Я постарався себе опанувати. Цієї хвилини граф Норфолк перебував у моїх володіннях, він незаконно вдерся сюди. До того ж, на порозі соборних врат почали з’являтися стривожені незвичайним гамором ченці, а за ними й монастирська варта. Зараз вони гукнуть підмогу, й тоді вже я диктуватиму знахабнілому саксові свої умови.

Але тут Едгар помітив Хорсу.

— Ти?! Знову ти, Хорсо? Скільки тебе не б’ють, ти, як злісний пес, ладен напасти з будь-якого підворіття.

— Ти сам пес! — огризнувся тан. На його обличчі не було переляку — швидше, лють і розчарування. — Блудливий пес, який розбестив довірену тобі дівицю! Я домагався того, щоб повернути їй ім’я, честь і врятувати від тебе, звабнику!

— Врятувати? Ти ледь не погубив Гіту! Поглянь на неї, нідерінгу, поглянь — хіба це схоже на порятунок?

— Це ти нідерінг і до того ж, зневажений боягуз, оскільки уникаєш мене, не бажаючи вирішити в чесному двобої, кому дістанеться ця жінка.

Цікаво, як далеко зайдуть у своїй ненависті ці двоє синів старого Свейна? Ба, та ж вони й не відають про своє споріднення. Чи не скористатися цим? Саме час, тому що Едгар уже схопився за меч, а Хорса вирвав у одного зі своїх людей здоровенну саксонську сокиру. Зрозуміло, було б непогано, якби вони й справді порішили один одного просто зараз, але соборові Святого Едмунда на сьогодні досить безчестя й святотатств.

Моїх людей у храмі ставало дедалі більше, й це додало мені впевненості. Я вирішив втрутитися.

— Зупиніться! Ви перебуваєте під склепінням Божого храму. І якщо навіть це вас не зупинить, то припиніть сварку хоча б тому, що не може бути двобою між кревними родичами й синами одного батька.

Схоже, для Едгара це не було новиною — він просто зітхнув і опустив меча. Хорса ж затремтів усім тілом, його обличчя почервоніло й здулося, він почав наступати на мене, потрясаючи сокирою.

— Неправда! Ти брешеш, проклятий попе!

Хвала Творцеві, мене встигли прикрити собою монастирські стражники. І я не зміг відмовити собі в задоволенні дошкулити відразу обом саксам.

— Це найчистіша правда. Тільки погроза кровопролиття в храмі змусила мене розкрити довірену мені на сповіді таємницю Гунхільд із Фелінга. Знайте ж усі, що не тан Освін був батьком Хорси, а Свейн Армстронг. Ти, Хорсо, незаконнонароджений брат Едгара.

— Брехня! Ти ганьбиш пам’ять моєї матері, негіднику! І якщо є справедливість — горіти тобі в пеклі до кінця світу!

Він кинувся на мене, але стражники налягли на нього й розпластали на підлозі, вирвали з рук сокиру.

«Це тобі, Хорсо, за Тауер Вейк, — подумав я. — Абат Ансельм ніколи нічого не забуває».

Сакс ще гарчав і рвався. Але Едгару цієї миті вже було не до нього, бо Гіта нарешті ворухнулася, й він схилився над нею. І вона негайно впізнала його. Я бачив, як її ще квола рука оповила графові плечі, вона промовила кілька слів, і бліда тінь посмішки промайнула на її губах.

Граф залишив жінку, вийшов на середину храму. Незважаючи на те, що діялося в його душі цієї миті, вигляд у нього був владний, а хода вселяла трепет. Я спіймав на собі погляд його презирливо примружених синіх очей.

— Ти вчинив підло, попе, розкриваючи таємницю сповіді, й поглумився з пам’яті померлих. Але нехай судить тебе Бог. Я ж пробачаю тобі востаннє й беру у свідки всіх, хто тут перебуває: якщо це твоє нице діяння не стане останнім, навіть твій сан не врятує тебе від загибелі.

Він перевів погляд на Хорсу. Той уже вгамувався й стояв з похиленою головою так, що його довге біляве волосся закривало обличчя.

— Тане Хорсо! — вигукнув Едгар. — Допоки я залишаюся графом у Норфолкширі, ти є моїм підданим. Знай, що за вчинене тобою викрадення вільно народженої жінки я оголошую тебе поза законом у моїх володіннях. Даю тобі два дні, щоб полишити межі графства. Після закінчення цього терміну кожен зможе безкарно вбити або принизити тебе. Якщо ж ти не підкоришся цьому велінню, мої люди схоплять тебе й замкнуть у Норіджській темниці.

У відповідь на його слова Хорса повільно підняв голову. Його обличчя спотворила судома, очі палали, мов свічки.

— Ти не брат мені, Едгаре. Ніхто, навіть узявши в руки розжарене залізо, не змусить мене повірити, що ми з однієї плоті й крові.

Дивна річ, питання про споріднення зараз здавалося Хорсі важливішим за веління про вигнання. Однак Едгар не звернув уваги на випад брата.

— Ти добре розчув, що я сказав, Хорсо? Починаючи з цього ранку в тебе є тільки два сходи сонця, щоб зібратися в дорогу, попрощатися із близькими й покинути межі Норфолку. Що стосується твоїх володінь… У тебе є син, і я простежу, щоб він безперешкодно вступив у володіння манором Фелінг.

Едгар жалів брата, залишаючи майор за його сином, прижитим від наложниці. Зрозумів це Хорса, чи ні, але в його погляді не поменшало ні презирства, ні ненависті. З гордовито піднятою головою він рушив до виходу з собору, й ті, хто встиг тут зібратися, розступались, даючи йому пройти.

Але мені вже було не до Хорси, бо з того місця, де я стояв, я зумів помітити в юрбі сім чи вісім незнайомців, нічим не схожих на парафіян. Похмурі, рішучі обличчя, темні плащі, під якими вгадувалася зброя, — усе вказувало на те, що це саме ті люди, по яких я посилав. Ловці короля, мисливці за головою Гая де Шампера.

Тож забава ще не скінчилася.

Я подивився туди, де, підтримуючи Гіту, стояв сер Гай. Жінка спокійно стояла, спираючись на його руку, і поглинений нею лицар не бачив, як переміщалися в юрбі люди короля, обмінюючись швидкими поглядами й кивками, неначе мисливці, які оточують дичину. Але тепер я вже не побоювався, що в моєму храмі може відбутися кровопролиття, — я його жадав. Жадав настільки, що не витримав напруги.

Уже не володіючи собою, я вигукнув зривистим голосом:

— Хапайте його, хапайте Гая де Шампера!

Подальше відбулося блискавично. Стрімким стрибком лицар відірвався від Гіти, його арбалет блискавично злетів, і перший ловець, який опинився перед ним, упав з пробитими важким болтом грудьми. Інший спробував напасти, але граф невловимим рухом метнув у нього ножа. У нефі, де вже зібралося чимало людей, зчинилось сум’яття, а Едгар громовим голосом наказав своїм людям схопити чужинців.

У руках одного з ловців також з’явився арбалет, але вистрілити він не встиг, тому що на спину йому стрибнув Пенда й вони зчепились, покотилися по підлозі. Я закричав був монастирській варті, щоб оточували злочинця, але замовк на півслові, бо він сам виник переді мною й із нелюдською силою опустив мені на голову окуте залізом ложе свого арбалета. В очах у мене стемніло, немовби склепіння собору раптом звалилися.

Я впав. Хрестоносець одним стрибком перескочив вівтар, за який я намагався заповзти, і його високі чоботи виявилися поруч із моїм обличчям. Я стисся, очікуючи, що він знову почастує мене арбалетом, та лицар ніби не помічав мене. І тут пролунав регіт цього розбійника:

— Агов, ви, королівські шукачі! Марна праця! Удача сьогодні не на вашім боці.

І він оглушливо свиснув, ніби висловлюючи презирство до переслідувачів.

Я поповз рачки за вівтар, але застиг, витріщив очі. Такого я й уявити не міг. Крізь юрбу, що металася в шаленстві, просто до вівтаря мчав величезний вороний жеребець, немов примара, що вирвалася з пекла. У розчинені стулки соборних врат за ним вривалися потоки сонячного світла, і в цьому освітленні диявольський кінь із розмаяною гривою здавався охопленим полум’ям. Але це не було видіння — я бачив, як сахається юрба, як підкови коня висікають іскри з плит підлоги.

Вороний зупинився впритул до мене й загарцював, загримів копитами. Тоді Гай де Шампер ступив на мою спину, як на підніжку для вершників, і одним стрибком виявився в сідлі. Кінь здійнявся дибки, заіржав, ніби загримів, а наступної миті промайнув у осяяних сонцем вратах собору й зник.

Стражники, воїни, ченці й парафіяни, тиснучи один одного, кинулися слідом. Лемент «Лови!», «Назад!», крики страху й запалу злилися в суцільну какофонію.

На жаль, сумну месу довелося нам відслужити в Бері-Сент-Едмундс цього ранку.

Собор спорожнів швидше, ніж можна було очікувати. Я спробував підвестися, і хтось підтримав мене під лікоть. Я озирнувся — брат Денніс.

— Іди геть!

Я вирвав руку, обмацуючи величезну ґулю на тім’ї. І помітив Едгара й Гіту. Жінка присіла на цоколь колони, граф опустився біля її ніг. Він спрямував погляд у темряву бічного вівтаря, і я бачив, як напружилося й застигло його обличчя. Простежила за його поглядом і завмерла Гіта, а потім схилилася йому на груди.

Едгар же невідступно дивився туди, де намагалася сховатись за колоною його дружина.

— Я б здивувався, якби тут обійшлося без тебе, Бертрадо, — промовив він нарешті.

Графиня не зводила очей із цих двох, стискаючи побілілими пальцями складки пелерини біля горла.

— Але це не може тривати вічність, — провадив Едгар голосом, який підхоплювала луна склепінь: — Я розлучаюся з тобою, і Святий Престол буде на моєму боці!

Потім він обійняв Гіту за плечі, й вони не поспішаючи полишили собор.

Леді Бертрада й далі стояла, немов кам’яна, лише очі в неї неприродно розширилися.

Я також рушив геть. Я стомився, страшенно боліла голова, і до того ж, мені було необхідно терміново змінити одяг. Як не ганебно про це говорити, але нижче пояса моя сутана була мокра, як хлющ.

Розділ 5

Бертрада

Квітень 1135 року.


Страшне слово «розлучення» підкосило мене. Я немов поринула в чаклунське заціпеніння, жила як водорість під водою. Це була цілковита поразка. Більше не було за що боротися, не мала чого відстоювати й захищати. Едгар остаточно відкинув наш шлюб.