При останніх словах король з досадою поморщився, спіймав себе на помилці. Не варто було йому хвалити цю людину при мені. Ніби вибачаючись, він повідав про те, як молодий Бігод з’явився до двору випрохувати пробачення, несучи на спині сідло на знак покірності та цілковитого визнання своїх помилок. Таке трапляється нечасто, до того ж, батько Гуго багато років вірою і правдою служив при дворі й цим неможливо було знехтувати. Усе правильно. Але коли я вийшов від короля, мені знадобилося не менше години вправ із метальними ножами, щоб вляглася буря в моїй душі. Того ж дня я полишив Ле-Ман.

Зі справами Ордену я скінчив швидко, й на початку літа мій корабель благополучно кинув якір у порту Ярмута. Мене зустрічав шериф Роб де Чені, розумний хлопець, на якого я поклав більшу частину справ з керування графством.

Де Чені міг пишатися: зима пройшла без голоду й заколотів, а теплі, вологі весна й початок літа обіцяли чудовий урожай. Дрібні сутички між норманами й саксами обмежувалися лайкою та лихослів’ям. Навіть Хорса з Фелінга начебто вгамувався, з головою поринув у торгівлю мисливськими соколами. Він і раніше бавився з птахами, ця традиція в їхньому роду йшла ще від датчан, але звідтоді, як із легкої руки леді Бертради соколине полювання ввійшло в моду в Норфолку, його соколи почали користуватися значним попитом. Тепер Хорса славиться як знавець, і навіть сімейства де Кларів і Рідверсів купують у нього птахів. Нарешті я запитав, як справи в Бертради. Виявилося, що моя дружина гостює в Бері-Сент-Едмундс — вона останнім часом зблизилася з преподобним Ансельмом і навіть позичає йому гроші на будівництво нової дзвіниці в монастирі.

Незабаром я отримав два листи. Одного від графині, другого — від Ріган, із іншого кінця королівства. Листа дружини я відклав, не розкриваючи, зате листа своячки прочитав відразу. Свого часу ми домовилися про листування, й звідтоді не переривали зв’язку, повідомляючи одне одному новини, ділячись сумнівами та планами, а часом просто виливаючи на пергаменті душу — як раніше в щиросердних бесідах. Останнє своє послання я відіслав Ріган перед самим від’їздом із Англії, і воно була настільки просочене гіркотою і почуттям втрати, що відповідь на нього дихала щирим жалем… Я дочитав, стулив повіки, дослухуючись до того, як у глибині душі заболіла рана, що була вже зарубцювалася.

Однак, крім співчуття, були в цьому листі й інші звістки. Ріган провела певний час у послушницях обителі Діви Марії Шрусберійської та нарешті прийняла постриг і відтепер має ім’я сестра Бенедикта — на честь святого заступника чернецтва. Однак її грошовий внесок при вступі в монастир здався недостатнім абатові, патрону обителі сестер у Шрусбері, й тепер він наполягає, щоб сестра Бенедикта відписала абатству також і свої манори в Шропширі — Орнейль, Тавісток і Круел. Знатній пані, яка відійшла від миру, так і варто було б вчинити, однак у випадку з Ріган усе було складніше. Права на ці володіння мав також і Гай де Шампер, її брат, оголошений поза законом лицар. І хоча ніхто не відав, де він, звісток про смерть сера Гая не надходило, а раз він живий, ці володіння повинні дістатися йому — зрозуміло, якщо опальному лицареві буде даровано прощення.

У цьому я добряче сумнівався, бо вже знав причину, з якої на Гая де Шампера впала немилість. Воістину ця людина була народжена, щоб притягати до себе неприємності. Він уже одного разу відновив своє становище й знову втрапив у немилість, бо став коханцем імператриці й ворогом короля. Тому особливої надії на те, що сер Гай пред’явить права на родові манори, не було.

Ріган просила поради, як їй вчинити, але я відчував тут певні складнощі. Слід було відшукати лазівку, яка дозволяла б обійти закон.

Я мимоволі згадав про Бертраду, яка чудово зналася на всіх цих тонкощах і могла запропонувати що-небудь ділове.

Думаючи про дружину, я відчував тільки холодний тягар на душі. Однак розкрив її послання та пробіг очима написане рукою Бертради. Це виявився привітний і нібито щирий лист люблячої дружини, ніби нас і не розділяло те, що сталося півроку тому. Якби я не відчував у ту пору таке розчарування та біль, хто знає — може, в моєму серці й воскресла б надія. Але тепер я залишився байдужий до її слів і не звернув уваги на запитання про те, куди я звелю їй прибути для зустрічі. У мене не було ні найменшого бажання бачити Бертраду, тому я й залишив її послання без відповіді.

Наступного дня я вирушив у Гронвуд.

Як гарно було їхати в оточенні почту, бачити дорогою знайомі обличчя, чути радісні вітання! Стояв липень, і природа благоденствувала. Денна спека змінювалася нічними дощами, хліба стояли по груди, луги яскріли квітами, а над ними в променях пекучого сонця тремтіло легке марево. Уздовж дороги раз у раз траплялися добротні садиби, височіли частоколи бургів, у селищах і на хуторах йоменів зеленіли високі покрівлі, вкриті свіжим очеретом.

Свої землі я впізнав ще звіддаля, коли помітив крила вітряних млинів, які поволі оберталися. У цілому графстві в мене одного, всупереч звичаю, мололи вітром, і слід сказати, що це нововведення відразу ж почало приносити непогані прибутки. Мливо обходилося дешевше, а багато селян з’їжджалися тільки заради того, щоб подивитися на дивину з крильми — і чого ж було не прихопити з собою мішок чи два ячменю?

Я поговорив з мірошниками й знову пришпорив коня. До шляху з пасовиськ збредалися вівці — з довгою хвилястою вовною, настільки розжиріли та ліниві на такому достатку кормів, що насилу давали змогу проїхати вершникам. Ми проминули ліс, і нарешті перед нами постав Гронвуд — моє творіння, моя фортеця, моя гордість. У променях сонця світлі вежі здавалися золотавими. Вони величаво підносилися над околицею, відбиваючись у зеленавій гладіні річки Уїссі. Я був удома й почувався майже щасливим. У замку мене зустріли з гучним захватом. Пенда вийшов назустріч, і ми обійнялися не як пан і слуга, а як близькі люди. Я мимоволі звернув помітив, як він змінився. Це був уже не колишній кошлатий воїн-сакс. Тепер Пенда мав поважний вигляд. Його патли були охайно підстрижені й навіть підкручені; одяг, хоч і невибагливого крою, пошитий із дорогої тканини та чудово підігнаний.

— Ну, як там справи в нас, у Святій Землі? — посміхаючись із-під врунистих брів, запитав мій колишній раб, а нині сенешаль[2] Гронвудських володінь. І схоже, ці справи його не дуже цікавили, бо він відразу перейшов до того, що входило в його нинішні обов’язки:

— Оскільки міледі в замку нема, я розпорядився, щоб одна з її дам прибула в Гронвуд і все приготувала до вашого приїзду.

Він посміхнувся, а я приховав посмішку. Можна не сумніватися — це не хто інший, як Клара Данвіль. Вона з’явилася на сходах головного входу, щоб піднести власникові замку кубок вина. Вона погладшала, стала схожа на пещену хазяями кішечку. Жінка лукаво посміхалася; її чорні коси були викладені на французький манір петлями вздовж щік.

— З поверненням, мілорде, — потупилася Клара, коли перехопила мій допитливий погляд. — Чи не бажаєте освіжитися з дороги? Я звеліла нагріти води в купальні.

Звичай вимагав, щоб пана, який повернувся після довгої відсутності, мила сама господиня, й Кларі належало виконати і цей обов’язок. І вона чудово з ним упоралася. У купальні, світлиці з низькою стелею та каміном на всю стіну вже все було готове. На лаві в ряд стояли глечики з гарячою водою, на скрині було складено білизну, поруч висів чистий і випрасуваний одяг. Біля каміна стояла величезна дубова балія, оперезана обручами з начищеної міді, над нею здіймалася пара. Вологе повітря було насичене пахощами розмарину й ромашки.

Я задоволено поплескав Клару по щоці.

— Розумна дівчинка!

Роздягаючись, я подумав про те, як поводилася б Бертрада, якби опинилася на місці Клари. Моя дружина червоніла, відверталася та шпурляла спорожнілі глечики, поки я не відпускав її. А ось Гіта… пустотлива й ніжна маленька послушниця незабаром навчилася знаходити задоволення в цій процедурі. Тут, у цій купальні, ми спліталися в обіймах, а потім вона забиралася до мене в балію, ми мили одне одного, розмовляли й милувалися… І самі не помічали, як знову починали віддаватися любовним утіхам. Суворе монастирське виховання Гіти не заважало їй бути вільною і чуттєвою. Вона довіряла мені, її цнотливість швидко відступала, коли мені на думку спадала та чи інша любовна фантазія.

Ці спогади схвилювали мене. Руки Клари, що ковзали по моїх плечах, спині, животі, виявилися незвичайно ніжними. Вона швидко глянула на мене з-під вій — і в цьому погляді чаївся виклик. Я посміхнувся, Клара у відповідь схилилась, і її рука ковзнула по моєму тілі під воду. Я втяг крізь зуби повітря, коли відчув її сміливий дотик.

Чортиця! Звісно, в своєму бажанні прислужити Клара не безкорислива. Леді Бертрада без кінця кривдила її, і фрейліна була зовсім не від того, щоб домогтися моєї прихильності, а з нею і захисту. Я бачив зовсім близько прилиплі до її скронь локони вологого чорного волосся, пишні груди й темні кола сосків там, де лляна тканина її ліфа промокла.

Я простяг руку, поклав долоню на її потилицю й пригорнув до себе. Її яскраві усміхнені губи відразу розкрилися назустріч моїм.

Клара відповіла мені з надзвичайною палкістю. Маленька Данвіль, про яку стільки балакали злі язики, любила цей солодкий гріх. І попри те, що віддавала очевидну перевагу мулярові Саймону в надії оженити його на собі, й далі крутила голову Пенді, а той невимовно страждав.

Думка про Пенду протверезила мене. Я відсунувся до протилежного краю балії, та так рвучко, що вода вихлюпнулася через край.

— Ось що, Кларо… Схоже, тобі давно заміж час.

Я мовив це, задихаючись від поцілунку. Клара зморщила носика та пирхнула:

— Воно-то час, та що ж робити, коли він сам не бажає?

— Напевне, тому, що хотів би бачити своєю дружиною гідну жінку. І те, що ти виявилася тут… Може статися, саме так він має намір перевірити тебе.