— Заради всього святого, Ральфе, невже ти не розумієш, куди я їду?

Я глянув на неї поверх сідла, яке прилаштовував на спині в коня.

— Розумію. Але якщо він готовий піддати вас небезпеці, коли в краю неспокійно, я не такий.

Гіта відразу взялася виправдовувати Едгара, запевняючи, що сама подала знак для зустрічі, але незабаром знітилася під моїм поглядом. Її, як і будь-яку жінку, не могли не хвилювати чутки про розбійників — недарма останнім часом вона не брала з собою дочки. А до моєї мовчазної відданості Гіта вже звикла, до того ж, я був не більш ніж братом. І все-таки вона не виявилася настільки немилосердною, щоб змусити мене бути присутнім при її зустрічі з коханцем. Тому, коли ми дісталися до церкви Святого Дунстана, Гіта наполягла, щоб я не супроводив її далі. Сіла в одну з плоскодонок, які завжди очікували в протоці біля церкви, й спритно вправляючись із жердиною, зникла в сутінках.

Мені раптом нестерпно схотілося довідатись, де ж їхнє любовне гніздечко. Це було як сверблячка у готовій уже затягтися рані, з якою нічого не вдієш, коли не хочеш викликати новий спалах болю. Але цього болю й вимагала моя ненависть, яка що не день розросталася. Тому я стрибнув у інший човник і рушив уздовж русла одного зі струмків туди, де ще не зовсім розчинився в імлі вогник ліхтаря на носі Гітиного човна.

Околиці ніби ковдрою огортав білястий туман. Це була звичайна для цих місць імла, яка вдень зникала в променях сонця, але знову густішала в сутінках. І все, що від мене було потрібно, — не загубити відблиску ліхтаря плоскодонки, що пливла попереду, та безгучно орудувати жердиною. Я не хотів, щоб Гіта мене виявила, і був задоволений, що ніч така темна. Високо вгорі, над шарами туману, мабуть, світив місяць, і від цього туман переливався та струменів блідими смугами упереміш із пітьмою, обтікаючи стовбури голих дерев.

Нарешті я помітив крізь туман світло. Сплески, що долинали з боку човна Гіти, стали поквапливішими. Я ж трохи відстав і причалив до найближчої берегової кручі, витяг човника та почав пробиратися крізь мокрі зарості.

Немовби для того, щоб я міг краще бачити, туман зненацька розступився, і переді мною відкрилося озеро, а посеред нього — острівець, порослий деревами. Він нагадував клаптик околишніх лісів, який упав у тихе плесо та втримувався на плаву тільки власним відображенням. На острівці під деревами горіло багаття, освітлюючи звичайний для фенів будинок з високою очеретяною покрівлею й гладенькими, чисто вибіленими стінами. Біля багаття я помітив чоловічу постать; він заквапився до берега, і я впізнав графа Едгара.

— Моє Місячне Сяйво!

Вона розсміялася, коли він легко підхопив її та високо підняв, немов дитину. А коли опустив, уже не розтискав обіймів. Так вони й стояли на березі, злиті в поцілунку. Я відвернувся, але не пішов відразу. Мене охопила кволість, і я опустився просто на мокру землю, притулився спиною до корча. До мене долинали веселі голоси цих двох. Потім грюкнули двері, й усе стихло. Мій погляд кинувся вгору, і в розриві туману я побачив зірку — самотню, недосяжну й дивно прекрасну. Я не знаю, як довго не відводив від неї погляду. Я передумав тієї ночі багато про що. Мені навіть спадало на думку оженитися. В околиці чимало наречених і вдів, які з радістю приймуть мою пропозицію. Хоча б та ж таки вдова лицаря Нортберта де Ласі, яка відверто загравала й домагалася зустрічей зі мною. Ця матрона старша за мене, однак багата — й така здобич саме до смаку моїм лінощам, коли для досягнення мети не потрібно анінайменших зусиль.

Я залишив думки про вдів та взявся обмірковувати план подорожі в Святу Землю. Я сам був свідком того, як той чи інший лицар вирушали в Єрусалимське королівство і якщо не зникали безвісти, то поверталися овіяні славою як захисники Труни Господньої та з тугими гаманцями…

Але остаточне рішення прийшло лише над ранок, коли, змерзлий і спустошений, я вів свого човника до церкви Святого Дунстана, придивляючись до берегів і намагаючись запам’ятати дорогу до будинку на острові. Я повинен запам’ятати кожен закрут струмка й кожну криву вербу та нічого не переплутати.

Тому що я вирішив убити Едгара.

Я більше не думав про честь, про лицарський двобій, про гідне єдиноборство — я надто добре знав, як уміє битися Едгар. У хрестоносців особливий вишкіл, а тамплієри й поготів славляться як неперевершені воїни. Ні, двобій із Едгаром мене не влаштовував. А ось зачаїтися в засідці, дочекатися на пустельній стежці й… пустити тільки одну стрілу…

І якщо все пройде вдало — хто посміє підозрювати мене, людину, яка колись врятувала його ім’я та честь? У Едгара чимало недругів, та й чутки про розбої в графстві мені на руку. І якщо його не стане — чи довго сумуватиме Гіта Вейк?

* * *

Ухвалене рішення вивело мене зі сплячки. Я ожив і почав дедалі частіше залишати Тауер Вейк, усіляко даючи зрозуміти, що в мене завелася краля, тож леді Гіту, схоже, це тільки тішило. Крім того, я без кінця полював із луком, причому, бив переважно дрібну дичину, поновлюючи майже втрачені навички влучної стрільби на велику відстань.

Наглядав я й місце для засідки, але вже не сумнівався, що найкраще зачаїтися біля озера, де граф облаштував своє гніздечко для побачень. В уяві малював я собі, як терпляче вичікую, як нарешті долинає стукіт копит його коня, як граф зістрибує з сідла…

Ось тоді-то я його й гукну. Неодмінно гукну перед тим, як спустити тятиву. Нехай зазирне у вічі власній смерті!

…У середині лютого почалися нескінченні заметілі, й нашим голубкам довелося на певний час відмовитися від зустрічей. Саме в цю пору Утред запропонував мені скласти йому товариство — він збирався до рідні в Бері-Сент-Едмундс і пам’ятав одного разу висловлене мною бажання помолитися в гробниці короля-мученика.

Ми виїхали ще затемна, незважаючи на завірюху, яка не припинялася, й прибули в Бері, коли вже почало смеркати. Ми рухалися кроком вузькими вуличками, з низько насунутими на обличчя каптурами — не тільки через вогкі пластівці снігу, але й тому, що Утред не хотів бути впізнаним. Людей Гіти Вейк, нагадав він мені, не надто шанують у володіннях абата Ансельма.

Утред залишився в рідні, а я, не затримуючись навіть для того, щоб попоїсти, подався до меси й ледь ступив під склепіння монастирського храму Святого Едмунда, відчув благочестивий трепет. Переді мною відкрився величезний похмурий простір, повний приглушеного гулу голосів. Мерехтіли сотні свічок, поширюючи солодкуватий аромат, але їхнього світла було недостатньо, щоб опромінити склепіння й масивні капітелі колон центрального нефу. Голоси безлічі молільників у цьому півмороку звучали таємниче, ніби з іншого світу.

Я теж опустився на коліна й зашепотів слова молитви:

— Averte faciet tuam a paccatis meis…[10]

Але містичне почуття, що охопило мене, почало розвіюватися, як тільки я виявив, що літургію здійснює не хто інший, як абат Ансельм.

У білій рясі з чорним оксамитовим напліччям і срібним хрестом на грудях він мав досить переконливий вигляд, та й службу вів відповідно до найсуворішого канону. Превелебний вважався людиною неабиякої вченості, до слів його прислухалися не тільки багато прелатів, але навіть особи королівської крові. Але я ж бо пам’ятав його зовсім іншим — він хоробро виспівував паскудні пісні за чашею вина в товаристві лицарів графині Бертради, до яких у ту пору належав і я.

Я мимоволі посміхнувся, коли помітив, що Ансельм раз у раз поглядає на когось із знаті, що стояла біля самого вівтаря. Я пробрався у бічний вівтар і визирнув із-за цоколя колони. Так і є, графиня власного персоною.

Леді Бертраду ні з ким не поплутаєш і зі спини: багатий хутряний плащ, вкритий червоним сукном, темне головне запинало іскриться золотими візерунками. А тут ще за мною зо дві кумоньки, посоловілі від довгого богослужіння, завели півголосом розмову, з якої довідавсь я, що міледі Бертрада ось уже незабаром місяць, як живе в Бері-Сент-Едмундс, бо знову посварилася з чоловіком. А оскільки негаразди в графській родині вже стали справою звичною і після кожної сварки міледі шукає розради в абатстві, превелебний навіть відвів їй особливі покої в своєму заміському палаці. Я, здається, здогадувався про причину чергової незлагоди Едгара з дружиною. Не інакше, як Бертраді вдалося дещо пронюхати про відновлення його зв’язку з колишньою коханкою, і вона стала дибки. І тут я був цілком на її боці. Адже якою б не була Бертрада, однак вона жодного разу не заплямувала чоловікової честі подружньою зрадою. Я полишив бічний вівтар і обережно пробрався крізь юрбу парафіян туди, де був спуск у крипту,[11] дочекався своєї черги, прихилив коліна біля мерехтливої від позолоти раки з останками Святого Едмунда.

Просив у великого святого благословення на те, що задумав.

— Це богоугодна справа, — шепотів я святому, ніби давньому приятелю. — Я вб’ю не людину, а те лихо, що сидить у ній та штовхає на шлях розпусти, збиваючи з пуття інші, чисті й непорочні душі. Я звільню від згубних чарів жінку, яку люблю. А потім… О, складаю обітницю в тім, що коли все звершиться за моїм задумом, я вирушу в Святу Землю й винищу стільки невірних, скільки знадобиться, щоб змити з себе цей гріх!

Ось про що я молився, відчуваючи, як із кожним словом на мене сходить блаженна полегкість. Напевне, моя обітниця вплинула й святий Едмунд почув мої молитви. Мій від’їзд у Єрусалим остаточно зніме з мене підозри, якщо такі виникнуть, а на той час, коли я повернуся, леді Гіта вже втішиться. Я постану перед нею героєм-хрестоносцем, а Феї Туманів, як відомо, любі хрестоносці — чи не так?

Як і раніше валив сніг. Стоячи на храмовій паперті, я озирнувся й зненацька відчув, до чого ж голодний. Однак мені не хотілося повертатись у дім родичів Утреда, і я вирішив попоїсти в котрійсь із харчевень, яких було силa-силенна в цьому місті прочан.