Отже, ми сиділи у вежі, віддаючи належне Трудиним стравам, і Цедрік розпитував Едгара про події в Нормандії.

Цікаво було спостерігати, як мирно розмовляють рів і граф Норфолкський. Тільки в саксів зберігалася ця патріархальна простота. Із приводу можливого військового зіткнення Едгар зауважив, що хоча війська по обидва боки готові й граф Анжу вже мав намір виступити, несподіване нездужання Матильди змусило його почекати. Матильда вагітна, й вагітність протікає настільки важко, що Жоффруа воліє залишатися з дружиною. Король же, коли довідався про нездужання дочки, також не поспішає завдавати удару та розважає своїх васалів ловами поблизу Руана.

Про війни й політику чоловіки можуть говорити нескінченно. Тому я пішла до себе, щоб прочитати привезеного Едгаром листа від Ріган — тобто сестри Бенедикти. Вона завжди писала жваво та яскраво, тому я, котра ніколи не бувала в Шропширі, завжди була непогано поінформована про те, як справи в цьому графстві. Ріган уже була старшою черницею, а тепер повідомляла, що незабаром може стати помічницею пріореси. Едгар часом посміювався, що не буде нічого дивного, якщо вдова його брата років за два сама стане ігуменею, а там, гляди, й святою. Але з цього листа я довідалася, що в Ріган почалася смуга неприємностей, пов’язаних із появою в Шрусбері її брата Гая. Вона з ним не бачилася, але їй стало відомо, що Гай спробував вступити у володіння родовими манорами. Однак абат — піклувальник цих земель, повстав проти цього, знаючи, що Гай не в пошані у короля. Він послав у ці манори своїх людей з наказом схопити нежданого спадкоємця, і Гаю довелося заховатись у прикордонному зі Шропширом Уельсі, де завжди приймають англійських втікачів. Там він зібрав загін хвацьких хлопців і почав справжню війну проти абата за свої володіння, що негайно відбилося на сестрі Бенедикті, котру абат оголосив мало не підбурювачкою.

Про Гая читала я з хвилюванням. Я щиро заприязнилася з цим лицарем, котрий врятував нам із Едгаром життя. У нього була дивна вдача — він був сповненої енергії, нестримний у почуттях і нерозважливо сміливий. Часом мені спадало на думку, що якби моє серце не належало Едгару, я могла б закохатися в Гая, бурлаку та невдаху, як закохувалися в нього багато молодих дам і дівчат. Від цих нескромних думок дитя в моєму череві, ніби засуджуючи матір, неспокійно засовалося. Ця жвава дитина іноді виробляла таке, що я не могла ні присісти, ані прилягти. Але я була нескінченно вдячна Господові за те, що він послав нам це дитя. Після всього, що нам довелося пережити, це було знаком з небес, що я чиню правильно, залишаючись із Едгаром. І найбільше я хотіла подарувати своєму коханому сина. Едгар обожнював Мілдред, і я не сумнівалася, що його любов не зменшиться з появою другої дитини, але знала, як він хоче, аби народився той, хто продовжить рід Армстронгів.

Коли до мене нагору зійшов Едгар, я вже дрімала. Він ліг, намагаючись не потривожити мене, але я відчувала його погляд, чула його схвильований подих, і посміхаючись, не розплющуючи очей, потяглася до нього.

Як я любила його обійми, запах його шкіри, пахощі його волосся, силу й надійність його рук! Інші жінки не зважуються займатися цим, виношуючи дитя, але коли в нас із Едгаром спалахувала пристрасть, не піддатися їй було неможливо. Він пестив і цілував мене доти, поки я, вже не володіючи собою, не почала сама благати, щоб він узяв мене.

Я обожнювала його тихий радісний сміх, обожнювала відчуття його в собі… І не мало значення, що тепер ми кохалися не так, як зазвичай. У цьому була особлива витонченість. Мені не заважав мій живіт, усе було таке природне й прекрасне… І незабаром я почала задихатися й заплющила очі, поринаючи в солодку, спекотну знемогу, що заповнила все тіло. А коли чуттєвий порив затрусив наші тіла, я скрикнула, бо не зуміла стриматися…

Стомлені й щасливі, ми приходили до тями, й раптом я з подивом побачила на смаглявих щоках коханого доріжки, залишені слізьми. І коли я взялася їх ніжно стирати, Едгар відвів мою руку й промовив:

— Я безмірно люблю тебе. Усе це…

Заснула я безтурботно, як щасливе дитя. А коли вранці розплющила очі, Едгара вже не було поруч.

* * *

Із Тауер Вейк ми виїхали, коли вже зовсім розвиднілося. Мене супроводили вірний Утред, троє охоронців і Труда. Довелося прихопити й Саймона-муляра, що мав намір дорогою навідати породіллю, хоча його присутність не була мені особливо приємна.

За останні два дні похолоднішало, все навколо було вкрите пухнастим інеєм. Руді очерети перетворилися на срібні, плеса фенів блищали, як шліфоване олово, на гіллі дубів шаруділо промерзле листя, що так і не встигло опасти. З ніздрів у коней виривалася біляста пара, але в плащі, підбитому кунячим хутром, мені було тепло.

Ми їхали кроком недавно прокладеною греблею, і один із супровідників дбайливо вів мого жеребця на вуздечку. Час від часу вони змінювали одне одного, поки нарешті не дійшла черга до Саймона, котрий рухався так обережно, що ми з ним навіть трішки відстали від решти.

Раптом він запитав:

— Чи не мучить вас сумління, міледі, що ви як пані живете з графом, у той час як його законна дружина змушена поневірятися?

Я мовчала, бо сторопіла від його запитання. Адже Саймон добре знав, хто така Бертрада, й повинен був усвідомлювати, що свою долю вона цілком заслужила.

— Ви не відповідаєте, міледі? Для вас було б набагато краще зустрітися з графинею й домовитися про все полюбовно. Це куди чесніше й більш гідно, ніж налаштовувати проти неї чоловіка.

— Звідколи це, Саймоне, ти почав захищати права графині? До того ж, я не надто схильна до того, щоб зі співчуттям вислуховувати пісень про гірку долю Бертради Нормандської!

Він кивнув, ніби почув саме те, чого очікував.

Ця коротка розмова залишила неприємний осад, і коли Труда притримала свого коня та прилаштувалася поруч зі мною, я зітхнула з полегшенням. Настрій у мене покращав тільки тоді, коли в тихому полуденному світлі попереду заманячіли високі покрівлі монастиря Святої Хільди.

Ще під’їжджаючи до обителі, я помітила незвичайне пожвавлення біля її стін. Спочатку вирішила, що це з’їхалися околишні жителі до врочистої меси з нагоди дня великомучениці Хільди. Але коли ми виявилися в самому монастирі, я зрозуміла, що крім парафіян тут присутній почт абата Ансельма, який несподівано наскочив з візитом.

Навряд чи ця зустріч могла зробити мені приємність. Я навіть пожалкувала, що відпустила свій супровід, але, намагалась триматися так, ніби нічого й не сталося. Відразу подалася розшукувати сестру Отилію.

І тут мене очікувало розчарування. Виявилося, що в Отилії тяжко занедужала мати, звістку про це було отримано тільки вранці, й моїй подрузі довелося терміново поїхати. Було й ще дещо дивне — сестри, які зазвичай тепло вітали мене, цього разу мали якийсь розгублений вигляд і, здавалося, уникали розмов зі мною.

А коли на порозі церкви з’явився мій колишній опікун, то щойно побачив мене, відразу вибухнув громовими викриттями:

— Дивіться, добрі християни! Ось прибула блудниця, що живе в гріху зі своїм згубником! Вона не прагне заховатися від миру й оплакувати своє падіння, ні — в неї вистачає нахабства, щоб перебувати в святій обителі та виставити на загальний огляд свою ганьбу!

І він вказав пухким перстом на мій живіт.

Мені стало недобре, але на моє щастя наперед виступила ігуменя Бріджит. Зізнаюся, я була не надто високої думки про цю особу, яка постійно підлещується до знаті та випрохує пожертви. Але зараз ігуменя не могла не врахувати того, що я зробила для обителі, та стала на мій бік. Вона попросила абата бути поблажливим до вагітної жінки, яка прибула, щоб ушанувати Святу Хільду.

Преподобний начебто вгамувався, але виявилось, що він просто вичікує. Коли винесли раку з мощами й парафіяни піднесли моління святій, Ансельм розпочав проповідь і перетворив її на люту викривальну промову.

— Свята великомучениця Хільдо, чиста й непорочна діво, кого тільки не доводиться тобі терпіти біля себе в своє свято! Чи мислима річ, щоб у обителі, де шанують велику святу Хільду, з почестями приймали настільки мерзенну блудницю!? Гляньте на цей виплодок пекла! Господь, який утримує її над безоднею, відчуває тільки відразу до таких, як вона. Ця жінка проклята навіки за свої гріхи, й пломінь Господнього гніву пожере її, якщо вона не покається!

Нічого не скажеш, преподобний умів володіти своєю паствою — незабаром я помітила, що навколо мене люди почали задкувати, немов я була прокаженою. Я зібрала волю в кулак і зберігала незворушність, намагаючись думати тільки про те, що перебуваю в обителі, в якій пройшли моє дитинство та отроцтво.

Абат, однак, не вгавав. Якщо він і згадував про святу Хільду, то тільки для того, щоб спершу віддати хвалу її чеснотам, а по тому з подвоєною злістю накинутися на мене.

— Злодіяння та гріхи таких, як ця нерозкаяна грішниця, ранять серце святої Хільди, й за це гнів Божий упаде на блудницю. Гляньте, гляньте ж бо на цю жінку в хутрах! Хіба вона прибула сюди вшановувати святу? Ні, вона з’явилася, щоб отруїти ваше свято своєю мерзенною присутністю, і за це її також очікує кара Господня!

Я повернулася та вийшла з церкви. Найбільше мені хотілося негайно поїхати. Але чи не цього домагався Ансельм? Схоже, про це думала й добра сестра Стефанія — черниця, котра колись переписувала зі мною рукописи, а тепер поквапилася втішити мене.

— Не варто тобі, Гіто, з’являтися на вечірній трапезі, — промовила вона. — Преподобний страх який лютий. Він доведе тебе до розпачу, а в твоєму стані це не на добро. Побудь поки що в малій каплиці, а там, гляди, матінка ігуменя й вгамує святого отця.

Найменше я сподівалася на те, що ігумені Бріджит вдасться вплинути на Ансельма, але все-таки послухалась поради доброї черниці. Єдине, що втримувало мене тут — це думка, що ввечері по мене повинен прибути Едгар, та й не хотілося швидким від’їздом принести зловтішне задоволення абатові. І я взялася палко молитися біля статуї святої, просити її заступництва та захисту.