У першій же, куди я ввійшов, було тепло, надимлено й гамірно. Я пройшов у далекий кут, і мені негайно подали миску масної баранячої юшки з галушками та пузатий глечик темного елю. Я з задоволенням спорожнив кухоль і з апетитом узявся до їжі, не забуваючи поглядати навсібіч.

Більшість відвідувачів здавалися людьми чималого статку — ні злиденних, ані пияків не видно було. Але незабаром мою увагу привернула компанія, що розташувалася біля вікна, затуленого віконницею, під низькими сволоками галереї, що оперізувала зал харчевні. Ці люди не належали до городян — у деяких я помітив мечі. Воїни, можливо, навіть лицарі, а якщо зважати на уривки нормандської мови, що долітала до мене, — прочани зі шляхетних. Я раз у раз поглядав у їхній бік — один із голосів здавався мені дивно знайомим. Обличчя цієї людини в багатому хутряному опліччі поверх куртки з карбованим поясом я не бачив, але при його поясі примітив меча у піхвах чудової роботи.

Якоїсь миті він озирнувся — і я застиг на місці. Неможливо було не впізнати це сухорляве видовжене обличчя, обрамлене темним каптуром, ці світлі брови над колючими блакитними очима.

Сили небесні! Гуго Бігод!

Першої миті я відчував подив, адже він зовсім відкрито сидів у харчевні, ніби й не побоювався, що його схоплять люди графа Едгара — адже в Норфолку Гуго, як і раніше, поза законом. Але потім зміркував, що Бері-Сент-Едмундс — це вже Саффолкширські землі, край, де Гуго в своєму праві.

Чи відчував я гнів, дивлячись на людину, яка встромила в мене ножа? Мабуть, ні. Моя образа давно перетворилася на попіл. Інше питання — чи хотів я знову зустрітися з ним?

Гуго відвернувся й заговорив, час від часу посміюючись, і знову озирнувся через плече. Я тут був ні до чого — всю його увагу було прикуто до вхідних дверей, немовби він чекав на когось. Погляд Гуго з ледачою байдужістю ковзав по обличчях відвідувачів харчевні.

Я вирішив, що ця зустріч мені зараз ні до чого, підвівся й підкликав слугу, щоб розплатитися, — і тут наші погляди зустрілися. Гуго завмер, з недонесеним до губів кухлем.

Я напружився, мов струна. Що буде далі? Чи схопиться він за меча, чи захоче довершити почате?

Але Гуго раптом широко посміхнувся знайомою, сповненою чарівності посмішкою.

— Присягаюся бородою Христовою — Ральф! Добрий старий Ральф де Бріяр!

Він кинувся до мене, схопив у обійми та заходився трусити й ляскати по плечах, вигукуючи:

— Друже! Який я радий тебе бачити! Де ж ти був?

Побий мене грім, я й не помітив, як на моїх губах теж з’явилася посмішка.

— От уже не очікував зустріти тебе тут, Гуго.

— Та й для мене це неабияка несподіванка!

Раптово він обірвав себе, насупився й зазирнув мені просто у вічі. При цьому його обійми залишилися такими само міцними.

— Ральфе, тоді, у фенах, я вчинив, як останній негідник. Але ти повинен зрозуміти — я був у нестямі. Та й хто з нас після всього, що сталося, міг міркувати тверезо?

— Уже хто-хо, а ти все розсудив, — намагаючись звільнитися з його обіймів, пробурчав я. — Тобі завжди відомо, що робити.

— Бачить Бог — це не так! Не одну свічку я поставив за упокій твоєї душі й не один раз приніс покаяння. І який же я був щасливий, коли довідався, що ти живий! Але ж й ти, мій Ральфе, віддячив мені сторицею. Хіба не завдяки тобі я став ізгоєм і моє ім’я було втоптано в болото?

— А чого ж ти очікував? Що я покриватиму й виправдовуватиму тебе?

Мабуть, тепер саме час було вийти за стіни міста й завершити почате. Ким ми були, якщо не кревними ворогами?

Хазяїн харчевні й багато відвідувачів дивилися на нас дедалі пильніше, відчуваючи, що назріває сутичка. Гуго це помітив і запропонував:

— Давай-но, Ральфе, сідай за наш стіл, і за кухлем доброго англійського елю відпустимо один одному старі гріхи.

Отже, Гуго Бігод хотів примирення. Точніше, ми обоє бажали миру, хоча він намагався вбити мене, а я піддав його ганьбі та безчестю. Усе можливо у світі, де п’ятьма хлібинами можна нагодувати юрбу, а блудниць зараховують до лику святих.

І ось ми вже за столом, нас оточують його приятелі, й Гуго називає мені їх одного за одним. Дрібнопомісні саффолкширські землевласники або діти таких, було також і зо два найманці. Їхні імена виявилися для мене пустим звуком, я їх не запам’ятав, до того ж, давалася взнаки розгубленість від настільки несподіваної зустрічі. Уже наступної хвилини його товариші помітили, як Гуго косує на мене, та зметикували, що розмова в нас не з простих, і перебралися на дальній кут столу, надали нам якусь подобу усамітнення.

Гуго наповнив кухлі, й ми зсунули їх.

— Ти перетворився на справжнього сакса, Ральфе де Бріяре, та неабияк роздобрів на ситих хлібах леді Гіти Вейк. Недарма люди кажуть, що недалека та година, коли ваші руки з’єднають біля вівтаря. Пригадую, ти завжди вважав її красунею.

Я посміхнувся, однак не переконував його в протилежному.

— Хіба не сказано, що людина повинна, не нарікаючи, приймати все, що трапляється з нею з волі провидіння?

Гуго зареготав.

— Впізнаю колишнього веселуна Ральфа. Однак… — він зам’явся. — Але хіба тобі не відомо, що Фея Туманів і один наш спільний знайомий… Ні, я нічого не хочу сказати лихого, лише дбаю про твою честь…

Я байдуже знизав плечима.

— Мало там про що ляпають язиками? Наприклад, про грабежі та вбивства на дорогах. Мовляв, з’явились якісь зухвалі молодчики, що вершать свої брудні справи під покровом ночі, а потім зникають, як туман від вітру.

При цих словах я скосив око на приятелів Гуго. Було в їхніх обличчях таке, що дозволяло припустити: займаються вони не тільки справами своїх орендарів.

Здається, це зачепило Гуго за живе. Посмішка сповзла з його обличчя.

— Все це — плід твоєї уяви. Якщо тобі спаде на думку спробувати донести на нас…

— Ти знову схопишся за ножа?

Він відвернув погляд.

— Не цього я очікував від нашої зустрічі. Жевріла в мені надія: на згадку про все добре, що колись було між нами, ми пробачимо один одному й не будемо воскрешати стару ворожнечу.

— Залишилося тільки пустити сльозу від розчулення, — кинув я.

Але Гуго залишився серйозним.

— Я повинен просити в тебе пробачення, сере Ральфе де Бріяре. Я глибоко покаявся за вчинене. Й цілком заслужив те безчестя, що впало на мене. Ти з надлишком відплатив мені. Але головне — ти залишився живий, і я хочу знову називати тебе другом.

Він простяг мені руку — але я барився.

Надто добре я знав Гуго, його підступність і вміння у всьому шукати зиску. Але який зиск йому від того, прихильний я до нього, чи ні? До того ж, Гуго Бігод — ворог Едгара Армстронга. А вороги графа Норфолкського — мої друзі.

І я потис простягнуту руку.

— Амінь.

Гуго з посмішкою знову обійняв мене.

Ми осушили кухлі, й він узявся розповідати, в яку халепу втрапили наші приятелі після того, як були оголошені поза законом за розпалення смути, як кому з них не поталанило, як їх кинули в катівню, де вони й донині.

Є й такі, хто зумів уникнути неприємностей. Він сам, приміром, або Герівей Брітто. Цей хитрий бретонець зміг втертися в довіру до самого Стефана Блуа, й королівський небіж не тільки замовив за нього слівце вінценосному дядечкові, але навіть узяв його до свого почту.

— Та й ти не животієш, сере Гуго, — зауважив я. — Я чув, що ти влаштувався в Саффолку, будуєш замок та, як і раніше, дозволяєш собі розважитися.

Я знову натякав на розбій, але тепер Гуго не насторожився. Схилився до мене та прошепотів:

— А ти, трубадуре, що про це думаєш? Волієш бренькати на лютні для своєї леді, чи не від того, щоб згадати, як гарячить кров веселий нічний набіг?

І я відповів:

— Не від того. Але якщо полювати, то на великого звіра. Наприклад, такого, як граф Норфолк.

Гуго зареготав.

— О, ще б пак! Прекрасні очі саксонки варті того, щоб відскіпатися від її коханця. Що ж, вип’ємо й за це.

Схоже він також знав, що зв’язок Гіти й Едгара відновився. І даремно я тішив себе сподіваннями, що моїй леді вдається зберігати в таємниці своє нове падіння.

Ми ще зсунули кухлі з приятелями Гуго. Їх було семеро, і всі виявилися веселими хлопцями. Посипалися жарти, рікою полився ель, і я немов повернувся у свою відчайдушну юність, де не було болю, туги й безмовної любові.

Однак і серед загальних веселощів Гуго не припиняв час від часу поглядати на двері харчевні.

— Ти на когось чекаєш?

— Незабаром довідаєшся. А поки… Агов, друзі, присягаюся шпорами Святого Георгія, цей хлопець співає не гірше за трубадурів із Аквітанії. Нехай хто-небудь принесе лютню, й побачите, що він осоромить кожного із цих жителів півдня.

Бозна-звідки з’явився інструмент. Чому б мені й не проспівати? Не повертатися ж до Утреда з його сумовитою ріднею…

Коли спорожнів черговий кухоль, я вдарив у струни:

Добре посидіти в застіллі.

Бо зовні сніг і заметілі,

нудьга та злість, гіркі нестатки.

Нам це життя не до смаку.

Часом запитують дівиці:

Чом не вилазиш із пивниці?

То я про користь всіх шинків

Вам розкажу під лютні спів.

Мої слухачі, посміхаючись, присунулися ближче. Хвацький наспів розохотив їх, та її мене заразом.

Зібралися в харчевні гості.

Цей п’є, а той — метає кості.

Цей — глянь — уже продувся в пух,