— Государю, ви просто чудові!

Стефан це знав. Власне відображення в дзеркалі, великому листі посрібленої міді, припало йому до смаку. Царственний зріст, велична постава, кучеряве волосся до пліч по моді хрестоносців. Новий король не міг відвести від себе погляду, але не хотів, щоб це замилування собою, яке не личить воїнові, помітили інші. Наказовим жестом він вислав усіх із покою.

У це світле Христове Воскресіння він уперше по-справжньому почувався королем. Адже сьогодні його визнали всі — друзі й недруги, духівництво й знать. Усі вони з’їхалися в Лондон, щоб бути присутніми на врочистій месі у Вестмінстерському абатстві, а потім разом із королем брати участь у святах і веселощах, які він влаштовував для жителів свого вірного міста Лондона.

Так буде сьогодні, але всього за кілька місяців до цього…

На сірому вогкому світанку Стефан з невеликим загоном висадився в порту Дувра. У фортецю їх, однак, не впустили, тому що її комендантом була вірна людина Роберта Глочестера.

Стефан не розгубився й поквапився в Кентербері до архієпископа Вільяма — але й там на нього чекала невдача. Первосвященик не побажав визнавати Стефана королем, поки його не визнають знать і народ.

Народ? Ця думка сподобалася Стефану, і він рушив у Лондон, жителі якого шанували й любили його. І не помилився. Здавалося, все місто зібралось у Вестмінстерському соборі, коли два очевидці останніх хвилин Генріха, Едгар Гронвудський і Гуго Бігод, заявили, що колишній монарх перед смертю тричі назвав ім’я Стефана як спадкоємця на троні. І лондонці зраділи. Вони оголосили Стефана королем, благословляючи останню волю Генріха.

Стефанові на мить здалося, що він уже досяг мети, але його протверезив брат, єпископ Генрі. Лондон — далеко не все королівство, й Стефан повинен дякувати небу, що в морі затяжні шторми й войовничі нормандські барони не відають про його самоуправство.

Генрі мав рацію, і Стефан вирушив разом із ним у Вінчестер. У цьому місті зберігалася скарбниця королівства, і її необхідно було прибрати до рук. Але й там вийшла затримка. Верховний лорд-скарбник відмовився віддавати ключі й замкнувся в замку, посилаючись на присягу імператриці Матильді. Однак і цей педантичний вельможа змушений був поступитися, коли у великому Вінчестерському соборі Гуго Бігод і Едгар Гронвудський клятвами підтвердили останню волю короля.

Стефан пам’ятав, як вони вимовляли клятву. Гуго говорив без затримки, із запалом і наснагою, Едгар же невиразно бурмотів і мимрив, кожне слово доводилося тягти з нього кліщами.

Це виявилося несподіванкою, адже Стефан уже звик вважати Едгара своїм прихильником. Кров Христова! Він замовчав історію з убивством графині Бертради, повідомив усім, що та загинула в результаті трагічної випадковості, й після цього Едгар дозволяв собі вагатися! Багато хто помітив, що він забарився, перш ніж покласти руку на Біблію. Так, поза сумнівом, порушення клятви — тяжкий гріх. Але чи був він? З плином часу Стефан дедалі більше переконував себе, що саме його старий Генріх хотів бачити на троні Англії.

Так чи інакше, але ці двоє підтвердили останню волю колишніх королів, і Стефан відпустив їх. Гуго відразу подався займати посаду графа Норфолка, а Едгар поквапився до своєї прекрасної саксонки.

У Стефана ж з’явилися інші турботи. До нього зненацька взявся наймиліший братик Генрі Вінчестер. Свята правда — що вище підіймаєшся, то примарніші стають родинні узи. Й Генрі скористався хистким становищем брата, зажадав від нього хартію, за якою церква отримала б такі права й свободи, що фактично стала б незалежною від монаршої влади.

Це було нечувано, але Стефана підхльостували події. У Нормандії барони вже дали згоду визнати на престолі його старшого брата Теобальда, а Стефан ще не був помазаний на царство. Він заскрипів зубами, але дав цю хартію.

Тепер навіть архієпископ Кентерберійський став на його бік, і 22 грудня у Лондоні Стефан Блуа був коронований. Церемонія пройшла без особливої пишноти, на ній були присутні лише кілька баронів і два єпископи. Тільки городяни Лондона знову раділи й стікалися до Вестмінстера, незважаючи на вогкий сніг, що густо летів величезними пластівцями. Вони співали й танцювали, радіючи, що доклали рук до обрання короля.

Мод Блуа прибула в Англію вже після коронації чоловіка, коли трохи одужала після народження молодшого сина Бодуена. Стефан був щасливий нарешті зустрітися з нею і обійняти старших дітей. Мод розділила радість чоловіка й схвалила все, що він устиг почати.

— Дарована церкві хартія нам навіть на руку, Стефане. Тепер ми заручалися підтримкою клиру, й навіть обидва Папи будуть на твоєму боці. А Матильда залишиться без їхньої підтримки. По-перше, вона дочка Генріха, який пригноблював церкву, по-друге — вдова відлученого від Церкви німецького імператора, й нарешті, нині вона — дружина графа Анжу, відомого гонителя духівництва. Ти показав себе вірним сином церкви, того й помазаний освяченим миром, як Саул і Давид.[36] Що стосується Теобальда, я думаю, що йому вистачить розсудливості, щоб не заважати воцарінню рідного брата.

Мод мала рацію. У Римі ніхто й не подумав захищати права Матильди. А старший брат Стефана Теобальд вирішив, що з нього досить і трьох його графських корон, щоб зазіхати на спірний англійський трон. Тому коли нормандські барони прибули до Теобальда з пропозицією зійти на трон, він подякував їм, але відповів твердою відмовою.

Знать затаїлася, вичікуючи, як виявить себе новий король. А показати себе Стефану довелося негайно. Ледь він поховав із великими почестями в абатстві Рідинг тіло Генріха, як прийшла звістка про те, що банди валійців перейшли уельський кордон і спустошили долину річки Северн. Стефан, використовуючи скарбницю скупого Боклерка, що дісталася йому, набрав найманців у Фландрії, вкомплектував військо, однак вести його довелося вже не на Уельс, а на північ Англії, куди вдерлися шотландці. Король Девід Шотландський, дядько Матильди, кинувся відвойовувати англійські землі заради племінниці.

Доводилося починати царювання з військової кампанії. Що-що, а воювати Стефан умів і любив, і незабаром потіснив шотландців, завершив похід миром у Дархемі.

Але замість того, щоб кинути полки на непокірливий Уельс, знадобилося вирушити спішним маршем у Норфолк, де почалися заколоти, бо в Денло ніхто не хотів бачити своїм главою колишнього розбійника Гуго Бігода. Королівському ставленикові довелося брати штурмом місто Норідж, щоб утвердитись у власній резиденції, і це аж ніяк не додало йому популярності. Стефан був у шаленстві від того, що в Денло не зважають на його повеління, але зрештою справу вдалася владнати — колишній граф Едгар всенародно оголосив, що добровільно знімає з себе всі повноваження.

Тільки тоді Гуго Бігод пройшов обряд інвестури, а Стефан повернувся в Лондон. До цього часу влада вже почала його стомлювати. Втішало тільки те, що знать нарешті почала визнавати його повноваження й дедалі більше лордів висловлювали бажання присягати новому королеві. Збір знаті було призначено на Великдень, і до найбільшого задоволення Стефана, в Лондон прибув навіть його заклятий ворог граф Роберт Глочестер.

* * *

Двері покою стрімко розчинилися. Тільки Мод, кохана дружина, мала право без попередження заходити до його величності Стефана Блуа.

— Мілорде, чоловіче мій, у нас залишилося не так багато часу А необхідно ще раз усе обговорити.

Невисока, кремезна, вже в парадному одязі, вона стрімко перетнула покій і сіла поруч. Говорила Мод завжди чітко й стисло:

— Зараз тобі доведеться вітати свою знать у Вестмінстер-холі. Ти вийдеш до них, ведучи за руку принца Юстаса. Вони повинні побачити батька й сина разом, зрозуміти, що в новій династії збережеться наступність. І відразу підійди до Генрі Вінчестера. Й не закочуй очей! Генрі чимало для тебе зробив, до того ж, ми одна родина. Усі повинні бачити, що Блуа — це єдине ціле.

Потім вона сказала по кілька слів про кожного з лордів і прелатів, порадила, як із ким триматися. Суррею варто пообіцяти благословити його намір вирушити в Святу Землю, але за умови, що цей граф-прочанин залишить свої манори під патронатом корони. Із королевою-вдовою Аделізою краще триматися лагідно й привітно, навіть незважаючи на її поквапливий шлюб із лордом д’Обіньї, котрий порушує всі без винятку правила пристойності.

— І ось що ще важливо. Стеж за тим, щоб твій новоявлений граф Норфолк якомога рідше стикався з Робертом Глочестером, — промовила королева, поправляючи хутро на чоловіковому опліччі. — Робертові не потрібно до певного часу знати, як загинула Бертрада і як ти поквапився зам’яти цю справу.

Мод зненацька посміхнулася.

— Стефане, ти вчинив розумно, коли зробив Гуго Бігода графом Норфолка. Едгар був там занадто популярний і впливовий. Після піднесення Бігода сила Едгара піде на спад, зате в Східній Англії з’являться два закляті вороги. Жоден із них не дозволить іншому домогтися абсолютної влади в тих краях.

— А я був готовий заставлятися, що ти завжди підтримуєш Едгара, — зауважив Стефан. — Між іншим, лорд Гронвудський уже прибув до двору. І навіть із дружиною. Ти бачила її?

Мод кивнула, але на її обличчі з’явився холодний вираз. Із цього король зробив справедливий висновок, що нинішня леді Армстронг досить гарна. Мод завжди тривожилася, коли її чоловік починав цікавитися вродливими леді, тому зараз обмежилася сухим зауваженням, що хоч дружина Едгара й чарівна, але аж ніяк не така сліпуча, як Бертрада.

— Упокой, Господи, її душу! — королева перехрестилася. Тепер, коли в неї не було такої суперниці, як інтриганки Берт, вона могла дозволити собі жалощі до неї. — Що стосується самого Едгара, не забувай — він завжди був нашим другом.

— Так. Але я надто добре пам’ятаю, як він вагався, коли йшлося про мою корону.