А незабаром ми довідалися, що Едгар збирається влаштувати великий ярмарок у Гронвуді й леді Гіту це надихнуло.

— Чудово! Ми чимало заощадимо, якщо вовну цього настригу повеземо не в Норідж чи Ярмут, а в Гронвуд.

Збираючись на торг, вона була надзвичайно пожвавлена й навіть надягла нову блакитну сукню-бліо та стала схожа на знатну нормандку.

Чи пам’ятала вона про мене в ці хвилини, чи помічала взагалі моє існування? Чи бачила розпач у моїх очах? Смію сподіватися, що так. Адже одного разу уважно глянула на мене й раптом кинулася в свої покої, ніби чого налякалась. А до вечора несподівано висловила бажання відвідати обитель Святої Хільди.

— Леді Гіта поїхала побачитися з сестрою Отилією, — пояснила за вечерею балакуча Ейвота. — Але що, запитується, знадобилося міледі від цієї святенниці? Нічого путнього вона не навчить… Хіба що читати свої тужливі літанії.

Леді Гіта повернулася з монастиря тільки наступного дня, спокійна та вмиротворена, й так само вона поводилася на ярмарку в Гронвуді. До покупців зверталася зі звичайною діловою хваткою, в чомусь поступаючись, а іншого разу не погоджуючись. Я погано знався на цих тонкощах, але бачив, що обидві сторони — і моя пані, й ці фламандці — задоволені угодою. Я саме подався по вино, щоб ми могли випити за вдалу угоду, коли зненацька з’явився Едгар.

Буду справедливий — цей сакс у розкішному одязі, з не по-тутешньому смаглявою шкірою та прозоро-синім поглядом, з гордовитою поставою й розворотом пліч справжнього майстра фехтування на важких мечах мав вигляд істинного лорда.

Моя пані трималася з ним люб’язно — та й по всьому. Навіть я з моєю ревнивою підозріливістю не помітив у поведінці обох нічого негожого. І настільки ж стриманою вона залишалася цілий день — із задоволенням обговорювала подробиці вдалої угоди, і навіть я вдостоївся похвали за моторність.

Але вже ввечері, коли ми сиділи вдвох за трапезою, у ній начебто щось зламалося. Плечі леді Гіти похилились, як під непосильним тягарем. Я злякався, що вона впаде, кинувся до неї та підхопив безвольно обм’якле тіло. Господиня Тауер Вейк тремтіла й схлипувала в моїх обіймах, і мені довелося вкласти її в ліжко й гукнути дівчину-служницю.

Тієї ночі я довго лежав без сну. Мені було цілком зрозуміло, що діється з моєю коханою, але від цього розуміння стало так кепсько, як ніколи досі. Коли ж я досяг останніх меж розпачу, двері зарипіли й на на порозі з’явилася леді Гіта — в самій сорочці, боса, з розпущеним сяючим волоссям. Я здивовано дивився, як вона наближається до мого ложа.

— Ральфе, прошу тебе… Обійми мене… Будь зі мною ніжним…

Я не повірив своїм вухам, і тоді вона сама припала до мене. І які ж полум’яні вуста виявилися в холодної Феї Туманів!

Одному Богу відомо, чого мені коштувало не накинутися на неї відразу ж із усією люттю розпаленої пристрасті. Колись у мене було чимало коханок, і всі вони думали, що я лагідний і дбайливий у любові, але як давно я не знав інших жінок, цілком поглинутий своєю любов’ю до леді Гіти!

Обожнювана й бажана — вона сама впала мені в руки, як дозрілий плід, і я поцілунками й пестощами намагався вдихнути життя в її дивно покірне й ослабіле тіло. І ось настав момент, коли її подих почастішав, блаженно опустилися важкі вії, і я… О, я перебував на небесах! Та ніч була чарівна. Знову й знову я бачив, як від моїх пестощів пробуджується та оживає її чуттєвість. Мені й у мріях не марилося, що леді Гіта може виявитися такою. Безвісти зникли її стриманість, спокій, відлюдькуватість; переді мною була жагуча коханка, що палко озивається на найменший дотик.

Я не пам’ятав, як і коли заснув.

Розбудив мене Утред — повідомив, що пані вже зібралася в дорогу та очікує мене внизу. Нічого не тямлячи спросоння, я збіг сходами.

Гіта, вже в дорожній накидці, тримала за вуздечку осідланого коня, помітила мене й відразу відвела погляд. Я посміхнувся, ступнув до неї — але замість палкого вітання почув, що вона змушена негайно виїхати, а мені доручає простежити за відправленням проданої партії вовни.

— Гіто! — не витримав і перебив я. — Як це розуміти?

— Не зараз, Ральфе, — промовила вона. — Ми все обговоримо пізніше.

Чи не цнотливість озвалася в моїй пані після такої божевільної ночі? І я ні на чому не наполягав, думаючи, що час усе розставить на свої місця.

Того дня навіть зустріч із Едгаром не принесла мені неприємних хвилин. Граф мав вигляд побитого собаки й без упину повторював розгублено: «Поїхала… Чому? Що ж трапилося?».

Я ж перебував у настільки піднесеному стані, що коли зустрів на ярмарку леді Бертраду, привітав її над міру хвацько.

Бертрада глянула на мене, не приховуючи подиву.

— Чудовий у тебе вигляд, Ральфе. Гарний одяг, новісінькі чоботи. І волосся відпустив, як хрестоносець… або, швидше, як сакс, — додала вона глузливо.

Я зауважив у відповідь, що тепер є кому про мене подбати. Бертрада посміхнулася незнайомою посмішкою, схожою на гримасу, напевне, їй заважав рожевий шрам над верхньою губою. Чи не б’є її Едгар? У всякому разі, мені вже не здавалася настільки привабливою графиня Норфолкська, як це було колись.

— Не варто так уже задирати носа, Ральфе. Адже всім відомо, що ти всього-на-всього старший куди пошлють у цієї…

Я перебив її, не дозволив погано відгукнутися про мою леді. Зауважив тільки, що завжди служив і далі служу найпрекраснішим дамам.

Я люб’язно розкланявся, полишив графиню, простежив за навантаженням і відправленням клумаків із вовною та чимдуж полетів у Тауер Вейк. Те, що там мене очікувало, охолодило мій запал, як цебер води навпіл із льодом. Гіта трималася зі мною навіть більш відчужено, ніж досі, а мої поквапливі обійми було відкинуто з такою незворушною гідністю, що й леді Бертрада могла б повчитися. Здивований, я вирішив, що так триватиме тільки до нашої наступної ночі. Але її не було, а Гіта почала відверто уникати мене. І ось учора на святкуванні Лугнаса знову з’явився Едгар і самою лише своєю появою відняв у мене й Гіту, й навіть маленьку Мілдред.

Я бачив, як це відбувалося, як на очах змінилася Гіта, немовби відчула над собою владу якогось лихого чарівника, котрому нема чого їй запропонувати, крім власної хіті. І цій хіті він був ладен принести в жертву все, що зводилося та стверджувалося з нелюдською працею, — добре ім’я Гіти, честь роду, майбутнє крихітки Мілдред.

Я все сказав йому — без натяків і вивертів красномовства, не зважаючи на те, яке становище займав він, а яке — я. Адже навіть мені, безземельному лицареві, було що запропонувати Гіті Вейк. А що міг запропонувати їй чоловік Бертради Норфолкської?

Те, що Едгар після цієї розмови вирішив піти, до честі йому, але найжахливіше те, що Гіта негайно кинулася слідом за ним.

Яку ж безмежну владу мав над нею цей чоловік! І яку владу мала наді мною вона сама, якщо я, мов божевільний, побіг слідом. О, якби зумів зупинити, втримати її! Адже вона вже була моєю жінкою, я мав на неї право…

Із цього нічого не вийшло. Бісів танок — я заплутався в ньому, ніби в хащі. Не знати звідки взялася Ейвота й зависла на мені, затягуючи до танцю. Насилу я вирвався з її обіймів.

Найпринизливішим було безпорадне метання в пітьмі, коли я ще сподівався на те, що непоправне не трапилося. А потім усе-таки відшукав їх. Вони стояли в сутінках, обличчями одне до одного, серед пахощів і теплого подиху літньої ночі — стрункі й легкі, мов двоє духів. І немов двоє духів, огорнутих сріблястим місячним сяйвом, злилися в обіймах.

Мої ноги підігнулись, я опустився в траву, дивлячись, як Едгар підхопив Гіту на руки й поніс її в темряву лісу…

Я був розчавлений і знищений. Давно минули ті часи, коли мені нічого не варто було поділитися коханкою з приятелем. Але хіба хоча б одну зі своїх подружок я міг назвати коханою? Хіба я схилявся перед котрою-небудь із них так, як перед Гітою?

А чи варта вона того? Колись Гуго Бігод назвав її саксонською повією, і так воно й виявилося. І найкраще для мене — впокоритися з усім, що сталося, й поїхати геть. Від того, щоб негайно покинути Тауер Вейк, мене втримали тільки лінощі. Як би не складалися мої любовні справи, життя тут було мені до вподоби. Куди я міг податися? Від самої думки, що доведеться знову підшукувати повний комплект зброї, наймати слуг, зброєносців, а потім роз’їжджати скрізь у пошуках наймача, мене занудило. В Тауер Вейк у мене вже було становище, я мав стіл і дах, а леді Гіта, як і раніше, дбатиме про мене. Та й із тутешніми людьми я зійшовся на коротку ногу.

Можете зневажати мене, але й у лінощів є свої переваги. І я прийняв рішення — залишитися. Рано чи пізно настане день, коли ця жінка зрозуміє, що їй не обійтися без мене. А граф зникне з нашого життя.

* * *

У залі старої вежі панувала буденна метушня: люди йшли, поверталися, пахло їжею, порипував ворот, за допомогою якого з льохів підіймали харчі. Для мене ж ці звуки зливалися у звичний гамір, який викликає умиротворення — все йде як звичайно, а значить, нічого не трапилося.

Спав я довго й солодко, а коли з’явився зі свого алькову за фіранкою, був уже майже спокійний і врівноважений.

І першою постала перед моїми очима леді Гіта. Ніколи ще ця жінка не здавалася мені такою красунею. Вона вся світилася щастям, а коли зустрілась зі мною поглядом, помітно зніяковіла.

Дехто з мешканців Тауер Вейк пильно спостерігав за нами. Однак обов’язок знаті — не давати слугам приводів для лихослів’я, і ми з пані вишукано чемно привітали одне одного. Коли ж після вечірньої трапези слуги прибрали зі столів і всі зійшлися біля вогнища, я, як і було заведено, взяв у руки лютню та під дзенькіт її струн повідав історію про віддану й беззастережну любов лицаря Ланселота Озерного до прекрасної Гвиневер, дружини короля Артура.