— Так чи інакше, але ти зробиш це, Ансельме!

Але я барився, і тільки брат Денніс розумів причину мого зволікання. Цей шлюб міг бути легко визнаний недійсним. По-перше, наречена не сповідалася перед вінчанням, по-друге — сам її стан, і, нарешті, по-третє — зараз час Великого Посту, коли в жодному християнському храмі Європи не відбувається таїнство шлюбу.

Залишається єдине виправдання — вінчання з порушенням усіх правил було необхідне заради повернення до гідного життя нерозкаяної блудниці.

Цими міркуваннями я й поділився з леді Бертрадою. Почуття почуттями, але графиня зналася на законах достатньо, щоб зрозуміти: у спірному випадку Едгар як опікун зможе забрати в нас свою підопічну аж до розв’язання конфлікту, а там, чого доброго, й довести недійсність таїнства.

Вона вислухала мене й завагалася. Недовго поміркувала й запропонувала сховати Гіту в одному з льохів абатства та дочекатися, поки в неї не припиняться жіночі немочі. За цей час вона присмирніє, сповідається, а там, гляди, й прийме за чоловіка Хорсу. Що ж стосується посту — бували випадки, коли через виняткові обставини здійснений і в цей час обряд вінчання визнавався законним.

Поки ми радилися, наблизився час хвалебної,[24] тож ми були змушені перечекати й цю службу. Та ледь ченці вийшли, Хорса накинувся на нас із розпитуванням. І те, що він почув, викликало в нього несамовиту лють.

— Тисяча демонів! Ви самі втягли мене в цю справу, а тепер — назад? Вирішили зачаїтися, перечекати, відтягти час, але одне вам невтямки: по нашому сліду пустять шукачів, і рано чи пізно стане відомо, куди я поїхав. Думаєте, складно це вистежити? Та ви подуріли — я не поручуся, що люди з Гронвуда не з’являться тут негайно. Ансельме, голена голово, ти зробиш свою справу, бо коли все мене схоплять — присягаюся всіма духами фенленду, я не приховуватиму, хто штовхнув мене на викрадення.

Який мерзотник! Однак у єдиному він мав рацію — будь-яка затримка могла погубити справу. Якщо ж дійде до розгляду і єпископи зберуться, щоб винести вердикт про законність вчиненого мною обряду, графиня напевно зуміє змусити короля вплинути на їхнє рішення. Бачить Бог, уперше я був задоволений тим, що нами править король, який тримає під п’ятою навіть святу церкву. І знову під склепіння храму ввели Гіту Вейк. Я помітив, що вона ледь тримається на ногах. Усе, що сталося з нею сьогодні, остаточно позбавило жінку сили. Я знову став біля вівтаря, а один зі стражів тримав заздалегідь приготовані обручки.

— Ти, Хорсо, син Освіна й Гунхільд, чи береш цю жінку, Гіту з роду Вейк, за дружину?

— Так!

— Ти, Гіто з роду Вейк, чи береш Хорсу, сина Освіна й Гунхільд із Фелінга за чоловіка?

Ніхто й не чекав від неї відповіді. Гіта мовчки стояла, підтримувана двома слугами Хорси. Обличчя в неї було очужіле, погляд застиг.

Я продовжував:

— Коріться одне одному в страху Божому. Чоловіче, шануй і оберігай свою дружину перед Богом і людьми. Дружино, корися своєму чоловікові, тому що відтепер він пан твій і глава родини, як Христос глава Церкви…

При цих словах Гіта раптом осіла на руках слуг, голова її закинулася. Свідомість полишила її.

Хорса кинувся був до нареченої, та леді Бертрада звеліла йому не метушитися.

— Закінчуй, Ансельме!

Я скорився, якось пробубонів належне, звелів подати обручки та наказав Хорсі одну надягти собі, другу — на палець нареченої. Сакс квапився, нервував і, звісно, впустив перстеник, який покотилося плитами кудись у морок під арками. Поки слуги плазували, відшукуючи його, Хорса повернувся до байдужої Гіти, що лежала на сходах перед вівтарем…

І тут з грюкотом розчинилися важкі, окуті штабами заліза врата собору.

— Не рухатися! Всім залишатися, де стоїте!

Який недоумок не засунув засуви після хвалебної? Із отвору, що сірів між стулок соборних врат, до нас наближався грізний воїн у обладунках, тримаючи перед собою зведений арбалет.

— Якщо хто надумає зрушити з місця — довідається, як воно — мати діру в животі завбільшки як гусяче яйце.

Воїн зупинився за кілька кроків від нас. Неподалік на колоні догоряв смолоскип, і я зміг розгледіти незнайомця. Це був високий лицар з довгим чорним волоссям — той самий загадковий хрестоносець із фенленду, що порубав людей Гуго Бігода, ворог короля, за голову якого призначено винагороду.

Він щойно полишив сідло після тривалої скачки, дихав важко, відблиски смолоскипа ковзали по крицевих пластинах у нього на грудях. Але очі в нього були уважні, як у кішки перед стрибком на здобич. І хоча всім було зрозуміло, що він встигне вистрілити тільки раз, не знайшлося бажаючих послужити мішенню для арбалетного болта.

Однак незабаром я помітив, що хрестоносець прибув на самоті. А значить, у нас був шанс — рано чи пізно сюди з’являться ченці або служки, відволічуть увагу лицаря, а там, гляди, й гукнуть варту. Час минав, ми, як і раніше, стояли під прицілом, і наше перше сум’яття змінилося надією.

Я заговорив перший:

— Ізидь, воїне, поки я не закликав на тебе прокляття Божого. Ти проник у храм зі зброєю, ти вчинив злісне святотатство!

— Краще б вам мовчати, святий отче, — була відповідь. — Мені не вперше відправляти попів чортам на забаву.

Тьмяне вістря зблиснуло, арбалетна стріла повернулася в мій бік, і мені нестерпно схотілося справити нужду.

Цього ще тільки й бракувало! Я закликав усю свою мужність.

— Чим ти вихваляєшся, негіднику!? Втім, від Гая де Шампера, злочинця й ворога корони, нічого іншого не доводиться очікувати.

Лицар і оком не змигнув. Але кутиком ока я встиг помітити, як схвильовано поворухнулася графиня. Хрестоносець миттю вловив цей рух, і арбалет повернувся в її бік. Хрестоносець докірливо похитав головою.

— Опануйте себе, мадам. Я зробив вам одну послугу заради вашої сестри, але не сподівайтеся, що й надалі буду настільки великодушним.

Тепер його погляд кинувся до Гіти. Вона ще й досі лежала непритомна й не виказувала ознак життя. Я бачив, що лицареві хотілося б надати їй допомогу, але водночас він побоювався втратити контроль над людьми Хорси й самим Хорсою.

Усе це було нам на руку — швидко розвиднялося. Ось-ось мав з’явитися церковний сторож, а слідом і перші парафіяни. Кожен із них негайно гукне варту, й цього мерзотника схоплять.

Зненацька Хорса спробував наблизитися до Гіти, але твердий голос лицаря втримав його на місці.

— Не лізь не в свою справу, нормандський пес! — огризнувся осоромлений Хорса. — Ти спізнився, й ця жінка — моя дружина. Ми повінчані!

— Ні!

На мій подив, це вигукнув брат Денніс. Він стояв біля вівтаря, ще й досі бездумно погойдуючи кадилом, і коли спіймав мій погляд, по його обличчі потекли сльози. Однак він повторив:

— Ні, обряд не було завершено! Я можу заприсягтися в цьому.

— Браво, брате! — вигукнув лицар. — Навіть один чесний чернець робить честь цьому опоганеному насильством храму. Втім, якщо наречена непритомна, а наречений тримає в руках обидві обручки, не потрібні ордалії,[25] щоб довести — справа нечиста.

Я люто глянув на ченця.

— Ти чорна вівця в моїй пастві, брате Деннісе. Відтепер ти вигнаний із обителі.

Писар смиренно кивнув і знову залився слізьми.

Тоді я вдався до умовлянь — мовляв, не варто було б серові Гаю встрявати в цю історію, й коли він надумає дати нам усім спокій, я навіть не повідомлятиму про його появу в наших краях, і він зможе їхати, куди забажає.

Однак посмішка, з якою слухав мої слова лицар, дуже мені не сподобалася. Немовби перед ним стояв та бурмотів нісенітниці сільський божевільний. І проте я й далі зволікав:

— Не ускладнюйте, сере, своє і без того непросте становище. Адже всім нам відомо, хто ви такий. Ви лиходій і злочинець, який зробив безліч злодіянь проти королівської влади, церкви та встановленого порядку.

— Ви вважаєте, що у всьому переліченому винен я один? О, ви лестите мені, святий отче.

Який нахаба! Але в його руках арбалет, і поки наше становище докорінно не зміниться, я мушу відволікати його увагу.

Раптово мене простромила жахлива думка. Час грав на руку не тільки нам — недарма хрестоносець нікуди не поспішав і нічого не вживав крім того, що вже зробив. Напевне, він примчав сюди після того, як сповістив людям графа Норфолка, куди їде. І коли з площі перед собором до нас долинули голоси, стукіт копит і брязкання зброї, залишалося тільки молити небо, щоб це виявилася варта з Бері.

Однак цього разу святий Едмунд залишився глухим до моїх благань. Першим, кого я побачив під аркою соборних врат, виявився Едгар Армстронг. За ним ішли Пенда й ще дюжина озброєних людей.

Граф ступив під склепіння собору й завмер, оглядаючись. І тоді я, намагаючись приховати переляк, обурено вигукнув — яке право він має вдиратися зі збройними людьми під склепіння Божого храму, й одночасно помітив, як леді Бертрада позадкувала, сховалась за колоною.

Едгар не помітив дружини. Його погляд поквапливо шукав іншу жінку — й нарешті він побачив її, нерухому, на сходах до вівтаря. Із грудей графа вирвався крик, і він кинувся до Гіти. Опустився на коліна, почав кликати її та намагатися привести до тями, але Гіта не рухалася, нагадуючи покинуту дітьми ганчір’яну ляльку.

Тоді граф Норфолк розлючено оглянув усіх, хто юрмився обіч вівтаря.

— Чого вам знову треба від неї, негідники! Хіба не досить того, що їй уже довелося перетерпіти?

До нього ступнув хрестоносець, який вже опустив свою страшну зброю. Він намацав пульс на зап’ясті Гіти й щось неголосно промовив.

Його слова подіяли на Едгара — він передав жінку своїм людям і підвівся з колін. Погляд його обмацував нас одного за одним.