— Тридцять два, п’ятдесят… ну, та нехай уже моє пропало: тридцять два.

Таксі зупинилося на вулиці на старому Повіслі. Водій вочевидь утратив терпець, коли Ядзя пірнула в глибини гігантської валізи й витягла з неї гаманець. Щось задзвеніло, і вона почала збирати розсипані по підлозі дрібняки. Чоловік безгучно тарабанив пальцями по панелі приладів, намагаючись опанувати роздратування: запізниться на обід, а нині його улюблений гороховий суп. На копчених реберцях, з підсмаженою цибулькою. Краєм ока зиркнув на хлопця. Той сидів із серйозною міною й вивчав правила перевезення. Взагалі диво, що ця панійка досі його не загубила. У свою чергу хлопчина виглядав більш тямущим, ніж матуся. Де це видано, щоб навіть блузку рівно не застебнути? Жінка мусить бути доглянута… жакетик якийсь, очка підмальовані, зачіска, а тут, маєш — чисте тобі страховисько. Якби його баба була така непритомна, вигнав би її під три чорти. Збирає ті копійки, збирає, ще тут до Риги поїде. Хлопчина вже вибовкав, що вона цілий літак обригала.

— Та не шукайте вже тих грошей. Ліпше малому який пістолет купити бавитися, чи що…

Хряснули дверцята й авто від’їхало так швидко, що вони ледве встигли відскочити.

* * *

Сходова клітка зустріла знайомими запахами. Хоча Ядзине життя за останній тиждень було повністю зруйноване, тут нічого не змінилося:

— перший поверх: котячі сцяки й квашена капуста (певне, знову готують біґос);

— другий поверх: нудотно-солодкі дамські парфуми й старі пісні Єжи Поломського на повну гучність;

— третій поверх: тихо й затамований подих за дверима (цей здивачілий дідок, як завжди стримить, напевне, причаївшись біля вічка, чи є в нього якесь особисте життя?);

— і, нарешті, останні декілька сходинок: низька стеля і в Ядзі перехоплює подих від важкого, паркого, застояного повітря. Це їхні володіння: двадцять метрів квадратних дво- чи радше півторакімнатної задушливої мансарди, без ванної, дивом облаштованим туалетом, таким крихітним, що двері в ньому не зачинялися. І виходом крізь єдине віконце на приватну латочку даху — їхньою єдиною розкішшю.

Живучи тут, вона почувала себе героїнею класичного роману про важку долю самотньої матері, яка постійно голодує, полишена на поталу жадібних домовласників. Між іншим, цікаво, коли кооператив знову підвищить квартплату. У гаманці залишилося лише кільканадцять злотих, на рахунку — не набагато більше. Порожнеча в серці, порожнеча в холодильнику… Гуця знову треба записати до школи (від вересня він мав навчатися в Лондоні), купити йому підручники й нові черевики. Зі спортивного костюма він теж, напевне, виріс. Та ще телефон і стоматолог, звісно, приватний. Пралька поламалася й шибка тріснула… Ядзя, нокаутована підрахунком поточних витрат, сповзла на підлогу, а тим часом її енергійний синок уже заходився біля тазика із пранням. На хвилинку відволікся й побачивши, що діється, витер руки об зимове пальто, яке висіло на стільці.

— Мамо, не плач. Може, нас іще хтось колись полюбить…

Вона міцно його обняла. Синок був її єдиною радістю, найвірнішим, найвідданішим другом.

«Кшш, кшш», щось, схоже на шкряботіння, почулося від вхідних дверей. Ядзя обережно відчинила.

— О, перепрошую… Я справді не хотів заважати. — На порозі стояв сусіда з нижнього поверху.

Той самий, котрий стежив у вічко за кожним її рухом. Знав, коли Ядзя йде вранці до крамниці, а о котрій повертається з роботи, у які дні до неї приходять її дві веселі подружки. Едвардові подобалося, як вони напідпитку хихотять на сходах. А якось вони навіть співали непристойних пісень. Але тут вилізла та стара наштукатурена швабра, Мацеякова, і почала на них верещати. Наче то комусь заважає… У будь-якому разі Едвард волів, коли співали вони, нехай і напідпитку, а не цей артист з погорілого театру — Поломський. Який на додачу носив фарбовану перуку. Мужчина мусить уміти постаріти гідно. Сам він лише вуса підфарбовує. Але вуса — то геть інше.

Тож він стояв на порозі маленької квартирки своєї улюбленої сусідки, і зі смутком спостерігав, наскільки вона пригнічена. Очі підпухлі, заплакані. Певне, має проблеми, бідолашка. Звісно, самотній жінці нелегко. Та зате хлопчина в неї просто диво. Чемний, добре вихований, завжди про здоров’я запитає, от лише… якийсь такий занадто серйозний. Ні щоб із хлопцями вийти, у м’яча поганяти… А він сидить удома цілими днями, а як піде, то тільки з матір’ю. Певне, дуже її любить.

— А я пошту приніс. Листоноша кинув на килимок… отак, без жодного пошанівку. Я подумав собі, може то щось важливе. Вам шкода було б, якби пропало. Але тут нічого не загубиться, я стежив. Бо я завжди… завжди…

— Дякую, не варто було клопотатися. — Ядзя взяла декілька конвертів і нещиро всміхнулася.

Нині їй не хотілося ні про що говорити. Досі вона вважала цього сусіда нешкідливим, милим дідком. Але тепер він видався їй дуже нав’язливим і занадто цікавим.

— Дуже вас прошу більше не переймалися моєю поштою.

— Але я… з доброго серця… — пробурмотів той, закусивши губу.

— Добрі серця існують лише в операційних, за умови, що вони підходять для пересадки. До побачення, пане.

— Як дивно, — подумала Ядзя. — А я гадала, що старі люди вже не червоніють.

Вона захряснула двері так швидко, що сусіда не встиг відсмикнути руку, і прищемила йому великого пальця. За якусь хвилину мусила визнати, що вона повелася, як типова садистка. Покалічила невинну людину лише через те, що сама занадто слабка, аби спрямувати свій гнів проти справжнього винуватця. Проти того, хто зовсім недавно був батьком, матір’ю, Господом Богом, святим духом і Че Ґеварою в одній особі.

— Тепер у нього може бути перелом зі зміщенням, а як ще почнеться гангрена… — Гуцьо вже осідлав свого улюбленого коника.

— Годі!

У Ядзі почала посмикуватися права верхня повіка, ще мить і вона вибухне. Відколи себе пам’ятає, її тіло реагувало так у моменти нервових потрясінь. Через це в ліцеї її прізвисько було «Смикалка». Вона його ненавиділа.

Ядзя почала нетерпляче розривати конверти. Суцільні рахунки, рекламки… А от і лист з її видавництва.

…у зв’язку із заявою про розірвання угоди про працю (…) на прохання працівника. Задовольняємо прохання (…) згідно з (…) За згодою сторін… негайне розірвання угоди (…) без попередження за три місяці.

Дата, підпис, печатка.

Ще й це на додачу! Здається, це вперше, коли ця задрипана фірма, яка витискала з неї всі соки, погодилася виконати її прохання. Щойно закінчивши навчання, вона гарувала там без жодного підвищення як низькооплачуваний ілюстратор дурнуватих дитячих книжечок про котусика-серусика й стрибунця-пердунця. Ніч, день, неділя — не неділя… Як треба було зробити щось «на вчора» або переробити те, що спартачив якийсь придурок, то звичайно: «Яга, дорогенька, лише ти, ти впораєшся, задля фірми, потім розрахуємося!». Там вона встигла погладшати, постаріти й скиснути, умерти як художник і перетворитися на ідіотку. А вони собі зараз так просто: «Звільняєшся? Нема питань, бувай, ґуд бай». Срана їхня, загиджена, корпоративна мать!

Це правда, що вона почувала себе, як представник секс-меншини в президентській канцелярії, але ж принаймні була якась робота. Злиденні копійки кожного місяця, фірмовий басейн і ящик з лахами, у якому можна було собі щось знайти, якусь шмату, що набридла директорській жоні, вельможній Леді Ботокс. І кий біс її підштовхнув, аби так відразу розривати угоду, ні, щоб взяти відпустку за власний рахунок? Роздивитися в Лондоні, переконатися, чи й справді Мешко все залагодив. Ще б пак, що тут скажеш: була й гарненька квартирка, і перспектива роботи в діаспорній газеті, навіть дитяча кімната. На жаль, адресаткою цих благ виявилася не вона. Та, на яку він спокусився, була років на десять молодшою й кілограмів на двадцять худішою. Принаймні, те, що Ядзя встигла побачити.

— Мамо… ма-а-а-амо… — голос дитини ледь долинав крізь застиглу лаву думок, — знову в тебе те око сіпається.

2

Цілий тиждень лляло. Дощ безперестанку. На сніданок, обід і вечерю. Спершу вода стікала по стіні, потім по кухонній шафці, зупиняючись на мить, наче востаннє наважуючись і… хлюп! Прямісінько до відкритого слоїка із запліснявілим варенням, на холодну яєшню або на черствий, одинокий окраєць хліба. Манюній столик, утиснутий між пралькою й плиткою на дві конфорки, був тим, що в помешканнях з нормальним метражем зветься кухнею.

Дах знову, як і щороку, протікав. Лляло безперестанку, а як казав їхній начальник ремонтної служби комунального господарства: «Як тече, то не пече, ги-ги-ги». «На дощ і на сніг ще ніхто не поміг, ги-ги-ги».

Тож Ядзя сиділа у відчаї й рахувала краплини, що падали в каструльку з учорашнім молоком. Тридцять дві, тридцять три, тридцять чотири… Нарешті здалася й розревлася.

Промоклий Гуцьо зі шкільним рюкзачком на плечах стояв у дверях і безпорадно дивився, як його мати повільно від’їжджає. Думав, як їй сказати, що треба принести тридцять злотих на фонд класу й ще дванадцять на книжку з інформатики, ну і… що Гладка Надя вкинула його кеди до нужника. Йому врешті вдалося їх витягти, але здається, користуватися ними вже було неможливо. Цілий клас мав забаву, але це пусте. Він витримав, Густав лише повинен був переконати себе, що це звичайна собі гра, таке випробування. Якщо не розплачеться, переможе. А в нагороду його завжди першим, а не останнім, обиратимуть для гри у два вогні.

— Купив мені цигарки?

Ядзя сиділа на підлозі. Досі в піжамі, незважаючи на пообідню пору. Вона не милася вже кілька днів, кучері перетворилися на жирні бурульки, і від цього вона здавалася ще сумнішою. Волосся давно вже втратило свій характерний мідний блиск. Навіть веснянки, усі її кумедні веснянки, помітно зблякли від переживань. Однією рукою вона прикурювала витягнутого з попільнички недопалка, другою нишпорила в розірваному пакеті з кукурудзяними пластівцями.