— Для всіх ти, як і раніше, залишишся графинею Норфолку, — провадив король. — І зможеш повернутися в Денло та розташуватися в кожному з королівських замків, коли побажаєш. З тобою, як і раніше, залишиться твій посаг — п’ять тисяч фунтів, а цього досить, щоб ти не обмежувала себе у витратах. Між іншим, Едгар за ці роки примножив твій статок і виділить тобі стільки, скільки ти потребуватимеш. Зрозуміло, ви не зможете й далі жити як чоловік і дружина, але цей статус збережеться за вами, і, можливо, згодом ви навчитеся ладнати між собою. Це все, до чого ми дійшли з твоїм чоловіком.

— А розлучення?

Король сардонічно посміхнувся.

— Це довга, нескінченно довга процедура. І тривати вона може вічно. Навіть втручання гросмейстера тамплієрів навряд чи її прискорить.

З його подальших пояснень я довідалася, що в Римі заколот і розкол, фактично в нас не один, а відразу два Папи. Обидва — і Анакліт, і Іннокентій, обрані законно, але різними групами кардиналів та інших вищих духовних осіб, які не зуміли домовитися між собою. Між Папами точиться війна, становище обох нестійке, і жоден з них за таких обставин не побажає вплутуватися в настільки делікатну й спірну справу, як розлучення. А оскільки ніхто не знає, скільки протриває двовладдя на Найсвятішому Престолі, мені ще довго доведеться залишатися законною дружиною Едгара Армстронга.

— Швидше настане друге пришестя, — підбив підсумок батько, — ніж ти станеш розведеною жінкою. У тебе залишається твоє становище, ти не бідуватимеш і будеш незалежна.

— А що казатимуть про мене? Що буде з моїм ім’ям?

— Повторюю: ти — графиня Норфолкська. Повір, багато хто міг би тільки позаздрити твоїй долі.

Це й був той компроміс, про який говорив Роберт Глочестер.

Що ж, я обміркувала все і могла прийняти його. Я була досить сильною, і коли того ж вечора мені довелося бути присутньою на бенкеті разом із Едгаром, я нічим не виказала своїх почуттів. Ми сиділи поруч, спокійні та мовчазні, намагаючись не торкатися одне до одного й не зустрічатися поглядами. І тільки залишаючи бенкетну залу, я звеліла Едгару прислати мою самку кречета.

— Куди мені її доставити? — запитав він.

У мене вся кров кинулася в обличчя. Куди? Цей негідник позбавив мене власного дому й тепер глузує з мене!

— Вам не складно буде довідатися, де я перебуваю! — мій голос цієї миті нагадував свист вигостреного меча.

* * *

Мені нічого не лишалося, як впиватися отриманою волею. У мене були кошти, я обновила свій штат і гардероб, могла зупинятися, де побажаю, і зустрічатися з ким завгодно. І трісни моя шнурівка! — я отримувала від цього задоволення.

Ярмарок у Бове, хресний хід у Ам’єні, поїздка в Париж… Я відвідувала всі знамениті турніри, сидячи в ложах для знаті в оточенні почту й шанувальників. Ще зовсім недавно жінок не допускали на лицарські грища, але тепер саме ми стали їхньою головною прикрасою, саме нам діставалася честь нагороджування переможців!

Особливо щедрою на турніри стала Нормандія. Очікування війни з Анжу надавало їм особливої гостроти, кожен із них ставав пробою сили, підготовкою до справжніх сутичок. Там, де відбувалися лицарські грища, збиралася найвишуканіша знать, і я з цікавістю стежила за змінами в модах і вдачах, знайомилася з новими людьми та віяннями.

Саме в цей час виникла й миттєво поширилася запозичена на Сході мода на герби з зображенням геральдичних знаків — левів, що стали дибки, вискалених драконів, орлів, рук, що стискають мечі, сонячних дисків і всіляких фруктів. І я, в свою чергу, прикрасила туніки свого почту гербом Армстронгів — конячою головою, сама носила вбрання малинових і бордових барв — кольорів дому Генріха Боклерка, а до свого герба додала леопардів, що мчать уперед, адже я належала до роду нормандських герцогів.

Я бездумно витрачала гроші, вимагаючи ще й ще та не чуючи відмови. Прислана Едгаром самка кречета була в моєму обозі, тому що сезон полювання вже минув і ловчим птахам настав час линяти.

Чутка про початок процесу розлучення, до мого полегшення, не отримала широкого розголосу. Для всіх я залишалася королівською дочкою, котра не вважає можливим для себе життя з брутальним і жорстоким чоловіком та зуміла домогтися від нього волі й грошового утримання. Навколо мене виник ореол сильної та гордої жінки, я знову стала популярна, й нормандки з француженками почали ставитися до мене мало не з благоговінням.

Нерідко мене запрошували погостювати самотні власниці маєтків, удови, дружини лицарів, що відбули в Єрусалим, а також абатиси й ігумені монастирів. Вони дослухалися до кожного мого слова, намагались перейняти мої манери й думки. Навіть зовні старалися походити на мене. Кумедно було спостерігати, як інші модниці почали закручувати волосся дрібними кільцями й носити такі, як у мене, шапочки з пласким верхом і найтоншою вуаллю, яка недбало прикриває нижню частину обличчя. Я називала це арабською модою, але насправді просто намагалася приховати шрам над губою.

Додам, що весь цей час я постійно інтригувала, щоб допомогти Робертові Глочестеру просунутися на шляху до трону. Мені також стало відомо, що Теобальд Блуа, правитель графств Блуа, Шартр і Шампань, зовсім не так палко бажає успадкувати величезну й неспокійну державу вінценосного дядечка. З’явилися прихильники й у Стефана — з числа тих, чиї володіння перебували в Англії та хто вважав, що граф Мортен, який непогано знається на англійських справах, міг би з успіхом правити королівством. Але найсильніша партія була за Плантагенетів, Матильду й Жоффруа Анжуйських, яких, до того ж, підтримував французький монарх Людовик Гладкий.

Їхнє дивне прізвисько Плантагенети пішло від звички Жоффруа прикрашати свій шолом гілкою жовтого дроку, що вважається символом Ле Мана. Дрок латинською — planta genista, звідси й Плантагенети, або Плантажене французькою. У середині літа я вирушила на великий турнір у Лондон і була змушена з гіркотою відзначити, що на континенті почуваюся куди комфортніше. В Англії на кожному кроці на мене чекали неприємні зустрічі — Стефан, Мод, Генрі Вінчестер, Найджел Ілійський, і, слава Всевишньому, обійшлося без Едгара. Турнір у Лондоні було влаштовано з такою пишнотою, якої колись не знала Англія. Саксонський простолюд несамовито волав, стежачи за бугурдами, й захоплено завмирав із роззявленими ротами, коли почалися тьости.[28] Я чудово зналася на турнірному кодексі, й багато хто зі знатних глядачів і глядачок шанобливо прислухався до моїх пояснень.

Останнього дня грищ у Лондон прибула королева Аделіза. Запросила мене в свою ложу та ледь не до смерті замучила своєю балаканиною і найдурнішими лестощами. Зрештою я втратила терпіння:

— Мадам, ваше самовдоволення просто переходить усі межі. Між іншим, я зовсім не здивуюся, якщо незабаром виявиться, що ви нарешті зважилися подарувати королю спадкоємця. І якщо це не так — вважайте, що вам поталанило, тому що я не втримаюся, щоб не повідомити батькові, як ви веселилися в Денло з високоповажним лордом д’Обіньї.

Ця квочка так і застигла, сполотніла, мов шовк її власного запинала.

— Королю Генріхові, Бертрадо, й без вас доповіли про мої зустрічі з лордом д’Обіньї. І король нічого не почав — бо цілком переконаний, що його честь не постраждала. Сподіваюсь, і ви є зразком чесноти, настільки довго проживаючи без чоловіка?

Ого! Гарно ж я її зачепила!

— Втім, графа Норфолка зовсім не обходять ваші справи, — провадила королева. — І він, напевне, щасливий, що ви нарешті залишили його вдвох із леді Гітою Вейк. У Денло це називається датським шлюбом, чи не так? І як у всякому справжньому шлюбі, міледі Гіта з замку Гронвуд уже чекає на дитину.

Не знаю, що трапилося з моїм обличчям, але королева раптово відсахнулася й відразу кинулася просити пробачення за біль, якого мені завдала.

Я відвернулася. Чи не байдуже? Так чи інакше, мені однаково довелося б довідатися про це. Я почувалася зовсім розчавленою.

Навколо гомоніла юрба. Мій шанувальник граф де Мандевіль під’їхав до нашої ложі й схилив списа, пропонуючи мені вінець королеви турніру.

І я все-таки знайшла в собі сили посміхнутися йому, підвелася назустріч…

Більше нічого не пам’ятаю. Свідомість полишила мене.

* * *

Я знову пливла до берегів Нормандії. Море було спокійне, над кораблем кричали чайки, полоскалося вітрило.

Але цього разу навіть дорога не могла розвіяти мого смутку. Я була вражена й безпорадна, й ні моя воля, ані моє становище не могли захистити мене від власних почуттів. Ці двоє — мій чоловік і його дівка — відскіпалися від мене, вигнали й тепер почувалися щасливими.

Звідтоді, як довідалася про вагітність Гіти, я безупинно перебирала в голові всі відомі способи помсти. Я вже не могла не думати про це. Немовби на мені лежало невідворотне закляття.

Забути про все мене вмовляли й Аделіза, й Мод, і навіть Генрі Вінчестер. Але я мовчала, їм не дано зрозуміти, що моє почуття до Едгара є болісною сумішшю ненависті, любові й презирства, диявольською недугою, від якої немає зілля. Як би я не жила весь цей час, у глибині душі я й далі вважала Едгара своїм чоловіком перед Богом і людьми й вірила, що рано чи пізно нам доведеться возз’єднатися.

Марні надії. Що б я не почала, однаково ці двоє завжди будуть проти мене, будуть разом.

І я поїхала, щоб вдалині зализувати свої рани й набиратися сили для того, аби почати мститися. Бо чорну безодню в моїй душі, яка постійно загрожувала поглинути мене саму, могло наситити тільки одне — помста.

Сумовита й пригнічена, я повернулася в Руан. Годинами просиджувала в спорожнілих покоях палацу, перебираючи струни, й хоча я не майстриня грати, зненацька виявила, що з-під моїх пальців ллється знайома тужлива мелодія: