— О, я чесно розплатилася за це, бо прослужила вам за копійки стільки років і мовчки зносила побої та образи. І те, що я взялася доставити ваш гардероб, було моєю останньою послугою!

Клара діловито поправила довгі рукави й полишила колишню пані.

Я поквапився допомогти фрейлінам підвести леді Бертраду. Моя поява подіяла на неї, як удар батога. Вона рвучко випросталася, очі в неї спалахнули.

— Негайно наздогнати… схопити… — заговорила вона, й голос її раз у раз зривався. — Святий отче, нехай її відшмагають — та так, щоб усю шкіру спустили! Щоб верещала під різками, повія!

Ну, цього вже не буде! Тільки й бракувало неприємностей через якусь колишню фрейліну. Адже якщо Клара й справді заручена з Пендою, було б необачно поводитися з нею, як із простою саксонкою.

І я взявся переконувати леді Бертраду, мовляв, наше становище не таке, щоб привертати до себе увагу Гронвуда. Ми вчинимо інакше. Становище графа і його наложниці більш ніж хистке. Він фактично вигнав дружину, королівську дочку, з її власного замку — чи ж це не привід, щоб викликати до життя відчутнішу силу — гнів короля Генріха та Святої Церкви, адже граф відкрито живе в гріху, зневажаючи права вінчаної дружини.

Не стверджуватиму, що графиня мене чула. По її перекривленому ненавистю й розпачем обличчі текли повільні сльози. Але коли ці сльози висохли, вона зненацька звеліла підготувати для неї ескорт і заявила, що негайно повертається в Гронвуд.

Більшої дурості годі було й придумати. Однак я примирливо сказав, що готовий надати стільки людей, скільки побажає графиня, за однієї умови — вона вирушить куди завгодно — в Норідж, Ярмут, Уолсингем, а хоча б і просто в Лондон, — але тільки не в Гронвуд-Кастл.

— Ні, — затрусила головою леді Бертрада, та так, що її горезвісні коси розпатлалися й вибилися з-під сітки. — Я їду в Гронвуд!

Я розсердився.

— Що ж, добра путь, пані. Але жоден з моїх людей вас не супроводжуватиме.

Марно я сподівався її втримати. У відповідь графиня прошипіла, що їй досить і одного грума. Нехай їде — дороги нині знову стали безпечними. До того ж, у мене не було анінайменшого сумніву, що завтра вона знову виявиться в абатстві.

І я не помилився. Добігала кінця вечірня служба, коли служка шепнув мені на вухо, що пані графиня Бертрада Норфолкська знову повернулася в Бері-Сент-Едмундс.

Варто було помилуватися, якою смиренною і мовчазною стала ця невгамовна й гнівлива пані. Коли я ввійшов у покій, вона сиділа за верстатом з натягнутим на нього вишиванням у німому заціпенінні. Її руки звисали, мов чужі.

— Допоможіть мені, отче… — ледь чутно вимовила графиня. — Я не знаю, що робити.

Поради — це вже моя справа. Я почав був прикидати, куди й до кого перш за все їй слід звернутися зі скаргою та вимогою про відновлення справедливості, але для початку належало з’ясувати, що ж, власне, відбулося в Гронвуді.

Але там нічого особливого не трапилося. Бертраді навіть не вдалося побачитись із чоловіком.

— Його не було в Гронвуді, — почала вона. — Він поїхав глянути, як ведуться роботи на будівництві нової церкви Святого Дунстана. Про це мені повідомили біля першого мосту перед барбиканом.[19] Та так, начебто розраховували, що я відразу поверну коня. Але я проїхала не зупиняючись, а ці люди дивилися на мене так, начебто я сиджу в сідлі гола. Шкода, що при мені не було почту — я б їм показала, як належить зустрічати господиню!

«Хвала святому Едмунду, що напоумив мене не давати їй людей», — подумав я.

Графиня вела далі:

— Біля самого донжона я спішилася, кинула грумові поводи й почала підійматися сходами. І кого ж я зустріла, щойно ступила на поріг зали? Гіту Вейк! Вона сиділа на почесному місці пані, віддаючи розпорядження. І при цьому з таким виглядом, немов її не качали в болоті й не ґвалтували, як брудну шльондру, всі, кому не ліньки було. Ох, святий отче, якби ви бачили, як вона трималася — ніби вінценосна особа! І ця сукня! Едгар ніколи не дарував мені таких убрань. Тканина відбивала світло, начебто виткана з рідкої сталі… Бачить Бог, нікого й нічого я не ненавиділа так, як цю жалюгідну тварюку!

— Ну ж бо?

— Я хотіла ввійти в залу та вказати їй на її місце, тобто звеліти забиратися геть. Але мене втримали. Той самий хрестоносець, я впізнала його.

— Який він із себе? — запитав я.

— Він? Гарний.

Видно, й справді вродливий, якщо навіть у такому стані леді Бертрада запам’ятала це.

— Він з’явився зовсім несподівано, взяв мене під руку, завів у бічний прохід. Зізнаюся, отче, я спочатку так злякалася, що слова не могла мовити — адже я бачила його там, біля мисливського будиночка. Однак у Гронвуді він повівся чомусь поштиво. Галантно вклонився й мовив: «Гадаю, не помилюся, припускаючи, що ви і є Бертрада Норфолкська», і мені відразу ж не сподобався дивний блиск у його пекучих чорних очах. «Я впізнав вас, — провадив він, — як упізнаю і ваші коси. На жаль, навіть яскраво-жовтогарячий плащ, який був на вас того вечора на острові, не зміг приховати їхньої привабливості». Від цих слів у мене підігнулися ноги, але він підтримав мене й посадив на виступ стіни в амбразурі. «Гадаю, кількох хвилин вам вистачить, щоб перепочити й зібралися з силами. А після цього, я думаю, вам належить непомітно вийти звідси й полишити замок. Так буде краще для всіх».

Я дивилася на нього, мов заворожена. Він не міг, не міг упізнати мене тієї вночі — адже я була в масці й у чоловічому одязі, а мої коси були заховані під каптуром. Але за яким правом він вимагав, щоб я полишила власний замок? Про це я й запитала хрестоносця, і те, що він відповів, виявилося гіршим за все, що я могла уявити. Виявляється, цей мерзотник, мій чоловік, відписав Гронвуд… своїй повії. Угоду було укладено за всіма правилами — в присутності шерифа, лорда д’Обіньї та єпископа Тетфордського. І тепер найкращий замок у всьому Денло належить Гіті Вейк! Вона й справді могла вказати мені на двері й навіть звеліти слугам вигнати мене геть.

Оце так! Відписати таку цитадель, як Гронвуд, коханці… Таке навіть уявити неможливо. Просто так замками не розкидаються. Тоді що це — бажання винагородити Гіту після всього, що сталося, чи прагнення захистити її від підступів леді Бертради? Але, здається мені, Едгар упевнений, що його союз із Гітою Вейк — назавжди, бо зробив її пані та власницею Гронвуда, але залишив замок своєю головною резиденцією в Норфолку. До того ж, ця угода узаконює майновий бік їхнього зв’язку. Спритно, досить спритно…

— І як ви вчинили, дитя моє?

— А що мені залишалося робити? Я попросила лицаря провести мене.

Схоже, цей лицар і справді припав їй до вподоби. Не здивуюся, якщо у вигадливій голівці графині відразу виник план зачарувати його та переманити на свій бік.

— І що ж вам відповів хрестоносець?

— Він сказав: «Пробачте, міледі, але люди, які запросили мене погостювати, можуть хибно витлумачити такий крок». Тоді я закричала: «Невже, сере, ви відмовитеся провести даму в пору, коли вже запали сутінки?». «Ніч — це ваш час, — сказав він. — Ідіть, міледі, та дякуйте Богу, що не зустрілися з графом Норфолком!». При цьому він зненацька торкнувся моїх кіс і зауважив: «Прекрасне волосся. Рідко зустрінеш таку пишноту, й тому його складно поплутати з іншим. Навіть якщо бачив тільки одного разу в нічних сутінках і відблисках пожежі. Їдьте з Гронвуда, міледі, й будьте розсудливі хоча б заради вашої сестри Матильди».

До чого тут імператриця? З якого дива цей хрестоносець згадав про неї? Невиразна підозра зародилася в мені, але тої миті мені було не до цього. Не гаючи часу, я взявся переконувати графиню, що їй і справді варто виїхати. І податися просто до батька в Нормандію, а може, й до самого Найсвятішого Престолу в Рим. Що швидше вона полишить Англію, то раніше я зможу почати готуватися до прибуття королеви Аделізи, котру я збирався розмістити в тих покоях, які займала леді Бертрада. І далі бути заступником графині стає небезпечно, якщо граф і його люди переконані в її причетності до спроби вбити Едгара.

Леді Бертрада рвучко випросталася. Обличчя її залилося темним рум’янцем гніву.

— Чи не женете ви мене звідси, святий отче?

Я миттю відступив. Не варто перегинати ціпок. Як не крути, а вона — дочка Генріха Боклерка.

— І значить, ви допоможете мені помститися?

— Звісно, дитя моє. І всім серцем сподіваюся, що Бог допоможе нам у цьому.

* * *

Всевишній не змусив довго чекати.

Я зрозумів це вже наступного дня, коли під час меси виявив у юрбі парафіян Хорсу з Фелінга.

Був день Святого Лева,[20] і в соборі зібралося багато люду. Але Хорсу я миттю вирізнив із юрби. Високий, ставний, у хутряній накидці, з довгим волоссям, зачесаним назад і відкритим високим чолом із залисинами — Хорса мав переконливий і суворий вигляд. Сама його поява в Бері-Сент-Едмундс було незвичайною. Він не належав до тутешнього приходу, не був добрим християнином, на додачу, я вважав його своїм недругом, бо не забув, як він повівся під час заколоту в Тауер Вейк. Втім, Хорса був ворогом і Едгару Армстронгу.

Але існувало й щось таке, що зв’язувало цих саксів. Про це красномовно свідчила зовнішня подібність Хорси до батька графа Норфолкського, покійого тана Свейна. Можливо, кого-небудь це могло б і здивувати, але тільки не мене — адже мені довелося приймати сповідь у матері Хорси. Леді Гунхільд була доброю християнкою, багато жертвувала храмам, а на обитель Святого Едмунда її благодіяння виливалися безупинно. А на сповіді вона відкрила, що Хорса й Едгар — кревні брати.

Доля викидає й не такі штуки — і ось обидва брати, Хорса й Едгар, не маючи уявлення про своє споріднення, примудрилися, до того ж, покохати одну жінку, Гіту Вейк.