Але Едгар не з’являвся, і я була змушена проводити час із цими брутальними мужланами в Незербі. Початок листопада — час, коли сакси відзначають свята своїх саксонських святих — Адольфа, Вініфред і Алкмунда. Додайте до цього й загальноанглійські дні поминання святих Губерта, Катерини й Леонарда, і ви зрозумієте, що в цих свиней жодного дня не проходило без пияцтва й дивовижної обжерливості. Лемент, регіт, спів у стінах бургу звучали, не вмовкаючи, й мені доводилося все це терпіти.

Тільки муляр Саймон, який перебував у цей час в Незербі, прикрашав для мене ці тяжкі дні. Я вважала француза кумедним. Але як же я повинна була опуститися, щоб знаходити задоволення в спілкуванні з простолюдом-майстром!

Саймон влаштувався в Незербі, оскільки Едгар мав намір звести тут кам’яну стіну та перебудувати бург по-новому. Однак зараз він сидів без діла, бо через негоду всі роботи зупинились, і я проводила цілі дні в балаканині з не позбавленим чарівності простолюдом.

Я не вигадала — Саймон і справді був чарівний. Була в ньому якась м’яка теплота, котра так вабить жінок на кшталт моєї невірної шльондри Клари. І хоча Клара вже була дружиною Пенди, Саймон тільки посміювався, згадуючи про це, ніби той шлюб не мав жодного значення й варто було йому тільки понадити Клару, як вона виявилася б тут як тут. Втім, до мене цей француз ставився з незмінною повагою. У його очах я була насамперед графинею і королівською дочкою.

Остаточно Саймон завоював мою симпатію, коли зневажливо відгукнувся про Гіту Вейк.

— Саксонка Гіта заволоділа Гронвудом, хоча я будував його для королівської дочки. І чи знаєте, міледі, до чого вона дійшла в своїй гордині? Мало не змусила мене оженитися на одній із гронвудських служниць. Хвала небесам, лорд Едгар вчасно втрутився, інакше я був би вже далеко за морем, аби тільки не чути її повчань.

Але найбільше нашого Саймона захоплювала його робота. Він був у захваті від планів будівництва кам’яної церкви Святого Дунстана в фенах, там, де стояла дерев’яна, давно вже не придатна для богослужінь. Нинішнього літа Едгар і лорд д’Обіньї подбали, щоб роботи зі зведення нової церкви велися повним ходом, і Саймон уже встиг вибудувати там вежу з ребристими новомодними арками й стрілчастими вікнами. Одне кепсько: ґрунт там виявився недостатньо надійний і почав осідати під вагою кам’яного муру. Тому роботи там зараз припинено, поки ґрунт не осяде остаточно й можна буде виправити недоліки.

Мені доводилося вислуховувати й цю дурницю, в якій я нічого не розуміла. Зазвичай ми розташовувалися в окремому покої, я перемотувала фарбовану пряжу для вишивання, Саймон послужливо підставляв руки, а стара Маго мирно дрімала в кутку.

Нарешті Едгар зволив з’явитися. Це трапилося в день Святого Мартіна,[31] коли за традицією починається забій худоби та заготівлі м’яса на зиму.

У Незербі ще зранку зчинилася метушня. Виводили призначену до заклання худобу за ворота. Робота брудна, але всі цього дня веселі, хлебчуть ель ковшами та смажать на багаттях найбільш ласі шматки свіжого м’яса. Дощі припинилися. Було страшенно холодно та вогко, але я зійшла на галерею спостерігати за цією колотнечею, ховаючи руки у велику муфту з лисячого хутра. Звідтіля я й помітила, як у воротях зупинився Едгар. Посміюючись, почав про щось перемовлятися зі своїми людьми. Я прожогом кинулася до себе.

— Маго, мерщій подай малинову пелерину! Едгар тут, не хочу, щоб він застав мене всю в брунатному, немовби послушницю. І поправ мені волосся!

Але я дарма поспішала. Едгар очевидячки зволікав із зустріччю — поринув у ділові розмови зі своїми саксами, а я сиділа й чекала, продумуючи, що варто сказати, аби зробити враження впокореної та сумирної дружини, ладної на все, аби тільки повернути його любов і повагу.

Нарешті зарипіли щаблі. І з кожним наступним кроком Едгара моє серце більше завмирало. Понад тиждень минуло з того дня, коли в мене стався викидень. Чи досить я одужала, чи повернулася моя краса? Я кусала губи, щоб вони зачервоніли, щипала щоки, намагаючись повернути їм рожевість. І коли Едгар увійшов, так і застигла, ховаючи обличчя в долонях, немовби злякано.

— Pax vobiscum,[32] — мовив він. Ні посмішки, ні теплішого вітання, крім прийнято серед ченців або лицарів-тамплієрів.

Я присіла в поклоні.

У покої з зачиненими на зиму віконницями стояв півморок. Тільки велика пательня на тринозі, що стояла між нами, давала трохи світла. Едгар опустився на лаву, й відблиски вогників, що бігали по жаринках, відбилися на золотому гаптуванні його коміра, на крицевих пластинах пояса.

— Присядь, Бертрадо. Нам необхідно поговорити.

І знаєте, про що він завів мову? Про те саме. Про розлучення.

— Я не бажаю навіть чути про це, — різко перебила я.

— Хіба? Але ж ти виразно дала мені зрозуміти, що там, — він зробив непевний жест, — є хтось, миліший тобі й кого ти з більшою охотою обдаровуєш своїми милостями. Але я не збираюся тебе засуджувати, бо шлюб наш — суща формальність і тому ти можеш жити вільно. Це навіть до кращого — рано чи пізно ти знайдеш того, з ким укладеш новий шлюб.

— Едгаре, — я підняла руку, змушуючи його замовкнути, — я знаю, що зробила багато, аби зруйнувати наш шлюб. Знаю, що ти розлюбив мене. Однак наші руки колись з’єднали перед вівтарем, і чи ж це чи не привід, щоб зробити ще одну спробу? Будь милосердний і дай мені ще один шанс. Тому що я хочу бути тільки твоєю дружиною.

Едгар сумно посміхнувся.

— Ти знову брешеш, Бертрадо. І мені, й собі. Ти настільки звикла брехати, що не зможеш до пуття попросити вогню, якщо змерзнеш.

Це було сказано так сухо, що я мимоволі згадала, як він дивився на мене в соборі в Бері-Сент-Едмундс, коли заявив про розлучення.

Може, варто було впокоритися? Ніколи!

— Едгаре, що б ти не казав, але я ще твоя дружина. І люблю тебе.

— Як ненажера власну трапезу.

— Ти жорстокий і несправедливий. І мені боляче, що ти такий холодний із жінкою, яка говорить тобі про свою любов.

— О, побережи своє ніжне серце для інших. А ця дорога для тебе закрита.

Я не вірила своїм вухам. Адже ще зовсім недавно я відчувала його турботу й співчуття, що й вдихнуло в мене надію все залагодити. Від розчарування й гніву я почала задихатися. Я знову його ненавиділа!

— Ти думаєш, мене легко позбутися? Ти сподіваєшся, що покинеш мене, знеславиш, і я скажу на це — амінь? О, не сподівайся!

— Я знаю, — Едгар був спокійний. — Але це навіть непогано. Хіба ти дотепер не зрозуміла, що ми ні за яких умов не зможемо жити разом? Я не той чоловік, якого ти хотіла, а ти не виправдала моїх надій як дружина. Тому давай спробуємо домовитися. Якщо ти погодишся на розлучення, можеш навіть пустити чутку, що це твоє бажання, — і твоє хворобливе самолюбство не постраждає.

— Але розлучення — страшний гріх!

— Звідколи ти стала такою побожною? Краще згадай, що всі ці роки ми жили з тобою, як два грішники в пеклі.

— Ну, не завжди, — я посміхнулась. — Я ще не забула, що було між нами.

— Коли? До всесвітнього потопу? У мене не настільки довга пам’ять.

Я зрозуміла, що він просто глузує і рішучий як ніколи. І як не дивно, таким він мені подобався ще більше. І водночас моя ненависть росла, ніби снігова куля, що котиться з гори. І я сказала, що він день у день убивав нашу любов, уникав мене, ігнорував, заводив дітей і повій на стороні… Зрештою я втратила контроль над собою й вигукнула, що він невблаганний, як сам сатана.

Едгар раптом стрімко ступнув до мене — і я відхитнулася злякано. Але він застиг на місці, стискаючи кулаки.

— Я невблаганний? Ти нацьковувала на мене своїх прихвоснів на чолі з Гуго Бігодом, ти саджала мене в темницю в моєму власному замку, ти без кінця чинила підступи, казала «ні», коли я говорив «так» — і навпаки. Ти близько зійшлася з усіма моїми ворогами й обливала мене брудом перед королем за кожної слушної нагоди. Ти вбила мого сина! Ти замірялася й на моє життя! Та я міг би побити тебе до крові, й сам Господь сказав би, що це справедливо!

— І однаково ти мій чоловік! І залишишся ним.

Ми стояли по обидві боки від пательні на високій тринозі, й очі в Едгара блищали яскравіше за жар.

— Відповідай, Бертрадо, як можна мати те, чим не володієш?

— Це тільки слова. Перед Богом і людьми ти належиш мені!

— Але я зроблю все для того, щоб розірвати цей зв’язок!

— Спробуй. Я нікуди не поспішаю. І поки ти силкуватимешся домогтися розлучення, для всіх я залишатимусь твоєю дружиною і графинею Норфолка. А що, як твоє звернення до Найсвятішого Престолу залишиться без відповіді? Що, як король заборонить тобі розлучитися? Що, як я знеславлю тебе — прокричу на цілий світ, що ти вигнав законну дружину заради повії?

— «Що, як…» — це забава для схоластів на кшталт абата Ансельма. Дай же мене нарешті спокій, Бертрадо.

— Спокій? Та я швидше вб’ю тебе й себе, ніж дозволю знеславити своє ім’я!

Нарешті ми зійшлися лоб у лоб, і тепер мені навіть стало весело. Нарешті відкрита сутичка, без усіляких там пристойностей і етикету. Вороги — так вороги.

Едгар перший опанував себе. Якийсь час він мовчки дивився на язички полум’я в пательні, а потім промовив:.

— Все це нудно, Бертрадо, як грегоріанський хорал. Завжди те саме. І я не хочу принижуватися, вступаючи з тобою в суперечку.

Принижуватися? Як цей сакс сміє! У пориві люті я одним рухом спробувала перекинути жаровню просто на Едгара. Однак він устиг відскочити й узявся затоптувати жар, потім схопив глечик для вмивання й залив його. Кімната наповнилася димом і парою, різко запахло гаром. Потрібно було покликати людей, щоб не дати поширитися вогню, але я швидше б замкнула двері на засув іззовні, щоб він учадів тут.