— О, якби ви знали, сере, — захоплювався д’Обіньї, коли часом ми вирушали порибалити в море й нас міг чути тільки ранковий бриз, — якби ви знали, яка це незвичайна й піднесена душа! Небо не дарувало їй щастя материнства, однак вона сама може зробити щасливим будь-якого чоловіка. На жаль, король сліпий і глухий до її чеснот, однак шляхи Господні несповідимі, наш государ далеко не молодий… І хто знає, може, я й дочекаюся моєї ніжної Аделізи.

Я мовчав, хоч і співчував д’Обіньї. І він також зрозумів це, тож одного разу зауважив:

— Я повинен просити у вас пробачення за те, що звіряюся в своїх почуттях. Але ваші очі… Вони говорять про те, що ви, як ніхто інший, здатні зрозуміти будь-який порух душі.

Схоже, з моїми очима й справді було щось не те. А д’Обіньї виявився досить чуйним і кмітливим, щоб здогадатися, в чому справа. У всякому разі, він перестав дошкуляти мені сватанням небожа, а його самого відіслав кудись із дорученням.

Сер Вільям, з якого боку не глянь, був доброю людиною, і мені непогано жилося в його Різингу, однак я мав ще одну невідкладну справу. Серед моєї поклажі дбайливо зберігався згорток переливчастого сірого атласу, котрий я мав намір піднести Гіті Вейк дорогою назад у Гронвуд. Однак я відкладав від’їзд зо дня на день, тому що більше за смерть боявся тієї розмови про заміжжя, котра ставала неминучою — якщо я й справді хочу щастя для Гіти.

У день Святих Петра й Павла[6] я відстояв у каплиці Різинга ранню месу, осідлав Набіга, відмовився від супроводу, й помчав уздовж піщаних дюн узбережжя туди, де темніли ліси. Стара стежка вела звідтіля в манори Гіти Вейк.

У цих давніх лісах можна було зустріти дуби, які ще пам’ятали суворе правління датців. Це були справжні велети, овіяні легендами, й часом на гіллі того або іншого розлогого дуба виднілися немудрі приношення місцевих жителів — кольорові стрічки, жмутки вовни, обрізки міді. Однак я майже не дивився обіч себе, мимохіть скеровуючи Набіга та вже вкотре обмірковуючи майбутню розмову з Гітою. Я мав намір не тільки надати їй можливість самій вирішити свою долю, але й подбати про Мілдред, тому що не бажав, аби моя дочка, коли виросте, залишилася без посагу.

Несподівано мені довелося рвонути поводи. Набіг звернув на бічну стежку та виявився просто серед череди щетинястих місцевих свиней, яких гнали пастухи. Свині здійняли вереск, а Набіг мало не став дибки, тож мені довелося пововтузитися, щоб стримати його. Коні не зносять свиней, і скільки я не старався, мій норовливий красень припадав на задні ноги та брикався, поки чорні худі тварини з вереском розбігалися. Нарешті я вгамував Набіга, пастухи, відігнали свиней і наблизилися, вклоняючись і вітаючи мене.

— Божого вам благовоління, ерле Едгаре! Давненько вас не було видно в наших краях. Але тепер ви, мабуть, усе-таки вирішили навідати свою Фею Туману.

Вони зверталися до мене, як до старого знайомого, в їхніх голосах чулася щиросердна цікавість. В уявленні простолюду все це було природно — я мусив відвідувати жінку, від якої мав дитину.

— Я їду в Тауер Вейк.

— Певна річ. Тільки міледі там немає.

— Де ж вона?

— Звісно де — на ріллі. Нині ледь не всі околишні жителі зібралися коло Білих верхів святкувати Лугнас.

Я подякував пастухам і повернув Набіга. Це ж треба — я геть-чисто забув про цей старий звичай. Адже якщо в храмах цього дня відзначають день святих апостолів Петра й Павла, то селяни за стародавнім звичаєм справляють свято врожаю, пам’ятаючи ті часи, коли поклонялися поганському богові родючості Лугу.

Тепер я подався туди, де лежали орні угіддя Гіти.

Ще звіддаля почув веселий гомін, а ледь виїхав із лісу, виявився в юрбі ошатних веселих людей. Пласка височина, що слугувала за межу відразу кількох земельних володінь, була заповнена селянами. Грали волинки й ріжки, пахло смаженим м’ясом і свіжоспеченим хлібом. Звідусіль долинали сміх, спів, веселі вигуки.

Я спішився, й мене відразу оточили.

— Ото гарно! Сам ерл Едгар прибув ушанувати Лугнаса!

— Та він, мабуть, до пані приїхав!

Це мовила приємна з вигляду молода жінка із золотавими пасмами, що вибилися з-під пов’язки. Її обличчя здалося мені знайомим, і я звернувся до неї:

— Міледі тут?

— А де ж їй бути такого дня? Вона — господиня, її місце там, де кінчається й починається коло робіт на землі. Ходімо, мілорде, я проведу вас.

І вона повела мене крізь юрбу. Причепурені люди жували традиційні коржі, які нашвидку готують із борошна нового врожаю. Мою провідницю, здається звали Ейвотою, підхопила з однієї скатертини такого коржа й простягла мені з лукавою посмішкою. І тут я пригадав, як одного разу зустрів цю гарну селянку в фенах і ми цілувалися під вербами, поки вона, сміючись, не вислизнула від мене. На той час я ще не був графом і не знав про існування Гіти.

Біля підніжжя Білих верхів танцювала молодь — то сплітаючись у коло, то розбиваючись на пари. Це було яскраве й жваве видовище, й раптом серед танцюристів я побачив Гіту, що кружляла з маленькою дівчинкою на руках.

Ейвота й далі щось говорила, але я вже нічого не чув — перетворився на зір. На Гіті було легке світле вбрання з саксонською вишивкою. Голова її не була покрита, й волосся, заплетене обручем від скроні до скроні, ззаду вільно спадало до пояса сріблястою, сяючою на сонці масою. Я не міг відірвати погляду й від дівчинки, своєї дочки. На її голівці косо сидів вінок із польових квітів, а кучері були іншого, ніж у матері — золотавого — відтінку. Малеча сміялася, й мені здавалось, що серед загального гамору до мене долинає її дзвінкий голосок.

Здається, я дещо пропустив у цьому житті. Зрозуміло, думати про те, що в мене є Мілдред, було приємно, але чоловік тільки тоді відчуває себе батьком, коли дитина росте біля його колін.

Цієї миті музика вмовкла й весела юрба рушила до розкладеного на скатертинах частування. До Гіти наблизився чоловік, у якому я з зачаєними ревнощами впізнав Ральфа. Молодий лицар був без верхнього камзола, в самій просторій камизі, підперезаній вишитим поясом. Але й у цьому простому вбранні він тримався зі справжньою гідністю. На жаль, я мусив визнати, що, стоячи поруч, вони мали вигляд гарної пари.

Стало якось незатишно, але мене вже оточили люди, галасливо вітаючи та простягаючи чаші з кисляком і запашним йоселем.[7] А наступної миті я побачив, що Гіта передає дочку Ральфові та йде в мій бік, і обличчя в неї схвильоване й зблідле. Я згадав, із яким самовладанням вона поводилася на Гронвудському ярмарку, й навіть зачудувався.

І так уже вийшло, що коли Гіта виявилася поруч, навколо нас, немов чарами утворився вільний простір — люди розійшлися хто куди, й ми залишилися самі.

— Я не чекала на вас, мілорде Едгар.

— Чого ж? Адже ти сама запросила мене.

— Не чекала так швидко.

— Швидко? Для мене цей час тягся нескінченно довго.

Щось майнуло в її очах, і вона зітхнула. А в мені раптом ожила надія, що я помилявся, коли вирішив, що красуня Гіта охолола до мене. Боже правий — якщо жінка нічого не відчуває до чоловіка, то й не буде така знічена в його присутності.

— Ти дозволиш мені побавитися з Мілдред?

Гіта гукнула Ральфа, який тримав дівчинку так, ніби не бажав розлучатися з нею. Та й сама Мілдред дивилася на мене сторожко, смикаючи строкату намистинку на шнурку — з тих, що вішають дітям на шийки, щоб уберегти від лихого ока.

Я взяв її на руки — й відразу забув про Ральфа й про юрбу, що гомоніла навколо. Я тримав своє дитя, з насолодою відчуваючи ніжну вагу. Півтора року. Моя дочка була вже великою. Я не бачив, як вона пробує плазувати, як намагається сісти, робить перші кроки. Все це зараз здавалося мені надзвичайно важливим, і коли маля торкнуло й погладило брошку, якою було сколено мій комір, і, кумедно затинаючись, проказало: «Блищить!» — присягаюся всіма святими, у мене сльози навернулися на очі. Я дивився й не міг надивитися на ці тугі рожеві щічки, ясні, дивовижно сині очі й крихітний ротик, схожий на ягоду.

— Вона буде рідкісною красунею!

— Вона вже красуня, — гордо заперечила Гіта.

І я побачив, що вона посміхається, а її очі, як і мої, вологі від сліз.

Потім ми сиділи на траві, я годував доньку пирогом із чорницею. Але малій незабаром набридло жувати, й вона взялася засипати мене запитаннями, половини з яких я не міг зрозуміти, а Гіта, сміючись, пояснювала зміст сказаного. Втім, Мілдред швидко набридло й сидіти з дорослими, вона вирвалася з наших рук і задріботіла туди, де діти почали якусь гру.

— Пречиста Діво, що за дитина! — сплеснула руками Гіта. — Вона не пустує тільки коли спить.

— Вона справжнє диво, — не стримався я. — Господи всемогутній! І всього цього я був позбавлений через необачне слово, яке дав лихій і безглуздій жінці!

Мені не варто було цього казати, але слова самі зірвалися з вуст, і скільки ж у них було гіркоти й досади! Навіть не дивлячись на Гіту, я відчув, як вона напружилася.

— Можливо, це й на краще. Принаймні Мілдред була в безпеці.

Я глянув на Гіту, не зважуючись запитати, що вона має на увазі. Вона ж дивилася вбік, і на її обличчі позначилися спокійна рішучість і сила.

Дивна річ — як настільки тендітна й зовсім молода жінка може здаватися такою величною і бажаною водночас. Я бачив її волосся, що відливало сріблом, пухнасті вії, руки, подібні до пелюстків лілій. Навіть у своєму простому вбранні Гіта мала вигляд королеви.

Ніби не відчуваючи мого погляду, вона заговорила про дрібниці: про це свято, про живучість стародавніх звичаїв. Але я був не в змозі підтримувати розмову. І тільки одне запитання билося в моєму мозку — як я міг так довго обходитися без неї? Без неї та Мілдред?