Працівники відділу по черзі під диктовку Софії Борисівни записували повідомлення, обробляли й поширювали їх. Особливо діставалось Грабовському, який, як переучений шульга, що звик обходитися диктофоном і комп’ютером, в’янучими пальцями ледь встигав записувати ті телефонограми. А все тому, що Лаврентій Павлович пожлобився придбати для відділу перехідник від телефону до диктофона. Ґазда тільки й промовив, прочитавши підписану держсекретарем заявку: «Тут вам не СБУ, а Міністерство справедливості!».

«Уже ліпше було б СБУ, — подумки лаяв Ґазду Грабовський, — хоч не було б проблем з апаратурою!» — Але від тої лайки корчі в правиці не ставали слабшими.

Та поїздка міністра до Страсбурга, мала й інші небажані для наших героїв, хоч і приємні для інших, наслідки. Що відбулось у столиці Європи між міністром і його прес-секретаркою, автору невідомо. А якби він і знав, то про такі пікантні подробиці переповідати через десяті уста в солідному товаристві не заведено. Лише зауважимо, що, як стверджують сусіди міністра по поверху, Софія Борисівна стала проводити у його кабінеті навіть більше часу, ніж у власному. Виходила звідти завжди розпашіла й усміхнена. Що то значить улюблена творча праця!

С. Б. вхопила свого бога за… пікантне місце

Цього разу в міністерському кабінеті відбувалося щось незвичайне. Більше того, за інших обставин навіть неприпустиме. Там за зачиненими дверима з’ясовували стосунки. Вірніше, Софія Борисівна переконувала свого патрона, що Петренко нездара, що він не бажає нікому коритися, а сам завалив роботу відділу.

— Не розумію, чому ви так тримаєтеся за цю телевізійну ляльку?! — зривалася вона на крик.

Тут доречно зауважити, що неприязнь Софії Борисівни до Петренка була спричинена не тільки і не стільки тим, що він ставленик Грищенка, який принципово не бажає їй коритись. Причина крилася значно глибше. Софія Борисівна ніяк не могла пробачити Петренку те, що свого часу він був відомим на всю країну телевізійним ведучим, тоді як вона лише безуспішно мріяла про таку кар’єру. Боже, як їй хотілось щоб люди на вулицях впізнавали у ній телезірку! Щоб показували на неї один одному як на знаменитість! А замість цього лише зрідка в черговому телерепортажі з прес-конференції чи брифінгу міністра справедливості, вона епізодично потрапляє у кадр. Ну як тут не помститися улюбленцеві долі! Нехай навіть колишньому.

— Він же все життя, як папуга, повторював чужі слова! — Вела далі Софія Борисівна. — А власного інтелекту у Петренка — нуль. Якщо вам потрібний такий керівник відділу, якщо вам потрібна така прес-служба, тоді я сьогодні ж подам заяву на звільнення! — Говорила так емоційно й голосно, що навіть у приймальні за щільно зачиненими подвійними дверима було чути кожне слово. Софія Борисівна вичитувала міністра як хлопчика. Велася з ним так, ніби назавжди вхопила свого «Бога» (читай, міністра) якщо не за бороду, то, принаймні, за набагато пікантніше місце. І що найдивніше, той слухав її, опустивши голову. І лише зрідка кидав заспокійливі репліки. А на закінчення примирливо пообіцяв навести лад у цьому питанні.

Не пхайся з ініціативою, коли тебе не просять

Мобілка в кишені Петренка запищала саме тоді, коли вони з Грабовським підходили до Національної радіокомпанії.

— Слухаю, — озвався Василь Петрович.

— Де вас носить?! — Накинувся на нього Роман Михайлович.

— Ми на радіо. Домовляємось про співробітництво, — спокійно відповів Петренко.

— А хто вас туди посилав? — Дратувався Грищенко.

— Ми ж відділ взаємодії з засобами масової інформації, от і домовлялися про взаємодію.

— Бігом сюди! На вас чекає держсекретар!..


— Ох мені ці журналісти! — Майже пошепки просичав Грищенко, коли вони розпашілі й захекані зайшли до кабінету. — Зрозумійте, що міністерство — це не газета і навіть не телебачення. Тут всяка зайва ініціатива карається. Невже ви досі не помітили, що начальство не хоче втручатися у президентські політичні ігри. Бо ще невідомо хто переможе на наступних виборах. А жити треба буде й після них…


У кабінеті, дуже схожому на міністерський, у такому ж кріслі, за таким самим столом возсідав високий, стрункий, з пишною русявою шевелюрою й такого ж кольору кошлатою бородою, у якій зрідка сріблилася рання сивина, повний антипод міністра, державний секретар Віталій Станіславович Чаплинський. Його політична кар’єра була досить стрімкою. Ще до проголошення незалежності він по обміну студентами потрапив на навчання у Сорбонну. Блискуче захистив докторську з міжнародного права. Працював в українських представництвах за кордоном. І вже зрілим фахівцем якось несподівано для всіх увірвався в політику. З першої спроби переміг на парламентських виборах в одному із найскладніших столичних мажоритарних округів. Готувався зайняти депутатське крісло повторно. Але перед наступними виборами майстри чорного піару розкопали найпотаємнішу пристрасть Чаплинського: хоч він і не гребував жінками, та справжню любов відчував лише до юнаків. Не лише розкопали, а ще й пообіцяли оприлюднити пікантні фото з сауни, якщо пан Чаплинський не зніме свою кандидатуру на користь іншого кандидата. Якби не друзі та колеги по далеко не політичній орієнтації, які замовили за нього слово перед гарантом Конституції, бути Чаплинському політичним покійником, а не державним секретарем.

У міністерстві пан Чаплинський прославився як демократ, до якого можна було запросто підступитися, попросити поради чи допомоги. До роботи не присікувався, хоч за її результати питав суворо.

— Чим ви займаєтеся? — поцікавився він у Грабовського.

— Закінчую розшифровку записів підсумкового засідання робочої групи з конституційної реформи. А ще за дорученням міністра продовжую знайомитись з роботою департаментів.

— А що пишете?

— Інтерв’ю з уповноваженим у справах дотримання Конвенції про захист прав людини Валерієм Логвином.

— Гаразд. Тільки постарайтеся цього місяці написати ще щось цікаве.

— А ви над чим працюєте? — запитав у начальника відділу Петренка.

— Зараз готую прес-реліз до післязавтрашньої науково-практичної конференції з питань конституційного устрою держави. А взагалі разом з керівництвом департаментів кадрової роботи та стратегічного планування розробляємо посадові інструкції для нашого підрозділу.

— Гаразд. Матеріали по конференції покажете мені. А щодо розподілу обов’язків, то співпрацюйте у цьому питанні з Софією Борисівною.

С. Б., яка розсілася в кріслі так, що з-під куценької спіднички було видно нижню білизну, задоволено всміхнулася. Видно істерика, яку вона влаштувала міністрові, почала приносити бажані плоди.

— Після наради занесете мені свої напрацювання по посадових інструкціях, — вдаючи великого начальника наказала вона Петренку.

Той невдоволено фиркнув.

— У мене до всіх вас єдине прохання, — примирливим тоном мовив держсекретар. — Ми маємо робити спільну справу. Тож перестаньте чубитись. Бо за конфлікти каратиму всіх без розбору.

Перший раз без зауважень

Уже давно Грабовський не працював так легко і з таким задоволенням. Воно й не дивно, адже тема Європейського суду з прав людини сама по собі досить цікава. Скажіть, чи багато ви знаєте про те, хто, коли і за якої умови може шукати захисту й справедливості у цій міжнародній судовій інстанції? Грабовський також мало що знав, поки не порозмовляв з уповноваженим у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини Валерієм Логвином. А що той виявився людиною досить цікавою й ерудованою, то й інтерв’ю виходило на славу. Пан уповноважений вільно, не задумуючись, оперував іменами і датами, назвами документів, цифрами і фактами. Про кожну справу, яку Європейський суд з прав людини визнав прийнятною до розгляду, розповідав так, ніби щойно закінчив вивчати її у найдрібніших деталях.

Розшифрувавши диктофонний запис та відредагувавши готове інтерв’ю, Антон спочатку дав почитати текст Валерію Логвину, а потім відіслав на погодження міністру. У відповідь на послання Грабовський отримав електронною поштою коротеньке: «Так!». Те означало, що текст схвалено і його можна сміливо оприлюднювати в пресі та на сайті Міністерства справедливості.

Приходить влада і відходить, а їсти хочеться щодня

Два дні поспіль в одному із найпрестижніших заміських санаторіїв світила вітчизняної науки в царині права та державного будівництва, разом із чималим кагалом зарубіжних гостей читали доповіді, обговорювали їх та дискутували на тему конституційного устрою держави. Всі відзначали, що чинна Конституція України визнана міжнародною спільнотою найдемократичнішою й найкращою на континенті. Однак майже кожен доповідач так чи інакше підводив до того, що її треба якщо не міняти, то бодай вдосконалювати. Бо у нинішній редакції Конституція вже не відповідає вимогам сьогодення. Говорили серйозно. Та й слухали промовців з розумним виглядом. Хоч кожен із присутніх розумів, що реформа затіяна з єдиною метою: аби чинний президент та його найближче оточення могли утриматися на плаву навіть після того, як влада в державі перейде в інші руки. Але коли ще ті вибори, а їсти кортить щодня! Тож професори, члени-кореспонденти і навіть академіки усіх причетних до питань державного будівництва інституцій вправлялися у словоблудді на тему Конституції. Щоправда, у деяких виступах звучали нотки несхвалення затіяних реформ, а окремі промовці відверто виступали «проти». Більшість же висловлювалась «за».

Василь Петренко, якому випала честь брати участь у тій конференції й висвітлювати цю подію, оперативно підготував для поширення в пресі та розміщення на сайті звіт. Як те водиться в державних структурах, основну увагу він приділив промові свого куратора — державного секретаря Віталія Чаплинського. Стисло виклав основні положення його виступу, подав всю наведену ним статистику нібито всенародного обговорення президентських ініціатив. Задовго до вечора погоджений з держсекретарем звіт вже «висів» на міністерському сайті.