Я миттю заснув на соломі в кутку таверни, але перед цим устиг попросити хазяїна збудити мене, коли задзвонять до вечерні,[14] але коли прокинувся, тільки-но знайшов у собі сили, щоб підвестися.

— Сере, чогось у вас кепський вигляд, — зауважив хазяїн таверни. — Може, гукнути лікаря?

Мене трусило від лихоманки, й водночас я обливався потом. Однак той, на кого полюють королівські гончаки, не повинен довго залишатися на одному місці. При мені були дві баклаги вина, придбані ще у Фландрії, а добре бургундське — саме те, що потрібно, коли вас б’є пропасниця. Я добряче хильнув, видерся на Моро, а потім розпитав хазяїна, яка дорога веде до найближчого портового міста. Та ледь від’їхав, як повернув коня в зовсім іншому напрямку. Мені траплялося бувати в цих краях, і я вирішив, що найкраще буде заглибитись у фени. Свого часу тут ховалися цілі армії заколотників-саксів, а вже самотньому подорожанинові й зовсім не важко буде загубитися.

У крихітному селищі я найняв проводиря, що взявся супроводити мене до садиби Незербі поблизу Тетфорда. Там, мабуть, дотепер живе моя сестра Ригіна, й хоча ми давно з нею не бачилися, я міг би сміливо поставити голову проти дірявого пенні, що вона не відмовиться мені допомогти. Я й вона — єдині, хто лишився з роду де Шамперів.

Сестра, крім того, була своячкою графа Норфолка. Одного разу я врятував життя цьому хлопцеві — в той час, коли він ще носив плаща тамплієра й не помишляв стати англійським графом. А коли досяг влади, на відміну від багатьох, кого я знав, пам’ятав вчинене йому добро. Мені вже доводилося користуватись його допомогою, але навряд чи він побажає ризикнути всім, що має, заради особистого ворога короля Генріха. Одне безперечно — Едгар Норфолкський досить багатий, щоб не спокуситися нагородою, призначеною за мою голову…

Але зараз головне — триматися подалі від узбережжя, зникнути в фенах, заплутати сліди. А надалі… Господь не обділить мене своєю милістю.

Якщо вам доводилося чути розповіді про Єрусалимське королівство, про святі місця й могутні цитаделі хрестоносців, то напевно оповідач змовчав про тамтешню трикляту спеку, про дороги, де нема жодного деревця чи клаптика затінку, про муки спраги, настільки сильні, що тріскаються губи, а язик прилипає до гортані. Все це потрібно відчути на власній шкірі, й тоді край, де плеса червоніють під сонцем на заході, вода хлюпає під копитами коня й скрізь гойдається очерет, здасться вам сущим раєм.

Тому, попри напади пропасниці, яка стрясала моє тіло, я посміхався, час від часу ковтаючи з баклаги, та скеровував коня вслід проводиреві, що прокладав дорогу в очереті.

— Агов, ти! — гукнув я до селянина. — Чи зможеш вести мене, коли смеркне?

— Як скажете, пане.

Ти диви, яка повага… Мені доводилося чути, що люди цих болотяних країв промишляють не тільки контрабандою, але й розбоєм. І цей хлопець з вигляду не надто вселяє довіру, а я зовсім кволий. І хоча при мені мої меч і арбалет…

Так, саме арбалет міг і лякати провідника, й будити його жадібність. Це зовсім особлива зброя — б’є вона значно далі й потужніше, ніж лук, арбалетні болти[15] наносять такі страшні рани, що сам Папа визнав цю зброю нелюдською і наклав на неї заборону. Від цього в Європі арбалети стали ще популярніші, а ціни на них злетіли до небес.

І зрозуміло, провідник не міг не помічати, що діється зі мною. Мене б’є жорстокий дрож, я загортаюся в накидку й водночас обливаюся потом. Поки що я тримаюся в своєму сідлі з високими на арабський манір луками, а Моро слухняно йде, підкоряючись тільки рухам корпусу й колін, та незабаром і на це в мене може не вистачити сили.

Часом я поринав у видіння, подібні до снів наяву. Тому й не помітив, як сіло сонце й у сутінках почав густішати туман. Часом вдалині миготіли ледь помітні вогники селищ. Ми рухалися гаттю, майже цілком схованою під поверхню води, і я дивувався, як це мій проводир знаходить дорогу.

— Сере, видно, вам зовсім зле, — долинув до мене крізь гул у голові голос провідника.

— Нічого серйозного, приятелю. Трохи спекотно.

Він похмуро поглядав на мене з-під своїх патлів, кутаючись у хутро від нічної вогкості. Запала цілковита пітьма, десь протягло кричала сова. Чвякала твань під копитами, шелестів очерет. Мій проводир крізь завісу туману здавався примарою, але ця примара, як і раніше, впевнено просувалася вперед.

Якоїсь миті я впав у нетяму. Отямився й… почав співати півголосом — одну з пісеньок, які виспівували хрестоносці, перекладаючи на свій лад вірші арабського поета:

Довго я тішивсь в солодкім незнанні

Пишався удачею й статком чималим.

Довго я тішивсь. Мене всі любили,

І всі бажання мої здійснялись…

Кумедно співати, коли задихаєшся й трусишся, а голова йде обертом так, що насилу втримуєшся в сідлі. І я співав далі — вже на повний голос:

Довго я тішивсь. Життя посміхалось!

Та все минуло. Що ж там зосталось?

— Заради Пречистої Діви, сере! — перервав мій спів переляканий вигук проводиря. — Мовчіть! Чого доброго, наполохаєте душі потопельників. Або феї збіжаться на ваш голос і заведуть нас у трясовину…

— Та ти боїшся, хлопче, чи що? Невже в околиці нема жодної християнської обителі й попи дотепер не розігнали болотяної погані?

— Ми у фенах, — буркнув на це провідник.

— Тоді, хлопче, тобі варто боятися тільки одного: щоб ти не зробив якої-небудь дурниці, а я не розгнівався на тебе.

Було незатишно, я намагався підбадьорити себе. Адже я слабшав, як дитя, навколо не було, крім нас, живої душі, а в цього кошлатого цілком могла виникнути очманіла думка вбити й пограбувати недужого подорожанина. Якби цей дурило, до того ж, знав яку винагороду призначено за голову людини, котру Генріх Боклерк оголосив своїм ворогом!

Уявлення не маю, як довго ми їхали. Я промерз до кісток, зуби в мене цокотіли. Поводи випали з моїх рук, і Моро відчув це, сам ішов за провідником, сердито пирхаючи, коли оступався з гаті. Час від часу провідник озирався й починав запевняти мене, що ось-ось буде якийсь монастирський притулок, де мені нададуть допомогу.

Нарешті я відчув, що ми зупинилися й провідник допомагає мені спішитися. Я в напівмаренні озирнувся — ніякого притулку не було й близько.

— Забери руки! — пробурмотів я. — Чого це ти лапаєш мене, як дівку?

Я похитнувся, але встояв на ногах, та коли він брутально штовхнув мене в плече, звалився горілиць. Потім він схилився наді мною, а я відшукав ніж при поясі й завдав різкого удару.

На жаль, цей удар тільки мені самому здався різким. Кошлатий хлопець легко вибив зброю в мене з рук і продовжував свою справу.

Ще один ніж був у мене за поясом ззаду, й ще — за халявою чобота. Але сили, щоб скористатися ними, в мене вже не було. Я нерухомо лежав, дивлячись, як провідник обнишпорює мене та зрізує гаманця, позиченого в старшого з купців. Заволодів ним, із задоволенням підкинув на руці важку торбинку.

Мені не було шкода цих грошей. Цієї миті я нічого не відчував, крім цілковитої байдужості. Навіть не цікавило, як він мене вб’є.

Але він залишив мені життя.

— Нехай тебе затягнуть болотяні чорти, сере бурлако. Здихай від своєї пропасниці, а на мені гріха не буде. Але коня твого я прихоплю. Уже ж на ринку в Різингу мені за нього фунтів із двадцять дадуть, не менше.

Цей сільський дурень боявся, якщо почав говорити сам із собою. І напевне, уявлення не мав, що таке двадцять фунтів, тим більше, що такий кінь коштує втричі дорожче. А головне, він прикро помилявся, думаючи, що Моро дозволить себе повести.

Коли ж цей грабіжник поткнувся до мого скакуна, Моро позадкував, пирхаючи та не дозволяючи взяти себе за повід. При цьому він притис вуха й вискалився, всім своїм виглядом показуючи, що не довіряє незнайомцеві. Але довговолосий житель фенів і досі на щось сподівався, бурмотів лагідні слова, прицмокував.

Я не бачив, що відбулося далі, — мій проводир раптом закричав не своїм голосом і почав сипати лайкою, а Моро заіржав, і його іржання нагадувало регіт. Далі були тупіт, хлюпання води й нова лайка.

На цьому я провалився в забуття, знаючи, що Моро зуміє постояти за нас обох.

Скільки я пролежав без тями, невідомо. Часом я ніби прокидався й бачив каламутне світло, потім усе знову заволікав морок. Я марив, розжарені скелі й піски Сирії знову обступали мене. Потім чувся спів янгольських голосів, і суха стареча долоня самого отця Гонорія лягала на моє чоло. «Відпускаю гріхи твої, — вимовляв деренчливий голос його святості. — Йди та більше не гріши».

О, це була година мого відродження! Я знову був лицарем, знову міг жити з честю. Але, мабуть, я не був народжений для подібного життя. Тому що з такою працею домігся пробачення й незабаром знову примудрився стати ізгоєм — через рудокосу жінку, в якої найгордовитіші очі в цілому світі. Через її губи, білу ніжну шкіру, незрівнянні півкулі її грудей…

Які це були ночі! Ще не народився трубадур, який був би в змозі оспівати їх. Я пізнав любов найнезвичайнішої дами всього християнського світу, що була одночасно імператрицею, принцесою, графинею й спадкоємицею престолу…

— Тильдо…

Тільки я мав право називати її так. Тільки мені назустріч відкривалися її палкі вуста. Родовитий чоловік не зумів домогтися її любові, а ми з нею любили одне одного, поки шпигуни графа Анжу не вистежили нас, і якби не легкі ноги мого Моро… Уже й не знаю, яку страту винайшов би для мене той, кого всі називали Жоффруа Гарним, але якого принизив я, вічний ізгой.

Моя Тильда… Я божеволів від тривоги за неї. Мене розшукували в Анжу, у Нормандії та Англії, а я в цей час був зовсім поруч і будь-якої миті готовий прийти до неї на поміч, навіть жертвуючи собою.