Цієї миті в будинку звалилися крокви. Сніп іскор здійнявся на добру сотню футів до небес і освітив усе навколо. Коли я знову глянув на човен, він швидко віддалялася в темряву. «Жовтогарячий» понуро сидів, а другий працював жердиною, ніби справжній перевізник.

Але знаєте, що мене вразило тої миті? З-під каптура «жовтогарячого» звисали довгі темні коси!

Але якби він був хоч і тричі жінкою, не гнатися ж мені за ними вплав. Замість цього я кинувся туди, де залишив свій арбалет.

Прокляття! Поки я встигну звести пружину, вони відпливуть. Зате поруч валяється труп, у спині якого стирчить знайоме руків’я. Я вирвав свого ножа, поквапився до берега й останньої миті встиг його метнути.

Засвистіло розсічене повітря, і той, хто орудував жердиною, з криком звалився.

Куди ж це я влучив — адже відстань настільки значна, що ніж був зовсім при кінці льоту?

Так і є — цей хлопець репетував, хапаючись за сідниці. Ну що ж, тепер йому доведеться надовго забути про верхову їзду.

Я оглянувся саме тоді, коли Едгар добив свого. Хряснуло. Я впізнав цей звук розрубаних кісток. Може, Едгар і погарячкував, адже цього треба було взяти живцем, аби допитати. Але й у нього, і в мене спрацювала прищеплена за роки сутичок із сарацинами звичка — вражати тільки на смерть. Та й був Едгар сам не свій, інше його хвилювало. Спотикаючись, спираючись на меч, як на патика, він поквапився туди, де в світлі пожежі, що вже вгасала, стояла його скорчена жінка. Диво, що вона взагалі змогла підвестися, адже не кожна встоїть після того, як її так розіпнули. Іноді й сухожилки рвуться, кістки виламуються. Ця ж підвелася. І ще я помітив, як вона сахнулася від Едгара, що підскочив до неї.

— Тільки не займай! Інакше я вмру.

Я відвів погляд. Навіть на трупи, що валялися там і тут, було легше дивитися, ніж на цих двох. Блукаючи серед повалених «чорних каптурів» я переконався, що навряд чи кому з них знадобиться священик, а заодно підібрав свої метальні ножі й арбалетний болт. На жаль, після всіх моїх мандрів цей болт залишався в мене останнім і поки не доводилося сподіватись на зустріч із майстром — зброярем.

Дивні речі спадали мені на думку. Чи не взяти одну з плоскодонок, які тут залишилися, та чи не почати переслідувати втікачів? Жінка й поранений навряд чи встигли відпливти далеко… Однак я відкинув цю думку. Едгар і та, що була з ним, зовсім знесилені. І не слід забувати про дівчатко, яке я залишив з Моро.

Тільки тепер я й сам відчув утому. Разом заболіли всі м’язи, рука під наручнем налилася болем. Так воно зазвичай і буває після гарячки бою. До мене долинули слова Едгара. Він звертався до своєї жінки, а та півголосом відповідала. Я ще й досі не міг змусити себе наблизитися до них.

Нарешті Едгар залишив жінку.

— Хто б ви не були, сере, — промовив він, підходячи впритул, — але до кінця своїх днів я молитиму за вас Господа і Його Пречисту Матір!

Тепер я міг розгледіти його краще, й те, що постало перед моїми очима, мені дуже не сподобалося. Якщо протягом найближчих двох годин не доставити графа до лікаря, він просто спливе кров’ю.

— Якнайшвидше забираймося, — сказав я. — Вам необхідна допомога. Як ваша дама, вона в змозі їхати?

Жінка почула.

— Я… я зможу. Але…

Вона замовкла, втупилась у морок. І, здається, я знав причину її вагань.

— Вам обом варто сісти в човен, і я доставлю вас туди, куди ви вкажете. Але я хотів би з’ясувати ще дещо: маленька дівчинка й лицар, який віз її в човні, поки не вмер від рани в спині…

— Мілдред жива? Де вона? — в один голос закричали обоє.

— Усе гаразд. Її охороняє друг. Мені потрібно кілька хвилин — і обоє будуть тут.

Я взяв одну з плоскодонок, і подався через озеро туди, де залишив Моро. На мій голос кінь відповів приглушеним іржанням. Дівчинка навіть не прокинулася, коли я вкладав її на носі човна. Я відштовхнувся від берега, й Моро, форкаючи та мотаючи головою, рушив за мною вплав.

Так, сонне, я й передав дитя матері. А коли допомагав жінці з дитиною сісти в човник, відчув, як її б’є страшний дрож. Втім, і Едгару було зовсім зле.

На березі я звелів Едгару сісти в сідло й, рухаючись берегом, вказувати шлях, а сам повів човна протокою. Як не дивно, Моро йшов під графом рівно та спокійно — видно, зрозумів, що вершник знайомий із арабськими кіньми й не користуватиметься батогом або шпорами.

Уже світало, коли з’явилася дерев’яна церква з похилою дзвіницею на березі плеса. Я причалив і витяг човна на берег. Відразу з дверей вистромився скуйовджений спросоння місцевий священик. Однак коли він наблизився й розгледів, кого Бог приніс о такій ранній порі, цей саксонський піп вилаявся так, що будь-який запеклий богохульник проковтнув би язика від заздрощів.

Не марнуючи часу на розпитування, він підхопив дитину й відвів жінку в своє житло, але незабаром повернувся, несучи якісь склянки, корпію, чисте полотно, та кивком звелів нам іти за ним у церкву. Посадив Едгара на лаві біля стіни й запитав — чи зумію я перев’язати графа. Коли я сказав, що досвід маю, знову пішов, посилаючись на те, що тепер повинен надати допомогу леді Гіті.

Так я довідався ім’я коханої Едгара. Ім’я його дружини мені було відоме й раніше. Звістка про одруження лицаря Армстронга з донькою короля Бертрадою Нормандською дійшла до найвіддаленіших куточків Європи. Але, видно, самому графові до серця припала інша.

При світлі масляного світильника я промив численні рубані рани й садна на тілі в Едгара й заходився нишпорити по кутах у пошуках павучих тенет. Ті, кому доводилося битись на Сході, знають — нема кращого засобу, щоб рана не загноїлася. І хоча багато ран дуже кровоточили, серед них не виявилося жодної проникаючої, котра могла б виявитися фатальною.

Тим часом пораненого почало морозити. Його очі скаламутилися, на щоках виступили червоні плями.

— Ви хрестоносець, сере? — нарешті звернувся він до мене. — Я чув клич… І ще мені здається, що в минулому ми зустрічалися.

Я стомлено опустився на підлогу, зняв шолом і відкинув каптур. Волосся впало мені на очі, і я нетерпляче прибрав його тильним боком долоні. А потім, не відповідаючи на запитання графа, узявся розшнуровувати наручень.

Побачив, як стемніла й розпухла рука біля зап’ястя, й присвиснув. Однак рука рухалася, і схоже, я відскіпався сильним забиттям, кістка була ціла. Едгар безмовно спостерігав за мною, і я подумав — тепер уже не важливо, чи впізнає він мене. Якщо впізнає, постарається швидше вислати з графства. Обов’язок і становище зобов’язують його до цього. Найкраще, що він зможе зробити, — не сповіщати гончаків Генріха про мою особу.

Зненацька граф схилився до мене.

— Ви Гі д’Орнейль?

Я опустив повіки.

— Під цим ім’ям мене знали в Єрусалимському королівстві. Але у володіннях короля Генріха я відомий під іншим.

Наші погляди зустрілися. Пасма мокрого волосся закрили очі Едгара. І я нічого не міг у них прочитати. Раптом він ледь помітно посміхнувся й опустив руку на моє плече.

— Зберігай тебе Господь, родичу.

Ну, що ж, у всякому разі тепер він не віддасть мене людям Генріха.

Я запитав, що сталося з моєю сестрою, і Едгар пробурмотів, ніби крізь сон, що Ріган — ім’я сестри він вимовляв на місцевий лад, — давно виїхала в Шропшир і стала черницею. Це мене нітрохи не здивувало — Ригіна й замолоду частенько говорила про те, що має намір відійти від суєти.

Але подробиць я не випитував — Едгару було не до того. Натомість я сам повідав графу, як серед ночі виявив у фенах човна з малям і переконався, що її супутник мертвий.

Едгар опустив голову й пробурмотів, що звелить розшукати тіло цього лицаря — його звали Ральфом де Бріяром — і поховати по-християнськи.

Після цього зависла тяжка мовчанка. Граф ніби намагався відгородитися від усього, що його оточувало, щоб залишитися наодинці зі своїм болем. Чи варто було тривожити його зараз, та й чи обходить мене те, що йому і його коханій довелося пережити? Я не відчував, що маю право втручатися, і водночас пам’ятав, як ця людина підтримала мене в ту пору, коли я перебував, як мені здавалося, на дні безодні. Тільки після цього я знайшов у собі сили почати життя наново. Доля розпорядилася так, що тепер — моя черга.

Едгар відвернувся до потемнілої стіни, й до мене долинуло здавлене ридання.

— Сере, — почав я, — гадаю, зараз саме час дещо обговорити. Я говорю про цих людей у масках. У вас є припущення, хто міг ховатися під личинами й чию волю вони виконували? Зважаючи з вигляду — це найманці, а значить, напад був зовсім не випадковим.

Я не повинен дати йому поринути в розпач. Що завгодно, тільки не це.

Після болісної паузи Едгар нарешті заговорив. Дійсно, в Норфолку кілька місяців тому з’явилися лиходії, що вирізняються особливою жорстокістю. Їх намагалися схопити, готували їм пастки, але марно. А сьогодні в нього виникли деякі підозри, втім, нічим не підтверджені. Ці мерзотники називали одного зі своїх Х’ю, тобто Х’юго. А в графа був давній недруг, що носив це саме ім’я — Гуго Бігод.

— Не продовжуйте, графе, мені відома ця історія. Гуго Бігод був оголошений вами в Норфолку поза законом. Але його батько, стюард двору Генріха Боклерка, примудрився вимолити прощення синові. Якщо не помиляюся, в Саффолкширі в цієї родини великі земельні володіння.

— Ваша правда. Але клопотався за Бігода не стільки його батько, скільки моя дружина. І тепер Бігод безперешкодно живе в сусідньому графстві, хоча не сміє перетинати кордон, тому що в підвладних мені землях і досі значиться злочинцем. Ця людина злопам’ятна й мстива, але разом із тим не позбавлена здорового глузду, і я не думав, що він здатен зважитися… на настільки-нерозсудливі дії.