А у того — кошель розпух.

Усе залежить від удачі!

А як же може буть інакше?!

Адже немає серед нас

Ані мздоїмців, ні пролаз.

Навколо нашого столика почали збиратися завсідники. Дехто пританцьовував. Приятелі Гуго намагалися підспівувати, а один із них вловив ритм і спритно відбивав такт, постукуючи кухлем об кухоль.

П’ють чоловіки і жінки,

Міський п’є люд і п’є сільський,

П’ють і дурні, і мудреці,

П’ють марнотратці і скупці.

П’ють і черниця, і повія,

Столітня баба, й та хмеліє.

П’є і глухий старезний дід, —

Добряче п’є весь білий світ!

Раптом я відчув, як на моє плече лягла рука Гуго.

— Годі, Ральфе. Ти гарно потішив нас, але поки що досить.

Я підняв на нього здивований погляд, а слухачі невдоволено загаласували. Хтось гукнув, що виставить нам барило найкращого вина, яке знайдеться в хазяїна, якщо я потішу їх новою піснею, але рука Гуго, як і раніше, стискала моє плече, а його погляд був суворий.

— Досить, трубадуре.

Я відклав лютню, дивуючись, як швидко знову потрапив під вплив Гуго. Але ні образи, ні настороженості не було — тільки цікавість.

А за мить, коли невдоволені слухачі розбрелися, приятелі Гуго потіснилися, даючи місце за столом ще одному гостеві. Точніше, гості. Коли вона підняла каптур, що приховував її обличчя, я впізнав графиню Бертраду Норфолкську.

Я сторопів. Осяйна графиня пізнього вечора у вбогому шинку, в чоловічому одязі — грубих штанях, куртці з буйволячої шкіри та плащі з каптуром чоловічого крою!

— Рада впевнитися, що мистецтво, яке колись так мене чарувало, не згасло й досі, мій Ральфе.

Вона посміхнулася, не розтуляючи губів, і посмішка здалася мені напруженою. Так воно й було — леді Бертрада не очікувала побачити мене в товаристві своїх людей. А те, що всі вони були її людьми, я зрозумів відразу з того, як вони трималися з нею.

— Як ти поясниш це, Гуго? Звісно, я невимовно рада зустрічі з Ральфом де Бріяром, і вже тим більше, не в почті леді Гіти Вейк. Але ж ти з її людей, Ральфе?

Гуго дружньо обійняв мене за плечі.

— Відтепер він наш, міледі. Цей хлопець давно вже зрозумів, що його саксонська красуня дістанеться йому не раніше другого пришестя. У всякому разі, поки живий Едгар, — він понизив голос.

Я здригнувся.

То ось навіщо зібралися ці люди! І графиня з ними. Невже вона так люто ненавидить чоловіка, що готова зважитися не вбивство? Але ж і я бажаю його загибелі — а значить, я з ними.

Дивна річ — я зустрів Гуго відразу ж по тому, як звернувся з благанням до святого Едмунда.

Це правда, як і те, що я живий, а значить, у цій зустрічі — рука провидіння.

Здається, Бертрада розуміла, що діється в мене в душі. Схилилася через стіл, м’яко поклала руку на мої зчеплені в замок, побілілі від напруги пальці.

— Ми з тобою виявилися в однаковому становищі: я, дружина графа, й ти — людина, яку в Норфолку вже звикли вважати нареченим Гіти Вейк. Якби не повернувся Едгар так швидко зі Сходу, я б не здивувалась, коли б іще до Різдва леді з фенленду змінила ім’я на де Бріяр.

— Але ж вона ніколи не користувалася у вас пошаною, міледі, — сухо мовив я.

Бертрада якийсь час мовчки спостерігала, як осідає піна в кухлі з елем.

— А з якого дива мені було обсипати її милостями? Хіба я не відчувала болю, коли довідалась, що Гіта Вейк спала з Едгаром Армстронгом уже після того, як відбулися наші з ним заручини? Але куди гірше усвідомлювати, що вона, як і раніше, віднімає його в мене. Я ж не дурна й усе бачу.

Її голос затремтів.

— Його постійні зникнення ночами, його щасливий вигляд, балаканина челяді…. А головне — принизливі жалощі в очах у тих, хто знає мене та співчуває в моєму становищі. Нічого гіршого не придумати!

Бертрада притисла рукавичку до очей, промокаючи сльозу.

Я мовчав. О, мені теж було знайоме це кривдне співчуття челяді в Тауер Вейк. І навіть Гіти, яка користувалася моїми послугами, а по тому вирушала на побачення з чоловіком цієї жінки, що зараз плакала переді мною.

Гуго Бігод твердо мовив:

— Не треба сліз, Берт, радосте моя. Настане день — і ми помстимося за тебе. Цей сакс заплатить за все.

— Ти не розумієш, про що кажеш, Гуго. Цей сакс досить могутній, щоб чинити так, як йому заманеться. Він день у день топче мою честь і честь жінки, яку багато хто в Норфолку донині вважає нареченою Ральфа де Бріяра.

— Якби ви не були дружиною Едгара Норфолкського, — хрипко почав я, — мені б знайшлося, що сказати з цього приводу. Але ви його дружина, ви любите його…

— Я? — вона гидливо поморщилася. — Едгара Армстронга? Клянуся Пресвятою Дівою, були часи, коли я дійсно любила його. Настільки, що своєю волею зробила його зятем короля Англії та могутнім графом. Але що я отримала натомість? О ні, я ненавиджу й зневажаю його настільки, що готова власноруч розправитися з ним!

По моїй спині пробігло тремтіння.

— Спокійніше, Бертрадо, — швидко втрутився Гуго. — Не забувайте про обережність. Ви повинні пам’ятати, що Ральф одного разу вже виступив на захист графа. І навряд чи йому зрозумілі причини вашого гніву.

— Чому ж? Справедливість змушує мене стати на бік обдуреної та ображеної жінки. Більше того — двох жінок. І коли ви, міледі, кажете, що ладні розправитися з графом — розумію вас усією душею.

Її темні очі звузилися.

— Ти, Ральфе, напевне, був би радий, якби я позбулася Едгара. Загребла жар своїми руками, а ти б скористався плодами моїх зусиль.

Я судомно ковтнув.

— Не це я мав на увазі. Я готовий зробити все необхідне, щоб Едгар більше не заважав ні вам, ані мені.

За столом запала тиша. Раптово один з людей Гуго промовив:

— Якщо цей хлопець із потрухами наш, то нехай доведе це й вирушить із нами на нічне полювання.

Гуго глянув на мене.

— Це справедливо. Тим більше, що одного разу він уже збунтувався.

Я не вагався, даючи згоду. Найбільше мені зараз хотілося бути з ними.

Тому що ми були єдині в своїй ненависті до Едгара Армстронга.

* * *

Я не надто виразно пам’ятаю все, що відбувалося далі. Випито було чимало, та й нема чого тут особливо пам’ятати. Мук сумління я не відчував, бо люди, на яких ми напали, виявилися зневаженими євреями й на додачу жалюгідними боягузами. До ранку їхні тіла напевне занесло мокрим снігом, а з ними й наші сліди. Гуго знав, як повернути справу, щоб ушитися зі здобиччю цілим і неушкодженим.

Одним словом, нічка видалася не з легких і, мабуть, вигляд у мене був не надто гарний, коли наступного ранку я відшукав будинок, де на мене чекав Утред. Він оглянув мене спідлоба та пробурчав, що вчора розшукував, але з’ясував тільки, що мене бачили в одній із харчевень, де я виспівував і гуляв у веселому товаристві.

Я підтвердив — було таке. Як і те, що решту ночі я зі своїми товаришами по застіллю провів у одному тутешньому кублі розпусти. Неабияк побавилися.

Утред підозріливо глянув на мене.

— Бачу, що неабияк. Видно, не на користь тобі паломництво до святих мощів. Чого це в тебе рукав у крові?

Я збрехав, що в темряві відбивався від бродячих псів. Ці тварини зовсім знахабніли, й довелося зарубати зо двоє. Дивно, як легко далася мені ця невибаглива брехня.

Увечері я знову був на службі в соборі, але незабаром у юрбі парафіян до мене непомітно наблизився один із людей Гуго та звелів іти за ним. Просто з собору ми подалися в заміську резиденцію абата Ансельма, де були й апартаменти, відведені леді Бертраді.

О, графиня влаштувалася там на славу! Гобелени майже повністю вкривали муровані стіни, широкі дошки підлоги були ретельно вискоблені й натерті воском, скрізь красувалися різьблені меблі, в каміні палали духмяні вишневі поліна. Леді Бертрада в довгій ліловій сукні з пишно підбитими рудою лисицею рукавами привітно зустріла мене, звеліла пажу подати підігрітого вина з прянощами. У покої вже були Гуго Бігод і абат Ансельм, як виявилося, також у все втаємничений. Саме він і почав розмову.

Дивно було чути такі слова від духовної особи. З самого початку превелебний оголосив припинення земного шляху закоренілого грішника графа Норфолка справою, бажаною для Бога й Святої Церкви. Згадав він також і про те, що Гіта Вейк була колись його підопічною, і йому було гірко дізнатися, що Едгар штовхнув на шлях розпусти недосвідчену юну душу. У випадку, якщо Едгара не стане, опікунство знову повернеться до абата і вже він подбає, щоб вона знайшла гідного чоловіка в моїй особі. Але для початку необхідно позбутися того, в кому корінь лиха.

— У вас є план? — запитав я, коли наслухався просторікувань превелебного.

Леді Бертрада підвелася й стрімко заходила покоєм.

— Колись Едгар часто їздив самотою, — промовила вона. — Але через грабежі, які нині почастішали, став обачніший і рідко вирушає в дорогу без супроводу. Однак я знаю, що часом він виїздить і на самоті. Тільки тоді, коли їде до неї.

У її голосі задзвеніло шаленство, і я насторожився. Превелебний Ансельм і навіть Гуго нічого не мали проти леді Гіти, але Бертрада… вона не може не відчувати ненависті до суперниці.

Графиня тим часом провадила:

— Можна було б підстерегти Едгара, коли він їде на побачення. Але я знаю, який обережний і проникливий мій чоловік. Найменша помилка викличе в нього підозри. Тому сподіватися на щасливий випадок чи діяти навмання ми не можемо. Якби ти, Ральфе, зумів простежити за Гітою і з’ясувати, де відбуваються їхні побачення…