— Нікому не відомо про те, що відбулося вночі у фенах. Ті, хто знущався з вас, уже понесли кару. А ті, хто вижив, мовчатимуть. І якщо ви знайдете в собі сили, щоб надалі поводитися так, ніби нічого не сталося, — вони програли. Вони зрозуміють, що ви виявилися сильнішою, і їм нічого не вдалося домогтись.

Це були тільки слова. Але щоб послухатися такої ради, потрібні не жіночі сила й мужність. Тому я провадив:

— Немає гріха в тім, щоб оступитися й втрапити в болото. Гріх — залишатися в болоті. Нещастя й удари переслідують нас усе життя, але фатальним стає тільки останній. Усі інші нам вдається пережити. Не можна забувати про це.

У жінки раптом вирвався здавлений стогін.

— Що ви знаєте про удари долі!? Що знаєте про безчестя?

— Кому й знати, як не мені.

І тут я назвав своє ім’я.

Коли людина терпить лихо, їй легшає, якщо поруч виявляється така сама нещасна й гнана людина. Ця жінка знала про мене, й моє ім’я, затавроване ганьбою, сказало їй усе. Вона глибоко зітхнула, її очі розширилися.

— Ви… Ви — ворог королів!

Я змусив себе посміхнутися.

— До ваших послуг, міледі.

Вона простягла руку, і я відчув легке стискання.

— Сере… Я захоплююся вами.

Ну, це вже занадто! Я був зганьблений, вигнаний, моє ім’я було вкрите ганьбою і всі хто впізнавав мене, сахалися, наче від прокаженого. Немовби моє безчестя могло заплямувати і їх. І ось ця принижена, змучена, роздерта жінка намагається підбадьорити мене.

У мене перехопило подих. Я тільки зрозумів, що ця жінка варта того, щоб заради неї ризикувати графською короною. А може, я став зайве сентиментальним?

— Запам’ятайте головне, міледі. Вам треба змусити себе забути про все, що трапилося. Думаю, у вас це вийде. Саме ваше бажання помститися дасть вам сили. І ви повинні пам’ятати, що самі залишилися живі, живий Едгар і ваше дитя не постраждало. Ви всі разом, а це і є надія.

Її губи нарешті здригнулися, риси обличчя пом’якшали й, слава Богу, очі наповнилися слізьми. Тепер нехай виплачеться. Сльози для жінки — велике полегшення.

Я вийшов. Біля церкви ще юрмилися якісь люди, чувся сердитий голос священика, який вимагав, щоб вони розходилися.

Перш за все я рушив до конов’язі. Моро поклав мені голову на плече й голосно зітхнув. Я лагідно поляпав його долонею по шиї.

— Що, брате, неспокійна була нічка? Ну, нічого, незабаром знову в дорогу. Нам із тобою не первина.

Я поки що не уявляв, куди подамся. Ригіни нема в Норфолку, а в цих краях мені більше нема в кого шукати пристановища.

Граф з’явився із церкви тільки тоді, коли із Гронвуда прибули його люди. Їх була безліч. Кінні ратники, погоничі мулів, запряжених у криті ноші, кілька жінок-служниць. Едгар звелів їм чекати, а сам подався до будинку священика, але не зважився ввійти — стояв, очікуючи, поки служниці допоможуть леді Гіті зібратися й опорядитись.

Але ось з’явилася служниця з дівчинкою на руках. Мала вже прокинулася, вертіла голівкою й кумедно позіхала. Однак, вгледіла Моро й просяяла посмішкою:

— Конячка з цяткою!

І почала вириватися, вимагаючи, щоб її пустили до коня. Виходить, не я один неподільно віддав серце своєму вороному. І я мимоволі посміхнувся, спостерігаючи, як ця крихітка без остраху тягнеться до Моро.

Цієї миті на порозі будинку священика з’явилася леді Гіта. Едгар рвонувся був до неї, але завмер, не зважуючись ступити далі й кроку. Жінка була з голови до ніг загорнута в темне запинало й пересувалася незграбно, легко припадаючи на одну ногу. Але голова її була гордовито піднята.

Наблизилась до Едгара й припала до його грудей. У цьому русі було все — і пробачення, й ніжність. Навіть у мене набігли на очі сльози, і довелося відвернутися.

Раптом я почув його голос, який гукав мене:

— Сере Гаю!

Вони обоє — Едгар і Гіта — дивилися на мене. Нарешті Едгар озвався:

— Сере лицарю, від усього серця я прошу вас бути моїм…

Вони перезирнулися.

— …Нашим гостем. Ми просимо вас прийняти наше запрошення в замок Гронвуд Кастл.

Ніхто краще за мене не знав, чим це їм загрожує. Не мовлячи й слова, я похитав головою.

— Заради всього святого, — додав Едгар. — Це лише дещиця того, чим ми вам зобов’язані.

Вони знову перезирнулися, як діти. І я не витримав. Мої очі заволокло слізьми. Можете скільки завгодно глузувати з моєю слабкості, але мені знадобилося не менше хвилини, щоб опанувати себе.

Хтось прийняв у мене Моро. Поруч на руках у однієї з жінок безтурботно белькотіла маленька Мілдред. Подали приготований для леді Гіти паланкін. Я бачив, як вона, накульгуючи, рушила до нього. Але тут її сили вичерпалися, і вона без тями осіла на руки Едгара.

На графа страшно було дивитися, така мука відбилася на його обличчі. Я ж кинувся до людей, що клопоталися біля непорушної жінки, почав пояснювати, що потрібно дати їй поки що спокій. Я розумів, що трапилося. Така непритомність, викликана сильним потрясінням, найчастіше переходить у сон. А сон їй зараз необхідний. Він пом’якшить шок.

Розділ 4

Ансельм

Березень 1135 року.


Я ніколи не бачив Бертраду в подібному стані — вона, плачучи, чіплялася за поли мого одягу й благала. Її погляд виражав такий страх, що здавався божевільним.

— Преподобний отче… Святий батьку! Захистіть мене!

Бачить Бог, я й сам був наляканий, коли графиня разом із Гуго над ранок зненацька з’явилися в мою заміську резиденцію. Удвох. Але ж виїхали вони звідси цілим загоном.

Але я не запитував, куди поділися інші, й без того було зрозуміло, що гарних новин чекати не доводиться. Я бачив, що діється з графинею, бачив Гуго, якому довелося їхати лежачи впоперек крупа власного коня, в сідлі якого сиділа Бертрада. Коли ж він сповз на землю й став на ноги, я помітив, що його штани просочилися кров’ю, а в чоботі хлюпає.

— Замовкни, Бертрадо! — гримнув він на графиню, яка все голосила.

Гуго був розлючений і вочевидь потребував допомоги лікаря.

Я звелів вірній людині провести обох у віддалений флігель. Мене й самого трусило, але я не виказав цього й звелів без зволікання покликати монастирського лікаря брата Колумбануса. Цей чернець не з балакучих, а оскільки він із саксів, то погано розуміє нормандську мову. Мені ж не терпілося довідатися, що все-таки сталось, хоча вже й зрозумів — задумане нами не вдалося.

У флігелі Бертрада забилася у кут, і далі ридаючи. Гуго з оголеним сухорлявим озаддям лежав на лаві, а брат Колумбанус обробляв рану — не настільки й небезпечну, але, видно було, що вона завдавала лицареві неабияких страждань. Однак він доволі докладно повідав мені про все, що відбулося в мисливському будиночку графа.

Слухаючи його, я похмурнів дедалі більше. Здавалося б, ми продумали все до дрібниць, але, на жаль, людина вільна припускати, а вирішує Всевишній. Інакше як пояснити те, що саме цієї ночі серед безлюдних фенів зненацька з’явився лицар-хрестоносець. За словами Гуго, він налетів на його людей, мов нищівний смерч, бився з надлюдською спритністю, зумів звільнити Едгара, а потім вони вдвох із графом влаштували справжню різанину перед підпаленим любовним гніздечком.

Те, що рятівник Едгара належав до хрестоносців, Гуго визначив завдяки бойовому поклику «Босеан!». Однак у тому, що він розповідав, було й дещо втішне. З усіх, хто прибув на озерний острів, урятуватися вдалось тільки Гуго й леді Бертраді, інші ж були вбиті на місці, й тепер графові нема в кого вивідати, хто організував нічний набіг. У тім, що жоден поранений у бою не вцілів, Гуго був цілком упевнений — хрестоносці ніколи не залишають переможеного ворога живим. Їхній багаторічний вишкіл вимагає вражати на смерть і завдавати ударів у такі місця, щоб супротивник умер якнайшвидше.

Я зітхнув з полегшенням і вже набагато спокійніше взявся розпитувати Гуго, як розвивалися події до появи загадкового незнайомця. Тут-то й з’ясувалося, що вони з перших кроків припустилися фатальної помилки — не розправилися із графом негайно. Та леді Бертраді забажалося, щоб Едгар на власні очі побачив, що зроблять із його дівкою. Це були їхні рахунки, до того ж, за угодою з Ральфом, Гіту Вейк повинні були повернути тому «такою, яка вона й була». Кумедний жарт графині, яка мала на увазі те, що Гіта не хто інша, як повія, котру використовують усі, кому не ліньки.

Згадка про Ральфа мене стривожила. Від самого початку мені дошкуляли сумніви з приводу цього молодчика, а тут з’ясувалося, що саме він попередив Гіту й Едгара. Тепер усе впирається в те, що він устиг розповісти графові до того, як на острові з’явилися люди Гуго Бігода.

— Ральф також убитий?

Гуго охнув і вчепився зубами в зап’ястя. Брат Колумбанус саме взявся стягати ниткою краї глибокої коленої рани на його сідниці. Однак уже наступної миті посміхнувся, і його зуби по-вовчому блиснули з під білявих вусів.

— Мені, видно, на роду було написано своєю рукою позбавити цього трубадура життя. Помітив я його в дверях будиночка, коли ми ще підпливали до острова, але навряд чи він устиг розповісти багато. Друзяка Ральф, хоч і не був надто розумним, але мусив зміркувати, що зайве балакати не в його інтересах. Він же й сам загруз у цій справі по вуха. І до того ж, ще розраховував здобути свою саксонську дівку. Навіщо йому було чорнити себе в її очах?

Він знову охнув і поморщився. А мені спало на думку, що Гуго Бігод — битий хлопець. Коли людина в такому стані здатна тверезо міркувати, на нього можна покластися.

— А трохи згодом, — провадив Гуго, — коли Ральф уже відвозив у човнику Мілдред…