Я поквапливо рушив до жінок.

— Прийміть мої співчуття, леді Елдро.

Вона глянула на мене, на мить відсторонила від обличчя тканину, просочену якоюсь есенцією з гострим запахом. Цієї миті було досить, щоб побачити її набрякле обличчя та криваві садна на вилиці й над бровою.

— Сере Ральфе, — глухо, але поштиво промовила Елдра. — Не дивіться так… Чоловік має право карати дружину. Мені б тільки зрозуміти, в чому моя провина… Недарма Гіта казала, що не всю правду можна сказати чоловікові. Навіть палко коханому.

— А де ж сама леді Гіта?

Елдра знаком показала служниці, щоб та провела мене. Йдучи за нею, я піднявся на галерею та опинився у невеличкому покої. Але й тут Гіти не було — на лежанці простягся Утред. Він побачив мене, підвівся, кожух, який вкривав його, сповз, і я побачив, що його рука й плече перев’язані.

— Бачиш, які справи, Ральфе, — криво посміхнувся воїн. — Альрік так розбушувався, що своїх не впізнає. Я хотів був роззброїти його, але й мені дісталося. Поки челядь усім скопом не налягла на хазяїна — тільки тоді й зв’язали, немов біснуватого.

Я співчутливо поцокав язиком.

— А де леді Гіта й маленька Мілдред?

— Для всіх вони тут, у Ньюторпі, — відкидаючись на подушки, проказав Утред. — Та ти й сам здогадуєшся, Ральфе. Коли Альріка вгамували й міледі приготувала зілля для леді Елдри, вона занепокоїлась, і господиня побачила її нетерпіння та сама звеліла вирушати. Тепер обидві повернуться тільки на світанку.

Я стояв ні живий ні мертвий. Слова Утреда луною відгукнулися в моєму мозку. Повернеться на світанку… О небо!

Я стрімко кинувся в залу.

— Леді Елдро, заради всього святого, коли поїхали Гіта з дочкою? Говоріть мерщій!

Вона поверх прикладеного до обличчя полотна здивовано глянула на мене. Я ж весь тремтів, смикався. Схопив її за плече, труснув, сахнувся, коли вона застогнала. А я все говорив, запитував, вимагав…

Я тільки зрозумів, що вже майже годину тому Елдрин слуга відвів Гіту з малям до протоки, що впадає в плеса. Там вони сіли в човен і… Я майже кричав, щоб мені показали, де ця протока, казав, що й мені потрібен човник. Мене всього трусило.

У проводирі мені дали того замурзаного хлопчика, який зустрічав мене на в’їзді в садибу. І ми з ним майже побігли лукою до далеких заростей, причому, я тричі впав у темряві, схоже пошкодив кісточку, скакав кривими стрибками за проводирем, аж поки ми не минули зарості й під ногами не захлюпала вода.

Я погано пам’ятаю, де залишив хлопчиська, згадав про нього, тільки коли скочив у плоскодонку й проплив уже достатню відстань та почав розуміти, що не дуже орієнтуюся в цих місцях і не впевнений, що знаю прямий шлях до мисливського будиночка. Спочатку я спробував кликати хлопчика, так і не почув відповіді та почав налягати на жердину в надії, що ця вузька вигнута протока виведе мене, куди слід. Марні сподівання! Уже за півгодини я остаточно заблукав, кружляючи серед острівців, порослих очеретом, де не було ні житла, ні вогника, ні душі. Тільки завіса туману та хлюпання води. І тоді я почав кричати, кликати когось, плакати, клясти Святого Едмунда. Я був у розпачі.

Лише коли я налетів носом човна на якусь мілину й звалився у воду, її холод трохи остудив мене. Я знову заліз у човен, постарався зосередитися. Зрештою леді Бертрада ж обіцяла, що Гіту залишать такою, як і була. Тобто не заподіють їй шкоди. Але чомусь ця фраза — «такою, як і була» — зараз здавалася мені особливо підозрілою. Ну та гаразд, адже й абат Ансельм обіцяв віддати мені Гіту. Але зараз я не вірив ні єдиному їхньому слову. Як взагалі можна було повірити людям, пов’язаним із Гуго Бігодом? Із Гуго, здатним на будь-яку підлоту. Та що ж за отупіння наслав на мене саксонський святий, коли я зважився на угоду з цими людьми?

І все-таки я намагався опанувати себе. Вирішив, що не варто безглуздо кружляти серед островів, слід вибрати більш-менш широке русло й плисти ним. Так рано чи пізно я дістануся до якогось житла, а там мені вкажуть шлях. Ось лише скільки це займе часу? Як швидко люди Гуго доберуться до будинку на острові? Я сподівався, що Бертрада давно була в цьому житлі серед фенів, не відразу зможе провести їх туди в темряві. А до темряви вони навряд чи покинуть Саутхемську обитель, щоб не привертати уваги до свого загону.

Нарешті я помітив попереду вогник і наліг на жердину так, що затріщали м’язи спини та пліч.

На жаль, це виявилося лише багаття перед куренем ловців в’юнів. Ті з подивом витріщилися на мене, але, до мого розчарування, й сном-духом не чували ні про який мисливський будиночок графа. Тоді я запитав їх про церкву Святого Дунстана — вже звідтіля я знайшов би дорогу із зав’язаними очима! Й ці кошлаті голодранці охоче закивали головами. Один із них, бачачи, що я стомлений до останньої межі, навіть запропонував провести туди мій човен найкоротшим шляхом.

Голодранець взяв у мене жердину, а я знесилено опустився на дно човника й похилив голову. Цей божевільний день із його постійною напругою і тривогою зовсім виснажив мене. І ледь мені вдалося розслабитись і покластися на спритність мешканця фенів у керуванні човном, із дна моєї душі почала підійматися знайома ледача байдужість.

Навіщо я все це роблю? — запитав я в себе. Чи не надати подіям змогу йти, як вони йдуть? Хіба ці двоє — Едгар і Гіта, грішники, що забули про все заради своєї хіті, не заслужили покарання? І чи можна протистояти долі?

Зараз вдалині виникнуть обриси церкви Святого Дунствана. Нема нічого простішого, ніж попросити притулку в домі батька Мартіна й солодко виспатися на матраці в теплі біля торф’яного вогнища. Але вже наступної миті я кляв себе за ці думки. Я й тільки я зчинив цю бучу, і якщо Гіта й Едгар були винні, то до чого тут маленька Мілдред? Адже це безгрішне й чисте дитя, і що б не трапилося з її батьками, сама вона не повинна постраждати, як це вже трапилося з Адамом. Я здригнувся, коли згадав рожевуватий відблиск рубінів на дрібних зубах графині. Бертрада не зупиниться.

Мій проводир вів човна швидко та вправно. І незабаром він уже вказував мені на покрівлю церкви з хрестом, який немовби ширяв над пасмами туману.

Хвала небесам! Я прийняв у кошлатого мешканця фенів жердину та скерував човника знайомим шляхом. Мої долоні горіли — напевне, я до крові здер із них шкіру, та й пошкоджена нога боліла. Але я не міг згаяти ні хвилини, я мусив першим потрапити на острів і попередити Гіту й графа про страшну небезпеку.

Здавалося, я плив у тумані й пітьмі від самого створення світу, й коли крізь білясту імлу замерехтіло світло, я мало не розридався. Мої сили виснажилися, жердина вислизала з рук, і на довершення всіх лих я зачепив днищем плоскодонки напівзатопленого корча, тож мій човник почав текти.

Але озеро — ген воно, кийком кинути. Я причалив до берега, кульгаючи, перебрів вузький перешийок, який відокремлював протоку від дзеркала озерної води. Тут я зупинився й завмер, прислухаючись.

Усе спокійно. Якщо поки не трапилося найгіршого, то я встиг.

Віконце в мисливському будиночку жовтаво світилося. Я затримав подих, увійшов у воду й безгучно, ніби видра, поплив до зарослого високою травою берега острова. Холодна вода відібрала останні сили, моя стьобана куртка насичилася вологою, чоботи розбухли й тягли до дна.

Біля берега я вчепився в гілки куща, який ріс над водою, і викинув своє обважніле тіло на сушу. Потім, кульгаючи, кинувся до будинку, наліг на двері. Вони не піддалися, я застукав у них щосили й несамовито закричав. Двері розчинилися несподівано, і я ледь не впав через поріг. Переді мною стояв Едгар. Він був оголений до пояса, його рука стискала меча.

— Ральфе? Якого диявола!

Я ж першої миті й слова не міг промовити, тільки задихався. Якимось відгомоном свідомості відзначив, що це пристановище любові, таке звичайне зовні, всередині — справжній багатий покій. Драпірування, хутра, різьблення. Вогнище з навісним ковпаком у кутку. При його світлі я побачив схвильовану Гіту. Її розпущене волосся сяяло, вона злякано натягала на плечі розшнуроване бліо. Дивилася на мене здивованими величезними очима.

— Швидше! — видихнув я. — Треба втікати.

І тут мій погляд упав на колиску біля стіни. Мілдред спала, мов янголятко, розкинувши ручки. І вигляд цієї сонної безпорадної безневинності викликав у мене сльози. Як я міг накликати небезпеку на це чарівне, таке дороге мені дитя?

— Треба негайно втікати, — знову повторив я. Кульгаючи кинувся до сонної дитини, дорогою перекинув низький столик зі стравами. Коли вже простяг до дівчинки руки, мене зупинив Едгар.

— Що все це означає? Як ти знайшов нас тут?

— Потім. Зараз не можна втрачати ні хвилини. Будь-якої миті тут можуть з’явитися наймані вбивці!

— Убивці? Та хто посміє, побий мене грім! Я хазяїн у цьому краї.

Безглузда самовпевненість! Від досади я заскрипів зубами, але Гіта вже була поруч із дочкою.

— Мерщій, Едгаре. Не час для пояснень. Без причини Ральф не з’явився б тут.

Тепер тільки діяти. Едгар підхопив якийсь одяг та кинувся до виходу з будинку. І вже на порозі завмер, напружився.

— Пізно!

Кілька човнів, заповнених озброєними людьми, виникли з туману, мов пекельні примари, і вже наближалися до острова. Люди вгледіли нас і перестали чаїтися, заволали й забряжчали зброєю.

Я мовчки вийняв меча й став пліч-о-пліч із Едгаром. Я вчинив підлість, але тепер зроблю все, щоб спокутувати провину. Я битимуся разом із цим чоловіком, якого ненавидів, буду битися за жінку, яку обожнюю, за дитину, яку полюбив. Однаково пощади нікому не буде.

— За мною! — раптом вигукнув Едгар і кинувся геть, тягнучи за собою Гіту з дитиною. Кульгаючи та спотикаючись, я поквапився слідом. Ми промчали крізь лісок і виявилися на протилежному боці острова. Там, у затінку звислих над водою кущів був прив’язаний човен.