А Зеньо — чисто опеньок: цибатий, геть лисий, спираючись на костур, дибуляє вздовж похиленого рідкозубого парканця, що межує їхні садиби, й час від часу, про людські вуха, покрикує:

— Стули писок, хор-робо! Стули, бо останні зуби вилущу!


«… й уже не хочу ні Ростика, ні когось іншого, бо чоловік — це дубовий хрест, який з року в рік важчає від жіночих сліз. А діти? Здалася їм Василька, а тим паче батько, котрий ледве ноги волочить, проте «грає кавалєра» перед сусідкою. Погавкує за парканом, а боронити «даму серця» не поспішає: боїться, що Василька в нервах відлупцює і його, як минулої сварки.

Добре, що я не змагалася за Ростика. Побачила його з коханкою і відразу розлучилася з ним — тихо, гідно… Дякуючи теті… Я гадала, що вона, почувши про зраду, почне боронити небожа, вмовляти мене, аби я будь-що рятувала сім’ю. А вона одразу стала на мій бік: «Розлучися з гультяєм! Він тебе не вартий! Але без сварки, без розголосу. Й одразу знайди собі поряднішого чоловіка!»

Добре, що Ростик пристав на моє: погодився розлучитися без суду, але прикро, що не завагався попри десять років щасливого шлюбу. А може, й не дуже щасливого, бо я повсякчас спонукувала його до роботи (на садибі завжди є до чого прикласти руки), а його тягло в ліс, на рибалку. Відтак, пішов легко, нічого не рушивши. Наче його протяг з двору вимів…

Перший місяць після розлучення я мало не здуріла від жалю й самоти. Зате тепер маю спокій. Стою на балконі, а наче пливу на човні з дня у ніч білопінним морем. Вишні цієї весни розквітли, так пишно, наче востаннє, а вже облітають, бо сонце ополудні, наче провісник кінця світу — палить цвіт, убиває зав’язь…

А ті сваряться й сваряться… Темні, глупі люди. Навіть якщо небо разом із сонцем впаде їм на голови, не вгамуються. Будуть і в мороці, й ув огні побивати один одного за щось пусте, нікчемне…»

— Ти кому, франце, хочеш зуби вилущити? — ніби подтверджуючи її думки, зривається на крик Василька. — Старій гультяйці, котра тобі життя вкорочує, чи своїй жінці, яка тобі варить-пере, напари готує і лаби каліцькі тобі розмасовує?

— Обом! — випалює Зеньо. — Дідько би вас забрав!

— Оообоом! — гуде Василька. — Зачекай-но, драню, зараз я тобі й ребра по вилущую, й гузицю полатаю!

І гонить, як молода, до парканця ще не підгорнутою Геновефиною картоплею.

Зеньо плює собі під ноги, зашмигує в стаєнку до кози й зачиняється там. Геновефа, переможно реготнувши: ух-ха! — поправляє хустку з «перським» візерунком, що сповзла їй на потилицю, й чимчикує у «халупу».


А на вулиці тимчасом з’являється сріблясте авто. Поволі, ніби крадучись, підповзає до садиби Софії. Перед воротами полегшено чмихає і завмирає. З авта виходить пан. Середнього зросту, присмаглий, чорне хвилясте волосся хоч серпом стинай. Ніс задовгий, проте доладно виліплений. Біла сорочка з короткими рукавами, краватка кольору гнилої вишні, брюки зі стрілками, під пахвою — шкіряна папка. Словом, чоловік, вартий гріха.

Задивився на садибу. Зауважив господиню.

— Пані Софія Кравець?

— Так.

— Прошу відчинити. Маю справу.

«Хто це? Батько котрогось з моїх вихованців? Турист, що шукає помешкання? Картяр, якому заборгував Ростик?» — губиться в здогадах Софія, збігаючи вниз і відчиняючи хвіртку.

Гість заледве торкається гарячими, пошерхлими вустами її напруженої руки:

— Любомир Красник, небіж Сидора Красника, чоловіка пані Уляни.

Софія паленіє: тета в кожному листі радить їй якнайшвидше вийти заміж, а вона щоразу відказує: «Ні, ні! Я однолюбка, як мама…» Схоже, турботлива «опікунка» пропонує їй жениха.

— Дуже приємно. Прошу в будинок.

Той обвів поглядом подвір’я і показав на альтанку, обсаджену в’юнками:

— Поговоримо тут. На свіжому повітрі.

— Що волієте: каву з коньяком чи чай з тістечками? — запитала Софія.

Він підсміхнувся:

— Горілку з перцем і сало з часником. Але не зараз. Пізніше.

Зайшов у альтанку першим (нечема!), здмухнув пил з лавки, рвучким, театральним рухом відкрив папку (наче віко труни) і поклав її на довгий (від входу до коминка) стіл на лев’ячих лапах, виготовлений майстром, син якого перебував в інтернаті. Аж тепер Софія придивилася до нього: видовжене, глевкувате підборіддя з глибокою ямкою, в якій поблискує краплина поту, вузький, майже безгубий рот, широко розставлені (як у Сидора) «циганські» очі, а погляд…

«Бляху ним можна краяти!» — подумала жінка, й серце їй ошпарив здогад, що від непроханого гостя не варто сподіватися ні обручки, ні втішної розмови, бо є в ньому щось дідче, якась колюча зимнота, для якої не підшукати слів.

— Сядьте! — наказав він. — Бо розмова буде хоч і короткою, проте не дуже приємною!

«Мабуть, щось сталося з Красниками» — подумала Софія і сіла навпроти, не знаючи, куди подіти змокрілі від хвилювання руки: покласти на тремтячі коліна чи підперти ними отерплу, обважнілу голову.

А той тимчасом вийняв з папки якісь папери і неквапно вирік:

— Справа в тому, шановна, що тета Уляна відписала мені і цей будинок, і цю садибу з усіма наявними на ній будівлями, — простягнув їй папір з печаткою. — Ось дарча! Англійською мовою. А це, — тицьнув пальцем у другий папір. ю також з печаткою, — переклад. Прошу ознайомитися!

— Мій будинок? — витріщилася на нього Софія.

Гість іронічно хмикнув:

— Ви маєте документ, що він ваш?

— Документ? — розгублено протягла жінка. — Напевно, десь є. Має бути, бо будинок належав Ростиславові, моєму чоловіку…

— Ні, пані! — з задоволенням заперечив Красник. — Цей будинок був зведений на гроші тети Уляни, а точніше, мого вуйка Сидора. Я маю документи, які підтверджують, що вона переказувала вашому чоловікові значні, дуже значні кошти на будівництво, та угоду, яку вона уклала з ним. Будь-який суд (і американський, і наш) визнає, що ви замешкували тут тимчасово, як піднаймачі.

— Неправда! — відрубала Софія. — Ми будували його для себе! Я замешкую тут з першого дня!..

— Ви будували, але право власності належало іншій особі — Уляні Красник, а відтепер належить мені.

Софії перемкнуло подих:

— Це… Це якесь непорозуміння! Я мала гарну трикімнатну квартиру в центрі. Коли ми з Ростиком розлучилися, я віддала її йому. За цей будинок.

Красник глузливо хмикнув:

— Просто віддали?

— Ні, написала дарчу. В нотаря.

— Тобто подарували йому квартиру? А він подарував вам особняк?

— Навіщо? Адже він виписався звідси, а мене прописав…

Він поглянув на неї зі співчутливою зверхністю:

— Як піднаймачку. Без права продавати чи дарувати житло, збудоване на чужі кошти. Він ошукав вас: вициганив собі квартиру, що була вашою законною власністю, а вам залишив будинок, який належав іншій особі.

— Це якась буйда! — обурилася Софія. — Ростик весь час повторював: будуємо за тетині гроші, але для себе! Садимо для себе! Обставляємо для себе! Я зараз потелефоную йому, і все виясниться!

— Не нервуйте! Я вже вияснив. Ростислав місяць тому продав квартиру і виїхав зі своєю новою дружиною до її родичів, у Словаччину. Отже, ви навряд чи зможете довести в суді бодай частково своє право на це житло чи відмінити акт дарування. Шкода мені вас, направду шкода, але від правди не втекти: у вашій квартирі замешкують інші люди, які придбали її на законних підставах, а власник цього особняка — я!

Якби в його голосі була бодай іскра щирого співчуття, Софія б розплакалась, бо сльози вже затуманили їй очі. Але він проказав присуд так зимно і погордливо, що вона не дала їм волі. Всотала в себе і процідила в тон йому:

— Виходить, що відтепер я — бомжиха?

Він поблажливо хмикнув:

— Не перебільшуйте. Я ж не виганяю вас на вулицю вже нині. Літуйте в мене і підшуковуйте собі житло, бо під осінь я маю намір одружитися. Не думаю, що моя молода господиня захоче тримати квартирантку.

Вийняв з кишені напахчену батистову хустинку й поклав перед нею. Мовляв, плач, бабо, раз Бог розуму не дав.

«Не діждешся, гаде!» — подумала Софія, проковтнувши пекучу гіркоту, що мурашилася в горлі, промовила спокійно, майже безтурботно:

— Я мушу потелефонувати теті. Вона, мабуть, не знає, що вичворив Ростислав.

Красник вийняв з кишені мобільник, наклацав номер:

— Прошу.

Уляна відгукнулася зразу, так, наче очікувала дзвінка:

— Хеллоу, Софійко! Що за пригода? Береш шлюб чи тебе поставили директором?

— Чудніше, тето, чудніше! Маю гостя — небожа пана Сидора з вашою дарчою!

— Зіронько, не гнівайся, що я відписала будинок не тобі чи Ростиславові, а Любкові? Ти маєш гарну квартиру, а він, бідний, змушений був віддати свою тій мавпі, з якою розлучився, і тепер підночовує то там, то сям. Мені його дуже шкода, бо, на відміну від Ростика, він — вирозумілий, працьовитий хлопець. Та й Сидорко наполіг, бо ви будувалися не так на мої, як на його гроші. Ми з ним збиралися на схилі віку повернутися додому, але там у вас весь час якісь авантури. Сидорко повів: «Нема, Улянко, жодної гарантії, що та вар’ятська влада не віддасть Україну Москві», — й роздумав повертатися. Забажав, щоб вілла дісталася комусь з Красників. А тут зголосився Любко — сестринець, без житла, й він…

— Я, тето, також без житла! — перебила її Софія і розповіла, як обдурив її Ростик.

— Я не знала, котику! Направду не знала! — заголосила Уляна, але якось нещиро, з пересадою. — Сидоре, кохасю, ти чуєш, що визброїв Ростик? Мені писали, що він «заощадив» собі на будові не одну тисячу доларів, а я не вірила!..

— Ви ж знали, що після розлучення Ростик перебрався в мою квартиру!

— Знала, що перебрався, але мені ніхто не казав, що ти її подарувала. Ми з Сидорком гадали, що він там замешкує тимчасово, до від’їзду в Словаччину!