— Стефане, — королева поклала короткопалу руку на зап’ястя чоловіка. — Врахуй: Бігод, який легко збрехав над Біблією, здатен на все заради досягнення своєї мети. А Едгар після того, як ти врятував його саксонку, залишиться нашим боржником навіки. Є один стародавній вислів: хто хоче друга без недоліків, залишиться без друзів.

Першим, кого вони побачили, виходячи з покою, був принц Юстас. Від погляду на сина в Стефана болісно стислося серце. Юстасу йшов одинадцятий рік, але хвороба шкіри, про яку лікарі говорили, що з віком вона мине, тільки ускладнилася. І зараз, щоб приховати виразки та гнояки на обличчі дитини, його густо намазали білилом і напудрили. Від цього обличчя хлопчика здавалося маскою. Але живими й пильними залишалися його дивні очі, дуже світлі, з дрібними, як голівки шпильок, зіницями. Вони пронизували наскрізь того, на кого падав їхній погляд.

Хлопчик підійшов до батька та взяв його за руку.

— Государю, було б непогано на майбутньому бенкеті отруїти бастарда Глочестера. Він відчув вашу силу й з’явився з підібганим хвостом. Однак покаже зуби за першої ж нагоди. Отруїть його — навіщо вам такий підданий?

Стефан і Мод сторопіли. А Юстас незворушно провадив, обмацуючи батька й матір своїм не по-дитячому важким поглядом:

— І будьте обережніші з колишнім графом Едгаром. Обурливо, що він привіз нову дружину, коли двір ще не забув красуні Бертради. До того ж, про смерть Бертради говорять усяке…

Мод блискавично вдарила сина по щоці.

— Мовчіть, Юстасе! Ви ще дитя, й ваша справа — мовчати.

Юстас спідлоба глянув на матір. Його посмішка була схожа на оскал маленького хижого звіряти.

У великій залі Вестмінстера зібралася чимала юрба. Усміхнені обличчя, ошатне вбрання, жвавий гомін. У день світлого Великоднього Воскресіння ніхто не хотів згадувати колишні сварки та суперечки, всі уникали брехні й інтриг. І коли Стефан, величний і сяючий, з’явився в оточенні близьких на широких сходах, негайно пролунали привітальні вигуки й оплески. Король сьогодні був милостивий. Ласкаве слово одному, посмішка іншому, царственний кивок третьому.

Тут зібралося все вище духівництво — єпископи Солсбері, Лінкольна, Кентербері, Вустера, Або. Прибув навіть відомий абат Ансельм із Бері-Сент-Едмундс, який зараз пробирався крізь юрбу, щоб король і його зберіг у своїй пам’яті.

Вища знать з’явилася з дружинами, дітьми, родичами, й Стефан поштиво посміхався Глочестеру, брав під руку й відводив у бік Норфолка, слухав гордовитого Честера. З Аделізою і д’Обіньї тримався трохи сухіше й залишився задоволений тим, що Юстас ненадовго затримався біля цієї пари. Уже його вовченя знайде слівце, щоб збити пиху з молодят. Тим більше, що Стефана зовсім не влаштовувало несподівано почате листування Аделізи з імператрицею Матильдою. До вдовиної частки колишньої королеви входили кілька великих фортець на південному узбережжі Англії — чим не плацдарм для висадження військ супротивника?

Нуднючий Суррей затримав короля нескінченними скаргами на неприхильність небес, які послали йому дочку замість очікуваного спадкоємця. Але ж він уже майже зібрався в Святу Землю, він дав обітницю, йому були видіння… Стефан сухо посміхнувся і подумки побажав цьому зануді якнайшвидше вирушити до пекла.

Саме цієї миті він помітив Едгара Гронвудського. А поруч із ним — жінку в сріблясто-сірому атласі, який гарно облягав її витончену постать. Тобто навпаки — Стефан спочатку звернув увагу на гарну жінку в зав’язаній на саксонський манір шалі, що мимоволі виділяло її серед нормандських дам, а вже потім зміркував, що це і є горезвісна вбивця Бертради, онука кровожерливого Херварда й нова баронеса Гронвуда.

Він спіймав на собі її насторожений погляд. Ця жінка розуміє, що Стефану відомо, як загинула його кузина. Але зараз його хвилювало інше. Король відзначив, що Едгар не марно так довго домагався її, бо ця жінка дійсно вродлива якоюсь прозорою, тонкою красою. І чого це Мод запевняла, що Гіта Гронвудська не зрівняється з Бертрадою?

Едгар помітив увагу короля, взяв дружину за кінчики пальців і ступнув уперед.

— Мій королю!

Він схилився в поклоні, притискаючи руку до грудей. Леді Гіта опустилася в низькому реверансі — переливчасті відблиски заковзали по складках сукні.

— Радий бачити вас, добродії, — кивнув Стефан. — Про вас, міледі, я досить багато чував.

Вона, схоже, стривожилася й кинула запитливий погляд на чоловіка. Але Стефан уже вимовляв довжелезний комплімент, висловлюючи надію, що їхній шлюб із Едгаром виявиться вдалим.

— А як здоров’я вашого сина?

— Дякую, государю. Він уже одужав. І хоча наш син породжений передчасно, небеса були прихильні до нас і зберегли його.

— Сподіваюся небеса й надалі будуть до вас прихильні, мілорде Едгаре. Особливо, якщо ви й надалі залишитеся нашим відданим слугою.

Це був прозорий натяк. Стефану була необхідна підтримка настільки багатого й могутнього підданого.

— Сподіваюся ви з дружиною будете частими гостями при дворі, — посміхнувся король.

— Це найбільша честь для нас, — поклонився Едгар.

— Я ж бо завжди ставився до вас особливо приязно. У вас є прохання? Користуйтеся нагодою, поки ваш король у доброму гуморі.

Вони перезирнулися. Едгар ледь помітно кивнув.

— Государю, я й справді хочу попросити за одну людину. Це мій родич і друг сер Гай де Шампер. За колишнього царювання він був ізгоєм, але він чудовий воїн, і якщо ви подаруєте йому пробачення, у вашої величності не буде вірнішого й досвідченішого лицаря.

Едгар затнувся, бо помітив, як змінилося обличчя короля, вмить стало холодним і похмурим.

— Чи відомо вам, мілорде, що оний сер Гай уже виявив себе як негідний підданий, бо пристав до валійців у їхньому розбійницькому рейді на долину Северна?

Едгар скрушно зітхнув.

— Це чисте непорозуміння, государю. Навряд чи сер Гай відкрито повставав би проти вас, якби йшлося про зміну влади. Напад валійців стався на самому початку року, коли на заході королівства ще нічого не знали про воцаріння Стефана Блуа. Пристаючи до валійців, Гай де Шампер домагався лише одного: повернути свої манори на англо-уельському кордоні, якими беззаконно заволодів абат Шрусберійський.

— З яким запалом ви просите за цього злочинця! — різко перебив король. — Може, ви зважитеся заступатися ще й за якогось Хорсу з Фелінга? Як я чув, він теж ваш родич?

Едгар на мить розгубився.

— Так, ми не чужі з Хорсою. Але те, що я вигнав його за мого перебування правителем Денло, було справедливо й…

— Свідчить про ваше легкодумство, — знову перебив Стефан. Привітності в його голосі не залишилося й близько, очі недобре мружилися. — Хіба коли ви були правителем, не відали, що Хорса з Фелінга — бунтівник? І замість того, щоб замкнути негідника в фортеці, ви відпустили його. А він відразу пристав до наших ворогів шотландців і вирізнявся особливою жорстокістю в битвах проти нас під час останньої кампанії.

Едгар мовчав, стискаючи пальці дружини, які здригалися в його руці. Багато хто вже дивився на них, бо помітив гнів короля. Тільки коли поруч зі Стефаном виявилася Мод і м’яко взяла його під руку, король пом’якшав.

— Боюся, що ваше прохання стосовно Гая де Шампера нездійсненне, — промовив він уже спокійніше. І зненацька запитав: — Яке ім’я ви дали вашому синові?

— Свейн.

— О, старе саксонське ім’я! Що ж, як і колишній государ, я маю намір бути добрим батьком обом моїм народам. І коли ваш маленький сакс Свейн підросте, гадаю, йому знайдеться місце в почті принца Юстаса.

Король озирнувся й підкликав до себе сина, який і досі допікав нещасній Аделізі. Потім, під руку з королевою, другою рукою утримуючи при собі принца, король Стефан рушив до групи священнослужителів у високих митрах, і йому відразу піднесли списки хартії для підпису.

Ох, ця вже хартія! Але як приємно було начертати: «Stephanus Dei Cratia Rex Anglorum».[37]

— Уф, — відсапалася Гіта. — Який же мінливий настрій у його величності!

— Такий Стефан, — відповів чоловік. — «Після того, як висловиться, він починає думати. Після того, як зробить, хапається за голову», — глузливо процитував він і посміхнувся дружині. — У кожному разі, найгірше вже позаду, й ми цілком зможемо з ним домовитися.

Гіта замислено насупилася.

— Бідолашний Гай! Йому й справді призначено бути вічним вигнанцем.

— Він не пропаде, — запевнив Едгар. — Можливо, ми про нього ще почуємо. І якщо він не поверне своє в Англії, то вже в Уельсі точно не випустить із рук.

Про Хорсу не було мовлено й слова.

Цієї миті вдарив дзвін, і вся знать та духівництво слідом за королем рушили до виходу. Настав час великодньої меси. З Едгаром і Гітою розкланювалися, і вони поштиво відповідали на вітання.

— Ти задоволена, що я взяв тебе до двору? Тобі тут подобається? — запитав Едгар.

— Так. Тут цікаво. Адже я ще ніколи не залишала Норфолкширу.

Раптом її рука, що лежала на згині чоловікового ліктя, здригнулася. Повз них саме проходив граф Роберт Глочестер.

— О небо! — тихо зойкнула Гіта. — У нього очі точнісінько, як у…

Вона не доказала — але Едгар усе зрозумів.

— Ти ще й досі не можеш забути останніх слів Бертради? Не думай про це. Вона вже ніколи не зможе шкодити нам. Ти моя дружина, у нас чудові діти, а решта… Думаю, правління Стефана не принесе нам значних неприємностей. Ну ж бо, посміхнися, моє Місячне Сяйво, моя Фея Туманів, прекрасна леді Гронвуда!

Так, сяючи посмішками, вони вийшли на залиту золотим сонячним світлом площу перед Вестмінстерським абатством.

Це відбулося в світле Великоднє Воскресіння 1136 року.