— Чудово, мілорде! Я застаю вас, зятя короля й володаря цілого графства, за настільки грубою справою. Та ще в таку спеку. Пил, бруд і сморід. Фе! Чи не здається вам, що при цьому страждає і моя гідність?

Бертрада залишалася Бертрадою. Її вдавана смиренність копійки не була варта, й люб’язність — так само. У першу чергу її цікавили подарунки, привезені мною з Леванту, а також подробиці церемонії присяги, що відбулася в Ле Ман. Побіжно вона повідомила, що, дбаючи про порядок у замку, виписала з Франції нового доглядача-каштеляна, з яким я вже, ймовірно, познайомився. Я кивнув. Мені, звісно, відрекомендували цього чорнявого француза, але я ще не мав можливості скласти про нього думку. Не дочекавшись похвали за свою ретельність, Бертрада ще раз висловила невдоволення та почала прощатися.

— Якщо ви, мілорде графе, не бажаєте поїхати зі мною, повертайтеся до своїх смердючих овець. Ненавиджу запах кошари й боюся, що після цієї поїздки шлейф моєї сукні доведеться мити з найміцнішим лугом.

Я її не затримував. Але ввечері, сидячи біля відчиненого вікна в соларі, ми цілком спокійно розмовляли, обговорюючи майбутній прийом гостей у Гронвуд-Кастлі, пов’язаний із ярмарком. Я перелічував імена запрошених, Бертрада рекомендувала, кого й де варто розмістити, але часом я помічав, як хижо здригається рожевувата смужка шраму в неї над губою — ніби вона намагається приховати посмішку. Напевне, вона не сумнівалася, що в результаті її інтриг серед скликаної мною знаті спалахнуть сварки, й уже тоді вона побавиться! Але я пам’ятав і про те, що зараз Бертрада прагне до примирення, а значить, готова йти мені назустріч. А мені було необхідно, щоб вона взяла всі турботи про гостей на себе.

Щоб підкріпити своє прохання, я підніс їй привезені зі Сходу подарунки: маленьку кумедну мавпочку, рідкісні ласощі, запашні притирання, тонкі, як дим, вуалі.

Підношення вбивці мого сина… Але ми повинні були знову навчитися існувати разом. Лише існувати, бо нічого більшого я не міг. Навіть доторкатися до цієї жінки. І коли пізнього вечора ми лягли, то влаштувалися на протилежних кінцях широкого ложа, не роблячи ні найменших спроб до зближення. Хоча обоє не спали.

Я прикрив очі зігнутою в лікті рукою. Проведене мною минулої осені дізнання дійсно підтвердило, що загибель Адама — нещасний випадок. Але дещо мене бентежило й сьогодні. Наприклад, непояснене падіння Бертради з коня того ж дня, коли їй довелося пішки добиратися до замку. Інша справа, коли взимку її скинув із себе Набіг. Це був дужий, норовливий кінь, мені самому часом непросто було з ним упоратись. Але Бертрада вирушила на прогулянку на чудово виїждженій білій кобилиці, відомій своєю лагідністю. І Адам повернувся з фенів саме на цьому коні. Причина? Нібито білу арабку виявили без вершниці біля Тауер Вейк, і Гіта дозволила Адамові верхи на ній поїхати в Гронвуд. Але як кінь Бертради виявилася у володіннях Гіти? Що там знадобилося графині?

Півроку тому я не ставив запитань, а ладен був накинутися на Бертраду й розтерзати її на шмаття. Добре, що поруч виявився Пенда й утримав мою руку. Але й Бертрада здивувала мене. Щоб довести свою невинність, вона простягла долоню над полум’ям свічки й тримала доти, поки не запахло горілим м’ясом.

— Душею своєю і серцем присягаюся, що не хотіла вбивати Адама! — промовила вона, скрикнула й знепритомніла.

Я вийшов і звелів, щоб ця жінка забиралася куди завгодно. І вона дійсно виїхала — в Уолсингем, замолювати гріхи перед знаменитою статуєю Діви Марії. Але мене це не зворушило.

Не менш дивно поводилася й Гіта, яка прибула в Тетфорд, де мало відбутися покладання тіла Адама в родинну усипальницю Армстронгів. Спочатку я тільки відчував подяку за те, що вона прийшла підтримати мене в настільки сумну годину. Мені не було справи до лордів і прелатів, які прибули туди, але Гіта — Гіта по-справжньому любила хлопчика. О, якби небо не звело мене з Бертрадою, якби в мене вистачило мужності витримати спокусу владою і залишитися з тією, котра давала мені щастя й любила моє малятко… Ось про що я думав, дивлячись на її постать у жалобному вбранні серед юрби вельмож під похмурими склепіннями, й по тому, як усі розійшлися, вона ступнула до мене…

Я знаю, що чоловік не повинен виявляти слабкість. Однак я схилив голову їй на плече й застиг, відчуваючи, як її маленька рука торкається до мого волосся. Цієї миті Гіта мовила:

— Якби я могла знати, нізащо не відпустила б Адама в Гронвуд того вечора.

Я вражений був ненавистю, яка пролунала в її голосі. Моя Гіта, маленька послушниця, уособлення доброти — й раптом така лють! Тоді я запитав її думки про все, що сталося.

Гіта відсторонилась.

— Мені нема чого сказати. Але графиню Норфолкську я б не підпустила до своєї дитини на відстань польоту стріли.

Її дитина була й моєю. Крихітка Мілдред. Мені так хотілося побачити її, взяти на руки. Моє єдине живе дитя. У тім, що в нас із Бертрадою не буде дітей, я не сумнівався ні миті.

Але ось я знову лежу на краєчку подружнього ложа. Мірне дихання Бертради свідчить, що вона заснула. Я підвівся й глянув на неї. Жоден інший чоловік не залишився б байдужим, якби виявився в ліжку з такою красунею. Закинута за голову білосніжна рука, по-котячому м’яка й хвилююча поза, складки легкого лляного напинала підкреслюють вигин високого стегна, а хвиля темного кучерявого волосся струменіє по плечах і грудях. Поруч зі мною спала прекрасна жінка, яка бажала примирення й, можливо, нового життя, але я задихався поруч із нею.

Я безгучно встав, запалив свічку та зійшов нагору, в кімнату, де зберігався наш гардероб. Там, серед привезених мною речей, був кофр,[3] якого я не дозволив розпаковувати. Я відімкнув потаємний замок, витяг туго згорнутий сувій прохолодної мерехтливої тканини й припав до неї обличчям. Полум’я свічки кидало м’які відблиски на тканину, й вона блищала та мінилася. Атлас! Його зовсім недавно почали привозити в Європу купці, а в Англії про нього й уявлення не мали. Цей сувій призначався для Гіти — тканина була ясно-сіра, барви її очей. Про це я думав, сплачуючи за неї арабському купцеві в далекому Єрусалимі, гаючи дні на кораблі, що плив уздовж берегів Європи, споряджаючи обоз із охоронцями-тамплієрами, яким окремо було звелено доставити в Гронвуд цей кофр. Я з хвилюванням уявляв, як одного разу піднесу цей подарунок внучці Херварда Вейка й розповім, який шлях він здійснив, щоб стати оправою для її краси. Тоді вона зрозуміє, що я невідступно, щодня й щогодини пам’ятаю про неї. Ці найтонші димчасто-сріблясті відблиски й переливи заковзають по її грудях, огорнуть її стан, заструменіють уздовж струнких ніг. Жіночий одяг, пошитий із атласу, і в півмороку нічого не приховує від чоловічих очей. А якщо доторкнутися до тканини й відчути під її прохолодною шовковистістю пружність теплої шкіри… Присягаюся небесами й пеклом — я бажав Гіти більше за життя! Але Пенда виразно дав мені зрозуміти, що цими плотськими бажаннями я знову ввергну її в безодню безчестя. І ось усе, що мені залишилося, — увіткнутися обличчям у клапоть атласу, призначеного для неї, і дати волю уяві…

Я стрімко вибіг з кімнати й кинувся сходами вниз. Неначе збожеволів від пристрасті, яка пожирала мене, вдерся у велику залу та взявся розшукувати серед челяді, що спала на матрацах, одну з повій, котрі валандалися в Гронвуді. Такі жінки неминуче з’являються там, де багато молодих неодружених чоловіків. Я не заважав їм займатися їхнім ремеслом, якщо це нікому не шкодило. Просто намагався не помічати їхньої присутності, й дивно, що я не помилився, а миттєво відшукав у півмороку зали саме одну з цих жінок. Коли я накинувся на неї, то був схожий на тварину, яка втратила голову від побаченої самки.

Лише згодом, уже повертаючись до подружньої опочивальні, я подумав, що моя поведінка викличе подив. Що за примха — втекти від красуні-дружини заради розваг із дівкою?

І тільки в Гронвуді мене могли зрозуміти. Тутешня челядь не любила графині, хоча я не побився б об заклад, що завтра ж вранці їй не донесуть про подію…

Наближався час ярмарку, купці й ремісники почали з’їжджатися загодя, щоб зайняти найвигідніші місця. Прибувала й знать із челяддю та почтом, і я строго стежив, щоб Бертрада не надавала переваги жодній із груп місцевих дворян.

Серед запрошених були настільки поважні та родовиті власники маєтків, як лорд Вільям д’Обіньї, сімейство де Кларів, могутні Рідверси, приїхав і мій шериф де Пені. Слідом за ними з’явилися й усі єпископи Східної Англії — Тетфордський, Норіджський та Ілійський. Усе це були люди впливові, які зналися на політиці, й не дивно, що між заздоровницями на честь королівського дому точилися розмови про те, що гряде, коли, не доведи Господи, короля Генріха не стане.

І дивна річ — усі ці лорди, що постійно гризлися між собою, і їхні дружини зійшлися на думці, що ні Матильда, ні Теобальд Блуа не зможуть довго залишатися в Англії, а значить, у країну буде призначено намісника. Ніхто не сумнівався, що при Матильді правитиме Англією її брат Роберт Глочестер. Якщо ж, всупереч волі короля, корона перейде до Теобальда, намісником стане Стефан Блуа, граф Мортен. І хоча було зрозуміло, що Стефан більше воїн і мисливець, аніж правитель, однак у Денло, де він володів манорами, багато хто підтримував графа Мортена, а значить, і Теобальда.

Крамольні розмови, якщо врахувати всі присяги, складені Матильді. І мені було досить непросто під час таких застільних бесід утримувати Бертраду від того, щоб втрутитися й знову втягти вельмож у суперечку, а може, й у щось серйозніше.

Можливо, саме обмеження, які я наклав на неї, призвели до того, що приязнь дружини до мене починала випаровуватися, як туман у променях сонця. Їй ледь вистачало розважливості, щоб триматися.

Кумедно, але я виявив також і те, що Бертраді сподобався молодий єпископ Найджел Ілійський. Цікаво було спостерігати за тим, як вона кокетує з ним і намагається тлумачити Святе Письмо. Найджел був непоганий з вигляду: ставний, темпераментний, поводився багато в чому як світська особа. Ми вели з ним часті бесіди про будівництво його нового замку. Він зводив його по сусідству з обителлю, котру сакси шанували як святиню. Багато хто з присутніх у Гронвуді саксонських гостей вважав це блюзнірством, але мені вдалося переконати гордовитих танів у тому, що присутність укріпленого замку анітрохи не зашкодить святині. До речі, я вважав своєю заслугою, що зміг притлумити ворожнечу меж саксами й нормандськими баронами, і зрештою навіть гордовиті Рідверси впокорилися з тим, що за одним столом із ними сидять і гладкий Бранд, син Орма, й Альрік із Ньюторпа.