А про що я думав у ці хвилини? Про те, що головне зараз — терпляче вичікувати й стежити за тим, що почне граф.

Однак Едгар ніяких дій не починав. Принаймні звісток не надходило. Я вважав це розумним — тільки дурень сторчголов кидається чинити суд і розправу, не маючи вагомих доказів. Не можна скидати з рахунку й те, що граф зовсім не був зацікавлений у розголосі того, що сталося на болотах. Тим часом настав Великий Піст. У цей час я завжди почувався трохи пригніченим. На жаль, я не позбавлений гріха обжерливості. І якщо в звичайний час у абатстві вкушали їжу двічі на день, то тепер лише один раз. А сир і зелень — не надто добра їжа для чоловіка моєї комплекції.

Але моє становище зобов’язувало мене неухильно приносити таку жертву. Для священнослужителя будь-який гріх — гріх подвійний. Я ніколи не забував про це, пам’ятав і тоді, коли брехав, плів інтриги, а часом і підбурював до найтяжчого гріха людиновбивства. Усе, що говорить із цього приводу Писання, я знав не гірше за батьків церкви, однак думав, що все добре, вчинене мною, рано чи пізно переважить чашу моїх гріхів. Що ж благого я зробив у цій скорботній юдолі?Та взяти хоча б те, як зріс вплив Бері-Сент-Едмунс, як зміцнів культ святого Едмунда, а сонне абатство в глушині під моїм пастирським керуванням перетворилося на чи не найзначніший центр паломництва. Сотні людей знайшли тут дах, їжу й роботу, а наша бібліотека стала однією з найбагатших у Європі, її відвідують богослови й учені з далеких країв. Завдяки прочанам і моєму вмінню укладати угоди не гірше за тамплієрів обитель багатіє рік у рік, і до моєї думки прислухаються багато духовних і світських сеньйорів. І хіба мої хартії не полегшили долю підвладних абатству й місту людей?

А тут приспіла звістка про те, що на святкування Великодня в Бері-Сент-Едмунс має намір прибути на богомілля сама королева Аделіза.

Чи ж це не почесне свідчення могутності довіреної мені обителі? Хіба все досягнуте мною не варте того, щоб Вищий Судія глянув крізь пальці на мої дрібні слабкості — наприклад, на ненависть до вискочки-сакса?

Із цим почуттям я нічого не міг вдіяти. Є чимало гріховних почуттів у людській природі, й моя душа кожної миті в руці Всевишнього, але впокоритися з піднесенням Едгара Армстронга мені над силу. Свого часу я впокорився з убогістю, в якій ріс, коли був одним із молодших синів дрібнопомісного лицаря, і з тим, що мене рано вирвали з родини та віддали в монастир. Там мені довелося впокоритись із необхідністю послуху, впокоритися настільки, що незабаром я зрозумів: покірливістю й раболіпством можна домогтися не менше, ніж талантом і прагненням досконалості. І невдовзі провидіння почало посилати мені одну нагороду за одною. Останній із усіх, я помалу почав просуватися вперед: із простих ченців у наставники послушників, потім я став особистим переписувачем настоятеля, субпріором, пріором і, нарешті, абатом.

І я був би всім задоволений, якби доля не поставила на моєму шляху Едгара Армстронга. Цей нестерпний хлопчисько виявився настільки зухвалим, що посмів відшмагати мене батогом! На моїй спині дотепер горять шрами після того. Можливо, я й заспокоївся б, якби знав, що Едгар згинув у мирській суєті, одержав від долі всі ті удари, на які цілком заслуговував. Але цей сакс повернувся — і повернувся з тріумфом. Я був змушений зважати на нього, визнавати його владу й силу навіть після того, як він очорнив мене в очах короля під час заколоту, який підняла моя підопічна Гіта Вейк. Двічі він накликав на мене ганьбу, й двічі моє ім’я стало приводом для глузів.

Рани святого Едмунда! Чи міг я не намагатись помститися!

Він був набагато сильніший за мене, проте за його гордовитою поставою і показною величчю я розгледів вразливе місце: він хотів любові. Є чимало чоловіків, які цілком можуть обійтися й без цього, але тільки не Едгар Армстронг.

Із цього моменту я знав, що мені слід робити. Спочатку я доклав максимум зусиль, щоб піддати розголосу його зв’язок із моєю підопічною. Те, що іншому лордові минулося б безболісно, перетворилося на привід для чуток і загального осуду. Я подбав і про те, щоб ім’я його обраниці було вкрите ганьбою, і тим самим змусив її віддалитися від нього. Коли ж я зруйнував цей зв’язок, то взявся за родинне життя графа. Як і Гуго Бігод, я постійно нацьковував на Едгара леді Бертраду. Коли ж йому вдалося пройти й через це, я пристав до його ворогів. Те, що мало відбутися в мисливському будиночку графа, стало б вінцем моєї помсти. На жаль, провидіння розпорядилося інакше. Однак те, як розвивалися подальші події, викликало підозру. Невже Едгар із його презирливою зарозумілістю проковтне те, що зробили з його коханою? Що це? Очевидна слабкість, чи підступний розрахунок? Так чи інакше, але я знав, який біль зараз відчуває ненависний сакс. Що ж, рубці на душі часом болючіші за ті, що на тілі.

Незабаром вірна людина донесла мені, що Едгар узяв Гіту в замок Гронвуд. Тепер вона відкрито жила зі своїм коханцем і перебувала під його заступництвом. Деякий час вона хворіла, але незабаром почала видужувати — й навіть швидше, ніж я припускав. Сам граф напевно вже дізнався, що більшість найманців, які полягли на острові, — саффолкширці, й що б не казав Гуго, підозра падала на нього.

Найбільше мене тривожило те, що міг встигнути розповісти Едгарові Ральф до того, як Гуго вклав його важкою стрілою.

Тим часом у Бері-Сент-Едмундс прибув шериф Роб де Чені й зажадав зустрічі з графинею.

Я спробував не допустити його, посилаючись на те, що міледі недужа, але він не відступав. І вигляд леді Бертради, що лежала в ліжку, виснажена гарячкою, схоже, переконав його в правдивості моїх слів.

Графиня до певного часу була цілковито пригнічена. Багато молилася й навіть вимагала щоб я, як духівник, наклав на неї покуту за вчинене. Але я ж бо знав, що навряд чи такий стан у неї надовго. І одного разу після полуденної молитви я помітив із внутрішньої галереї палацу, як Клара Данвіль віддає у дворі розпорядження слугам, що знімають із візків якісь пакунки. Не встиг я гукнути фрейліну, як вона вже прослизнула під склепіння покоїв, де розташувалася моя духовна дочка.

Я негайно подався туди і в одному з переходів мало не зіштовхнувся з Маго.

— Я ж просив, щоб міледі не підтримувала ніяких стосунків із Гронвудом! — я накинувся на літню матрону так, що вона позадкувала.

Однак Маго відразу прибрала незворушний вигляд.

— А чого ж ви хотіли, святий отче? Надворі весна, потеплішало, а моя дитинка ходить у підбитих хутром сукнях. Її гардероб у Гронвуді, й Клара утримує його в належному порядку. Як же міледі було не викликати її разом із необхідними речами?

Суто жіноча тупість. Уявляю, як графиня сприйме звістку про те, що її суперниця влаштувалася в Гронвуді!

Тепер поспішати не було куди — леді Бертрада напевно вже встигла про все розпитати Клару. Тому я не дійшов до покоїв своєї духовної дочки, я зачаївся в ніші, прихованій важкою завісою.

Найгірше, як я й очікував, уже сталося. Звідти, де я стояв, крізь щілину в завісі й відчинені двері покою можна були бачити леді Бертраду, яка сиділа в кріслі з підлокіттями у вигляді грифонів. Обличчя в неї було спотворене гримасою пекельної люті, а руки так вчепилися в закрути різьблення, що кісточки пальців побіліли, як мармур. Клара стояла перед графинею, і хоча я не бачив обличчя дівчини, голос її звучав рівно й спокійно.

— …Так і є, мадам, — провадила Клара. — Вона живе в Гронвуді на правах датської дружини, й мілорд усім дав зрозуміти, що відтепер це її місце, а сам він має намір оберігати й захищати її честь і гідність. І коли нещодавно в Гронвуд з’їхалися кілька поважних сеньйорів, леді Гіта Вейк зустрічала їх як господиня замку.

Це було занадто навіть для мене. Адже ледь більше трьох тижнів минуло з тієї ночі, а ця блудниця вже одужала й поводиться так, ніби нічого не сталося. Правду кажуть — нема кращого способу якомога дошкульніше відповісти на образу, ніж виявити цілковиту зневагу до кривдника.

— І вона… — задихалася Бертрада, — вона спить у моєму ліжку… носить мій одяг…

— Ні, упаси Господи! Граф цілком здатен придбати своїй обраниці все нове й найкраще. І пані Гіта має вигляд шляхетної дами й без ваших туалетів. Я постійно стежу за ними й можу заприсягтися, що жодного з них не зачепили…

Тільки через лють, яка оглушила й засліпила її, леді Бертрада не помічала в голосі цієї вертихвістки очевидного глузування. А Клара не вгавала:

— Крім того, в Гронвуді живе дочка графа й леді Гіти маленька Мілдред. Сущий янгол! Замкова челядь просто божеволіє від неї. А вчора, коли гість графа сер Гай Орнейльский, лицар-хрестоносець, розповідав у великій залі історії з життя в Палестині, ця крихітка — хто б міг подумати! — зненацька заявила, що коли виросте, неодмінно вирушить у хрестовий похід. Ото сміху було!

Обличчя леді Бертради пішло плямами.

— І ти, дівко, прислуговуєш новій пані?

— Ні, я б так не сказала. У мене інші обов’язки. Мені випала честь стежити за особистими покоями маленької Мілдред — хіба ви не знаєте, що граф звелів наново оздобити й обставити для дочки ваші колишні апартаменти?

Це було останнім ударом. Гнучким котячим рухом графиня кинулася до колишньої фрейліни, немовби з наміром вчепитися нігтями в її розпашіле обличчя. І тут ця блудлива дівка, ця нікчема, спритно вивернулась, раптом схопила графиню за зап’ястя й відкинула від себе — та так, що леді Бертрада оступилася й упала. Її дами підняли вереск, а Клара, хоч і позадкувала до дверей, вигляд мала цілком незворушний.

— Обережніше, міледі. Я більше не ваша служниця. Відтепер я заручена з сером Пендою, сенешалем замку Гронвуд. Незабаром нас обвінчають, і я сама зватимуся леді.

— Виходить, така твоя подяка за те, що я витягла тебе з глушини? — сторопіло вимовила графиня.