Верховному? — подивувався той. — Ви ж недавно казав, що потрібна підтримка в районному. Чому ж ви мені не нагадав?

— У вас були свої клопоти: то Ялта, то Варна, то Карлові Вари…

— Ви що образився?

— Та ні. Хто ж на таке ображається? Чорнобильська відпустка — то святе. Та ще й за кілька років поспіль.

— Воно й правильно. Бо скільки того життя і здоров’я!

На тому розмова скінчилася. Більше до неї не поверталися ні Петренко, ні Грищенко. Перший тому, що Верховний суд і без втручання свого колишнього члена, залишив у силі ухвали судів двох попередніх інстанцій. А інший — через свій характер. Грищенко жив своїм життям і згадував про ближніх лише тоді, коли це було потрібно йому. Винятком були хіба що години відпочинку в колі друзів. Тобто тих, хто вмів вислуховувати його задовгі, розумні аж кучеряві монологи і тости, захоплюватись його сміливістю і безкомпромісністю, які особливо яскраво розкривалися під час кожних парламентських виборів. Він був хлопцем хоч куди, навіть із претензією на звання захисника народних інтересів. Але завжди в чомусь не дотягував і в парламент потрапляли, може й не кращі за нього, та інші.

Новобранців, яким, за задумом найвищого керівництва, належало стати рупором найсправедливішого відомства держави, якось непомітно згуртувала неприязнь до спільного ворога. А що обов’язки працівників їхнього відділу ще жодним документом не регламентувалися, то бажаючих підім’яти його під себе вистачало. Чи не найпершою серед претендентів на владу була Софія Борисівна. Не минало дня, щоб вона не продемонструвала свої претензії, чи бодай чимось не вкусила Петренка. Василь Григорович платив їй тією ж монетою, обравши своєю зброєю численні помилки, якими рясніли матеріали Софії Борисівни, розміщені на сайті міністерства. Вона ж безапеляційно відповіла:

— Мнє главноє журналістіка. А ошібкі і опєчаткі, ето жє блохі!

Сьогодні на міністерському сайті з’явився новий «блохастий шедевр» Софії Борисівни під заголовком:

«ДІЯЛЬНІСТЬ УПОВНОВАЖЕНОГО У СПРАВАХ ДОТРИМАННЯ КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ І ОСНОВНИХ СВОБОД ЛЮДИНИ».

Визначення прав людини та їх дотримування завжди були у центрі уваги людства. Ще в античні часи стояло питання: як забезпечити існування сильної держави та при цьому зберегти права людини? Будучи споконвічним, це питання турбує нашу державу й сьогодні.

Ратифікація Конвенції про захист прав і основних свобод людини, одного з найбільш впливових і унікальних механізмів захисту прав чєловєка в Європє, змінила правове поле в нашому государстві, підтвердивши прагнення України створити правову державу.

Ставши відповідно до Конституції України частиною національного законодатєльства, Конвенція надала можливість захистити права лічності не тільки на національному рівні, але й на рівні європейському…»

— І це називається журналістикою! — не міг заспокоїтись Василь Григорович. — Старий, давай покажемо їй, як треба писати. Ось просто зараз дзвони й домовляйся про інтерв’ю.

Уповноважений у справах дотримання Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини Валерій Логвин виявився гостинним господарем і дуже цікавим співрозмовником. Тож на інтерв’ю та каву з коньяком вистачило двох годин. Залишилося розшифрувати та відредагувати текст.

Але робота над інтерв’ю несподівано затягнулася. І причиною тому послужило завершення обговорення президентського проекту конституційної реформи. За тиждень треба було закінчити опрацювання і систематизацію даних, які «під завісу» потекли безперервним бурхливим потоком. Тож як колись робітників і студентів залучали до збирання врожаю на колгоспних ланах, у міністерстві справедливості всіх, хто вміє працювати за комп’ютером, кинули на прорив. Та немає лиха без добра. Під шумок вдалося вибити новенький комп’ютер ще й для начальника відділу.

— Можу вас порадувати, — увірвався в кабінет Грищенко. — У неділю міністр їде на цілий тиждень до Страсбурга й бере з собою Софію Борисівну. Тож маєте нагоду трохи перепочити.

Але перепочинку не вийшло. У п’ятницю надвечір Софія Борисівна зателефонувала Петренку й попередила, що буде телефоном надсилати інформацію про хід візиту міністра до Ради Європи та інших міжнародних інституцій. Тож треба комусь, бажано самому Василю Григоровичу, постійно бути на телефоні. І Софія Борисівна, як справжній журналіст (чого у неї дійсно не відбереш), телефонувала у будь-яку вільну хвилину. Часто навіть пізно увечері. Диктувала повідомлення, які треба було терміново набирати і передавати на сайт та розсилати по інформаційних агенціях та інших засобах масової інформації.