Але в це вірилося важко — надто вже малий і кволий був Свейн. Гіта ледь не знепритомніла, коли я вперше показав їй сина. Вона й зараз надзвичайно квола, а я не можу бути при ній. За всяку ціну я повинен випередити Бігода, зупинити, навіть убити, якщо буде необхідно. Сказати по честі, я зовсім не від того, щоб нарешті поквитатися з ним, але швидше за все, доведеться уламувати цього негідника й зрештою потрапити в залежність від нього.

Ці сумні думки обступали мене зусібіч. Однак зрештою я зумів ненадовго задрімати, незважаючи на шалене ревіння моря за обшивкою судна. Позначилися багатоденна страшна напруга та втома.

Я прокинувся, немовби від поштовху, й перше, що зрозумів, — скаженої хитавиці більше нема. Корпус судна неголосно порипував, навколо мене були розкидані в безладі клунки, ящики й снасті, а в глибині трюму під погано пригнаними планками стиха похлюпувала вода.

Я підняв покришку палубного люка. Розвиднялося, і хоча й далі дув холодний пронизливий вітер, на палубі покотом спали змучені матроси. Загортаючись у мокрий плащ, я рушив туди, де біля керма стояв капітан.

— Гарна нічка була, чи не так, мілорде?

Він вказав на смужку суші, яка темніла на обрії.

— Не мине й години, як ми ввійдемо в порт Кале.

* * *

Білі плащі тамплієрів я помітив ще тоді, коли корабель швартувався біля берегової стіни.

Вигляд у мене був доволі пошарпаний, і тому вони перш за все поцікавилися, чи зможу я їхати верхи. Я надто поспішав і не міг витрачати час на те, щоб опорядитися, тож вони це зрозуміли — я нахльостував коня до самого Руана.

Тут, у комтурії, мені повідомили перші новини. Вам судити, якими вони виявилися: Генріх раз у раз переїздить з місця на місце, а Гуго стомився ганятися за ним і влаштувався в мисливському замку Ліон-ла-Форт, де тамплієрам вдалося поговорити з ним. Бігод погодився мовчати, якщо я виплачу йому величезну суму, шість тисяч фунтів, причому, завдаток зажадав негайно, й тамплієрам довелося викласти йому дві тисячі.

Ціна чимала, але, мабуть, уперше за цей час я зітхнув з полегшенням. Хвала Всевишньому, що я не порвав із Орденом і тамплієри підтримали мене у тяжку хвилину. Залишалася тільки одна обставина — з отриманими грішми Гуго відразу ж зможе викупити посаду стюарда двору, а значить, постійно буде поряд із королем. А на такого, як він, покладатися не можна.

Тепер залишалося тільки чекати, коли король стомиться від перегонів осінніми лісами, повернеться та зволить мене прийняти. Тамплієри запропонували мені пожити до цього часу в комтурії, обіцяючи негайно повідомити, коли з’явиться можливість для аудієнції.

Дні тяглися, наповнені суворими докорами сумління. Я карався тим, що випустив з уваги Бігода, а до того — й саму Бертраду. Неприпустима легковажність! Але коли ми бачилися з нею востаннє, вона здалася мені такою жалюгідною і безсилою, що я перестав сприймати її серйозно й не надав значення її погрозам… Знову й знову я згадував той страшний день.

У день Святої Хільди Гіта побажала відвідати монастир, де провела дитинство. Я ж збирався в Норідж. Рано вранці, поки вона ще спала, я поцілував її та поїхав. Ми з Пендою заздалегідь відібрали на продаж дев’ять рудих сухорлявих трилітків, і тої миті мені здавалося, що нема нічого важливішого, ніж доставити їх у Норідж і передати представникам ордену Храму. Ціну було призначено заздалегідь, я очікував дістати неабиякий прибуток і пишався, знаючи, що мої коні викличуть у тамплієрів захват. У мене не було анінайменшого передчуття лиха. День видався ясний, тихий, коні бігли бадьоро, похропуючи та струшуючи золотавими гривами.

Я обіцяв Гіті повернутися до вечора в монастир Святої Хільди й разом із нею вирушити в Гронвуд Кастл, тож тільки завдяки цьому не затримався в Норіджі, бо тамплієри запропонували відзначити вдалу для обох сторін угоду. Хвала небесам, я ухилився.

До монастиря святої Хільди я прибув, коли вже смеркло. І відразу назустріч мені висипала збуджена юрба черниць. З їхніх плутаних пояснень я зрозумів тільки те, що в монастир у день святої мучениці Хільди зненацька прибув абат Ансельм. Він був налаштований досить суворо, чіплявся до сестер та ігумені, погрожував забрати новий вівтарний покров, який віз черницями до свята, а коли прибула Гіта, зустрів її лайкою та почав ганьбити. Ніхто не зумів вгамувати превелебного, а люди з почту отця абата відкрито ображали Гіту, й вона вирішила, що краще полишити обитель. Ансельм же, немовби тільки того й домагався, відразу звелів своїм людям збиратися та помчав і забув у поспіху про вівтарний покров.

Тепер-то я розумів, що все це було частиною загального плану — не дозволити Гіті залишитися під захистом стін обителі. Тому й Саймон-муляр вирушив разом із нею.

Я вірив Саймону, він давно служив у мене, й ми завжди були в добрих стосунках. Одного я не врахував — там, де доклала лапу така дияволиця, як Бертрада, усе можливе. Вона зачарувала Саймона, обдурила й спокусила. Запізно мені донесли, що свою останню ніч у Незербі вона провела з Саймоном, і не диво, що в хлопця голова пішла обертом. Кому, як не мені, знати, наскільки вона вміла здаватися чарівною та ніжною. Адже я й сам попався на цей гачок.

Довідавшись, що Гіту супроводять Саймон, Утред і її вірна Труда, я не відчув занепокоєння. Вірні люди дбайливо доставлять її в Гронвуд Кастл. Я не сумнівався, що Гіта вирушить у наш замок — адже в Гронвуді чекала Мілдред. Решта охоронців цілий день бенкетували в Даунхемі, також думаючи, що господиня подалася додому. Ні їм, обтяженим хмелем, ані мені не спало на думку, що вагітній жінці навряд чи захочеться проти ночі вирушати в далеку дорогу до Гронвуда, тоді як Тауер Вейк зовсім близько й нещодавно туди прокладено нову дорогу.

Я зміркував це, вже в’їжджаючи в Гронвуд. Гіти тут не було. Прибулі раніше за мене охоронці щось невиразно бурмотіли, посилаючись на Саймона. Я зірвав на них досаду, потім пройшов у залу до вогню, зажадав підігрітого вина з прянощами й почав бавитися з дочкою. Я й не подумав би рушати з місця, якби не Мілдред. Богові тільки й відомо, що відчуло це дівчатко, але вона раптом розкапризувалася й почала проситися до матері. Зненацька я й сам відчув глухе занепокоєння. І відразу звелів здивованому Пенді піднімати людей. Ми виїхали похапцем; у холодну ніч із шипінням відлітали іскри смоляних смолоскипів. Раптом ми побачили вершника, що мчав нам назустріч. Точніше вершницю в чернечому вбранні. Це виявилася сестра Отилія, котра гнала свого поні так, що він зовсім збожеволів і нам насилу вдалося його зупинити. Черниця, задихаючись, звалилася мені на руки, і з її невиразної мови я розібрав тільки слова «лихо», «поранений», «божевільний» і «Гіта». Я затрусив Отилію, домагаючись від неї подробиць, чим іще більше злякав нещасну.

Хвалити Бога, Пенда зупинив мене, і за деякий час сестра Отилія заговорила. Цілий день вона провела у хворої матері, але до ночі вирішила повернутися в монастир. Літній леді полегшало, а Отилія знала, що в обитель приїде Гіта, й хотіла побачитися з нею. Їхала вона не поспішаючи, й до монастиря наблизилася вже в сутінках.

Сестра Отилія була хороброю дівчиною, її не лякала ні пізня пора, ні темрява, а злякалася вона тільки тоді, коли в лісі неподалік від монастиря наткнулася на людину, яка намагалась повзти. І яким же був її подив, коли в пораненому вона впізнала Гітиного вояка Утреда! Він був уже абияк перев’язаний, запевняв, що з ним усе гаразд, і благав Отилію мерщій повідомити, що Саймон-муляр збожеволів, накинувся на нього з тесаком і кудись повіз Гіту.

Отилія, ще не надто стривожена, поїхала в обитель, щоб повідомити про пораненого, й там довідалася про візит преподобного Ансельма, що вигнав Гіту за межі монастиря, й про те, що я також побував тут трохи пізніше й вирушив у Гронвуд.

— Не можу вам пояснити цього, — заявила Отилія, — але я чомусь зрозуміла, що Гіти немає в Гронвуді. Вона у фенах. І допоможи, Пречиста Діво, — фени загрожують їй страшним лихом!

Гіта якось згадувала про незвичайний дар Отилії, тому я стурбувався не на жарт. Потрібно негайно розшукати Гіту, але де вона? Не роздумуючи, я підхопився в сідло й погнав коня.

Мій Набіг здолав цього дня чималий шлях і був стомлений, але, відчуваючи мою болісну тривогу, летів як на крилах. Сам того не усвідомлюючи, я скерував його до старої вежі Херварда.

Але в Тауер Вейк Гіти не виявилося. Челядь, яка не підозрювала, що пані зникла, переполохалась. А я… Я зовсім розгубився. Сів на землю, стис долонями скроні й почав намагатися зосередитись.

Що мені відомо? Ансельм видворив Гіту з обителі, й вона вирішила повернутися в Тауер Вейк, однак дорогою щось сталося між Саймоном і Утредом, муляр напав на Гітиного вояка.

Але куди поділася Труда? Її не було з пораненим сином — вона, ймовірно, лише перев’язала його й відразу лишила. До того ж, Утред, якщо вірити Отилії, сказав, що француз втратив розум.

Що може спасти на думку божевільному? Що важливо для Саймона? Тільки його робота. Саймон будував Гронвуд, вів роботи в Незербі, зводив вежу біля церкви Святого Дунстана… Стривай… Ця остання робота особливо хвилювала Саймона, а церква Святого Дунстана саме на півдорозі між обителлю Святої Хільди й Тауер Вейк…

І знову ніч і вітер хльоскали по обличчях, коли ми мчали темними фенами, знову сипалися іскри наших смолоскипів. Дорога звернула в ліс, стало зовсім темно, і на повному ходу ми вилетіли до місця, де з десяток вовків гризлися над напівроздертими трупами. Одне з тіл виявилося жіночим — і я кинувся до нього. Мені піднесли смолоскип, і хоча обличчя вже не можна було впізнати, з одягу я впізнав Труду. Два інших виявилися невідомими воїнами, а останній — Саймоном.

Сили небесні — що тут відбулося!?

— Сере, опануйте себе, — заспокоював мене Пенда. — Її нема серед мертвих. А значить, залишається надія.