— Гіто, я безмежно вдячний тобі за Мілдред.

Вона не відповіла, й тоді я, щоб розрядити загуслу між нами напругу, заговорив про те, що не залишу дочки без турботи — я вже подбав про її майбутнє, купив ділянку землі біля Ярмута на ім’я Мілдред Армстронг. У тих місцях чудовий клімат, я звелів посадити на схилах виноградні лози, й знавці кажуть, що згодом вони даватимуть непогане вино. Коли Мілдред стане нареченою, у неї буде посаг — дванадцять акрів землі й власні виноградники.

Гіта швидко глянула на мене.

— Дякую. Але Мілдред зовсім не вбога. Я не бідую, і всі мої землі та підприємства дістануться їй у спадок.

— Тільки в тому разі, якщо ти не народиш інших дітей, Гіто. Адже ти цілком можеш вийти заміж, і всі твої володіння відійдуть старшому синові.

Я вимовив це, наскільки зміг, спокійно й діловито. Заради цих слів я й приїхав сюди.

Гіта стрімко повернулася до мене й гнівно запитала:

— А ви, мілорде опікуне, гадаю, вже підшукали мені чоловіка?

Це було сказано так, що я сторопів. Чи ж їй не відомо, скільки чоловіків мріють пов’язати з нею долю! Той-таки Хорса навряд чи приховував свої наміри, та й діловитий Чені, напевне, заводив мову про заміжжя. А ще молодий д’Обіньї, молодший де Клар, і нарешті — Ральф. І якщо вона дотепер не зробила вибору, не зупинилася на жодному з них, якщо мої слова викликають у неї такий гнів…

Мій голос тремтів, коли я запитав:

— А ви, люб’язна підопічна, чи не повідомите опікунові, до кого з численних наречених відчуваєте найбільшу симпатію?

Гіта й далі дивилася на мене, й раптом її обличчя залилася темним багрецем. Погляд її заметався, начебто шукав опори. Я ж, хмеліючи від раптової радості, нарешті усвідомив, що вона ще нічого не забула.

Гіта не відповіла на моє запитання й стрімко підвелася.

— Ходімо — зараз поженуть із лук овець. За традицією в день Лугнаса їх необхідно викуповувати.

Я не чув під собою ніг. Мене охопило радість. А тут ще й Мілдред, втікаючи від хлопчиська, кинулася до мене, обхопила мої коліна й підняла усміхнене личко. Я підхопив її на руки й кілька разів високо підкинув, насолоджуючись сміхом маляти.

Так, із Мілдред на руках, я стояв у юрбі й неуважно спостерігав, як пастухи підганяли овець, котрі, бекаючи, сірою річкою текли до струмка в низовину. Там уже стояли двома рядами по пояс у воді зумисне підібрані люди, щоб отари пройшли між ними. Але вівці раз у раз сахалися в різні боки, їх ловили, повертаючи в загальний потік під сміх і схвальне гойкання всіх, хто тут зібрався.

Цього дня слід було виконати чимало обрядів, і купання овець — тільки один із них. Неодмінною стравою мали бути баранчики, засмажені цілими в ямах із жаром, свіжі сири та щойно збите масло — й кожен мусив їх скуштувати. Дівчата сплітали гірлянди з квітів, а хлопці танцювали під ними. Потім ішли рукопашні бої стіна на стіну, а далі всі учасники обіймалися та цілувались. Нарешті з поля принесли снопи і священики освятили їх, а по тому всі знову взялися до частування, їли, пили, веселилися й вітали одне одного з закінченням кола сільських робіт і початком нових.

Це був дивовижний день. Давно вже мені не було так добре й легко. Разом із іншими чоловіками я брав участь у перетяганні линви, демонстрував уміння битися на ціпках, грав навіть у «черевик по колу».

Коли почало смеркати й люди повели коловий танок навкруг великого багаття, я схопив Гіту за руку й затяг до танцю. І вона сміялася, бачить Бог, до чого ж щасливо вона сміялася! Верещала, як дівчисько, коли з’явилися селяни в машкарах та почали полювання на дівчат, аби зірвати поцілунок. Якоїсь миті Гіта зіштовхнулася зі мною, припала до моїх грудей, та ледь я обійняв її, відразу вирвалася, змішалась із групою літніх жінок, які вдавано бурчали.

Серед присутніх я виявив і дебелого Бранда, сина Орма. Ми обійнялися, а потім постояли, впираючись лобами та доводячи, хто з нас більший п’яниця й не пропускає жодної гулянки. Я запитав у Бранда, чому не видно Альріка з Ньюторпа, адже його володіння також прилягають до Білих верхів, але той лише махнув рукою.

— Нема його, то й Господь із ним. А ось Елдра тут. Якщо хочеш, запитай у неї про Альріка.

Неподалік стояла Елдра з дитиною на руках. Я привітав її та поздоровив із народженням сина. Маленький Торкіль був молодший за Мілдред на добрі півроку й настільки схожий на матір, що це викликало посмішку. Однак я не розпитував її про Альріка. А потім настала мить, коли оголошують нові шлюби — традиція також велить робити це в день урожаю. Товстун Бранд негайно заявив, що привів із собою на Лугнас чотирьох синів і двоє старших уже підшукали собі наречених — він із гордістю вказав на своїх нащадків, таких само міцних, як він, і вже з невеличкими черевцями, котрі обіцяли згодом перетворитися на таке чимале черево, як і в батька. Ці молодці, та й багато інших, вивели до вогнища ніяково усміхнених наречених і вишикувалися в шеренгу.

Ще кілька десятиліть тому подібні шлюби укладалися просто — батьки нареченого й нареченої ляскали долонями по міцно зчеплених руках молодих. Тепер на такі заручини стали запрошувати священиків, і ті благословляли шлюб за умови, що молоді неодмінно стануть перед вівтарем. Однак простолюд найчастіше вдовольнявся обрядом біля багаття.

Я завмер, коли побачив, як до Гіти підійшов Ральф, схилився, заговорив і взяв за руку, немовби маючи намір і її повести до багаття. Але Гіта засміялася, відштовхнула француза й відразу пірнула в юрбу.

Ральф якийсь час стояв нерухомо, а потім круто повернувся, відшукуючи поглядом когось у юрбі. Він стояв спиною до вогнів, і я не бачив його обличчя, але розумів, що він шукає мене. Я ступнув уперед — Ральф відразу рушив у мій бік.

Підійшов майже впритул, зупинився й мовив:

— Забирайся… до диявола… Едгаре!

Це було сказано свистючим шепотом, повним ненависті, але я розрізнив кожне слово. Як і те, що він вимовив далі:

— Доки ти будеш тримати її при собі за повію? Згадай — ти одружений з Бертрадою, а вона не з тих жінок, щоб впокоритися й дати вам спокій.

Ось і все. Відчуття щастя й волі зникло без вісти. Ще мить я стояв поруч із Ральфом, який важко дихав, а потім повернувся й покрокував геть.

Ральф сказав правду. Й Пенда теж. І навіть Хорса… Вони всі були праві, намагаючись захистити Гіту від нової ганьби. Досить і того, що я перетворив її зі спадкоємиці гордого Херварда на свою наложницю. І чим би я не дурив себе сьогодні, таки не повинен намагатися знову штовхати матір моєї дитини в безодню безчестя. Кого б вона не обрала собі за чоловіка, буде краще, якщо я лишуся осторонь.

Я відійшов доволі далеко від багаття. Тут розташувалися на відпочинок люди старшого віку. Хто ще балакав, хто клював носом, деякі вже й хропли. Я помітив стару Труду, яка теревенила про щось зі своєю дочкою Ейвотою. Біля них на розстеленому кожусі спали діти — дві дівчинки, і в одній я відразу впізнав Мілдред. Я підійшов ближче, присів у неї в головах.

— Ви зібралися їхати, чи що? — здогадалась Ейвота.

— Так. Просто хотів попрощатися з маленькою.

— А з міледі?

Я не відповів. Дивлячись на Мілдред, не міг втриматися, щоб не доторкнутись до її щоки. У відповідь моя донька зацмокала уві сні липкими від солодощів губами.

Я кивнув Труді й рушив туди, де паслися стриножені коні, відшукав Набіга та почав його гнуздати. Поправляючи торби, подумав з гіркою посмішкою, що так і не віддав Гіті подарунка, перлово-сірого атласу. Доведеться послати його в Тауер Вейк зі слугою.

Позаду зашелестіла волога трава.

— Едгаре!

Вона стояла в мене за спиною, тендітна й срібляста у місячному світлі. Справжня Фея Туманів. Груди її здіймалися, ніби вона бігла.

— Ти їдеш?

— Так, уже пізно. Не хотів тебе тривожити. Але це добре, що ти прийшла — маю для тебе подарунок.

Я застромив руку в торбу й простяг їй тугий згорток. Шовковиста тканина вигравала в похмурому світлі примарним блиском.

— Я привіз його з самого Єрусалима. Ти будеш найпрекрасніша за всіх у Денло, якщо пошиєш собі вбрання з цього атласу.

Гіта прийняла дарунок, але навіть не глянула на нього.

— Дякую.

Вона перевела подих.

— Ти й справді пам’ятав про мене навіть там, у Святій Землі?

Я знизав плечима.

— Навіщо запитувати? Ти завжди зі мною, завжди в моєму серці.

У світлі місяця я бачив її широко розплющені очі, здивовано підняту лінію темних брів і губи, від одного погляду на які в мене починало калатати серце. Але я зумів опанувати себе.

— Прощавай, Гіто. Я мушу їхати.

— Мені провести тебе?

— Буду радий.

Досить довго ми йшли мовчки. Дзвякали вудила Набіга, шелестіла трава. У місячному світлі над луками струменів туман. Від лісу долинали шерехи, часом чувся сміх. Такої ночі чимало пар усамітнювалися під його покровом. Закохані втратили голови, захмеліли від щастя. Так було завжди. Саме повітря в такі ночі просочене ароматом пристрасті.

Я ж ішов за якихось два фути від жінки, якої бажав понад життя, не сміючи й думати про те, щоб доторкнутися до неї. Я хотів відгородити й уберегти її від себе…

Нарешті я зупинився.

— Тепер повертайся, Гіто.

Вона мовчала. Тугими поштовхами кров била в мої скроні.

— Повертайся. Інакше я не впораюся з собою. Обійму тебе… і більше не відпущу.

Вона похитнулася, немовби відчула раптову кволість. Дорогоцінний атлас випав із її рук.

— О, якби ти тільки обійняв!

У цьому голосі звучало жагуче благання, і все моє тіло простромило тремтіння. Я жадібно, поквапливо цілував Гіту, наново пізнаючи смак її губів, аромат її волосся… Мої руки, немов пригадуючи, ковзнули по її талії, торкнулися стегон. Я впізнавав ці плавні вигини, їхнє тепло й пружність… Її пестощі доводили мене до божевілля. Вона відповідала з шаленим запалом.