— Що ж мені тепер робити?

— Ой, не знаю, пташко, не знаю! — захлипала Уляна.

— Залишити… новому господареві не лише будинок, але й меблі? — підвищила голос Софія.

— Умеблювання також передбачене угодою! — вмішався в розмову Красник і окреслив пальцем рядки, де про це йшлося.

— І дерева, які я садила? І кущі? Й квіти? — визвірилася до нього Софія.

— Певна річ! — нахабно заявив він. — Ось читайте: сад, озеленення. На це також висилалися гроші. І немалі! Прошу поглянути.

«Найважливіше — не втратити гідності, не зірватися на крик», — подумала Софія і просичала їм обом:

— Виходить, що ні Ростиславова, ні моя праця нічого не варта?

— Чому ж бо? — заперечив Красник. — Ви безоплатно замешкували тут майже півроку.

«О, так! — з болем подумала Софія. — П’ять років світу Божого не бачили: будували, садили, вмебльовували, плекали винятково за право замешкувати півроку…» І звернулася до тети — гордо, виклично:

— Що ж мені тепер робити? Спакувати манатки і йти на вулицю?

— Йой, Божечку! — заквилила та. — Дай мені Любка!

Красник узяв мобілку, з незворушним виглядом вислухай її вологе белькотання і сказав, як відрізав:

— Дурний би я був, якби відступив пів свого будинку якійсь чужій жінці, котра здуру подарувала комусь там свою квартиру. Якщо вона вважає ваше рішення несправедливим і має зайві гроші, — нехай судиться! Я, щонайбільше, можу якийсь час не брати з неї плату за помешкання. Крапка! — і з виглядом переможця передав телефон своїй візаві.

— Зіронько, не розпачайся! — задзвенів у вусі Софії скупаний у сльозах голос тети. — Ви молоді, а Бог добрий. Може, якось домовитеся!

«З цією пихатою, ласою до чужого добра гієною? О, ні!» — подумала Софія і відцюкала:

— Дуже дякую вам, пані Уляно, за добру пораду! Нехай Бог обдарує вас за неї доларами й спокійним сном!

Вимкнула мобільник і вручила Красникові. Той полегшено зітхнув (вочевидь, сподівався поважнішої авантури) і сказав:

— Я хочу оглянути свою господарку!

Після короткої, небагатослівної «екскурсії» садибою і будинком Красник, тріумфально пікаючи, в’їхав на подвір’я, а звідтам — асфальтованою доріжкою в новенький утеплений гараж (гордість Ростика), заніс в будинок свою валізу й, вийнявши з неї шовкову піжаму, зачинився в лазні, а Софія перенесла з шаф, що на першому поверсі, свої речі, книжки, прикраси та парфумерію на другий поверх — там передпокій, вітальня, спальня туалет і лазничка. Кинула все у вітальні на грубий, ручної роботи пакистанський килим, обвела поглядом вишукані (виготовлені закарпатцями на її замовлення) меблі: «П’ятизірковий номер! Подякуй, наймичко, що господар дозволив тобі порозкошувати в ньому до осені!» — й прилягла на канапу, обтягнуту темно-зеленою, м’якою, наче оксамит, шкірою — виплакатися.

Проте не витиснула з себе ані росинки: жар обурення, що вирував у грудях, столочив розпач й звуглив зойки, які вона тамувала, показуючи садибу. Дивилася сухими очима на портрет молодої чорноокої україночки роботи Івана Труша, придбаний ще прадідом — заможним господарем, членом магістрату, й картала себе за легковажність:

«Всі ошукали тебе, дурепо! І чоловік-бабій, що завжди перекладав на тебе левову пайку роботи, і христолюбний Сидорко, й Уляна — добра фея. Та знала вона все, чудово знала! Може, навіть сама підказала тупуватому небожеві, як запопасти твою квартиру, щоб той не залишився без даху над головою, коли Красник випросить його («Ростичку, не гаючись, пообіцяй Софії, що зоставиш їй усе, до останньої нитки, й домагайся від неї дарчої. Вона в тебе гаряча, нерозважлива. Їй вілла дорожча і за тебе, і за квартиру!») Це ж вона, турботлива опікунка, з-за океану натякнула тобі, що Ростик має коханку. Вона порадила тобі вистежити любчиків. Вона поквапила тебе розлучитися з чоловіком («гідно, без розголосу») і якнайшвидше знайти собі іншого. Вона направила до тебе Красника аж тоді, коли небіж виїхав у Словаччину. Чи та хвойда з пошти була найпривабливішою з-поміж тих хвойд, до яких після рибалки забігав Ростик? Аж ніяк! Проте розписався він саме з нею, ґвалтовно, через тиждень після розлучення, бо мала родичів у іншій державі, де можна було сховатися від тебе, одуреної.

Отже, Красники можуть пишатися своєю помисливістю і благодійністю: один небіж, отримавши великі гроші за чуже житло, розкошує в Європі, другий — пальцем об палець не вдаривши, отримав садибу-лялечку на батьківщині, в курортній місцевості. А Софія?… Чужа кістка! Нехай шукає собі чоловіка! Якого? Де?

Досі на тебе облизувалися двоє. Не так на тебе, як на твій маєток. Інспектор райвно — опеньок у винному маринаді, котрого дружина вигнала з дому за «маринад», і підстаркуватий тренер з дитячої спортивної школи, який полапує на тренуваннях школярок і підночовує то в однієї, то в іншої розведенки — ніяк ціни собі не складе. Здалася ти їм тепер — гола, боса, без даху над головою. Дарма, що вродлива і завучка.

Може, посудитися з Красникам? Без рахунку в банку, без жодного папірця, що підтвердив би, скільки праці й власних коштів ти вклала в цю садибу? Сусіди могли б посвідчити, як ти старалася, але ніхто з них не піде в суд, щоб не зіпсувати стосунки з новим, «законним» господарем».

«Отже, працьовита, дбайлива Софіє, шукай собі куток і доживай віку одна, в злиднях!» — порадила вона собі, й жар обпалив їй глотку, сягнув вух, тімені. І жінці здалося, що з очей її випорскують іскри навпіл з попелом.

«Ще, не дай Боже, отримаю інсульт!» — злякалася вона і видибала на балкон — остудитися.


Шовковиста, миготлива напівтемрява м’яко впала їй на рамена. Вітерець, що пахнув солодше за всі парфуми світу, зашмигнув у ніздрі, лоскотнув вуха радісними стогонами жаб, розпачливим плачем самотнього кота, ритуальним погавкуванням собак, злизав шорстким, зимним язичком жар з обличчя, припав до вуст, закликаючи звільнити легені від обпаленого гнівом повітря; пірнув запазуш, притулився до серця — і жінці полегшало.

Вона спершу обвела пальцем контур гори, що темніла вдалині, опушена місячним сяйвом, потім теплі неяскраві квадратики вікон Геновефи й Васильки (старі заощаджували світло), «намалювала» на своїх воротах кумедну пичку, пригладила крони розгойданих вишень, і білі пелюстки посипалися з них на хідничок, вистелений рапавою, кольору перестиглих абрикосів плиткою, — дарунок будівельника, син якого виховувався в інтернаті, й прошепотіла:

— Це мій клапоть світу. І я нікуди звідси не піду. Хіба що мене винесуть… ногами вперед!


Вранці — спокійна, зосереджена — зійшла вниз приготувати собі сніданок. Красник уже засмажив собі її яйця й наминав їх з її хлібом.

Запитав:

— На службу?

— Так, — відповіла вона і ввімкнула свій електрочайник, який забула прихопити вчора.

— Де працюєте?

— В інтернаті для дітей з вадами розвитку.

— А чому не в нормальній школі?

— В інтернаті більше платять.

— Порядки… шлях би їх упік! — проплямкав Красник. — За дебілів платять більше, ніж за здорових, здібних дітей. А чому, запитую вас?

— Бо це особливі, нелегкі діти, — готуючи собі канапку, знехотя пояснила Софія.

— Та знаю я, знаю… Працював свого часу в Заліщанській райраді. Що засідання — балачки про калік і недоумків, а обдарованій людині нехай Бог помагає, так?

— А що робити? Постріляти їх? — гостро поцікавилася Софія.

— Не постріляти, а роздати в монастирі, на виховання ченцям, а також у родини священиків, які з амвонів проповідують нам милосердя. Ви знаєте бодай одного панотця, котрий узяв би в сім’ю каліку? Я — ні! А від громади вимагають, страшать карами…

«Боїться, що я прискаржу його священикові? І дарма. Знаю, що той скаже: «Якщо в тебе попросять сорочку, віддай і плащ!» А сам, коли його обікрали (винесли з будинку, і гривні, і валюту, й коштовності дружини), не сказав: «Бог дав, Бог взяв», а побіг у міліцію», — подумала Софія, а вголос розважливо (щоб не боявся її) підсумувала:

— Від громади в наш час можна сподіватися лише поради, а не заради.

Красник дружелюбно глипнув на неї:

— Ваша правда! — і запитав. — А з роботи коли повертаєтеся?

— Перед сьомою.

— Якщо будете готувати собі вечерю, то приготуйте й мені.

«Може, й справді з часом порозуміємося?» — подумала Софія.


Тижнів зо два вони замешкували як добрі сусіди. Красник час від часу купував якісь продукти (здебільшого недорогі), Софія готувала йому сніданки й вечері, розповідала про місто, про тутешніх начальників, які можуть йому посприяти (Красник, за фахом дантист, вирішив відкрити приватний зубопротезний кабінет для районних «віп»), далі, чемно попрощавшись, піднімалася нагору, стелила собі ліжко й стояла на балконі в довгій рожевій сорочці й такої ж барви шовковому халаті, допоки внизу не гасло світло, потерпаючи, з одного боку, що їй забракне мужності відмовити йому, якщо він прийде, а з другого — сподіваючись почути скрадливий постук у двері, бо відчула, що звикає до нього й бажає, щоб він покохав її.

Думала: «А чом би й ні? Я ще молода, гарна, добра господиня. Він також не з лопуцька: беручкий, енергійний. Наш шлюб легко й справедливо розв’язав би і його, й мої проблеми, повернув би мені найдорожчий для жінки скарб — спокій і впевненість».

Але Красник не квапився здійснювати її надії. Палав бажанням якнайшвидше орендувати пристойне приміщення в центрі міста й установити вже придбане на гроші вуйка найсучасніше стоматологічне обладнання, завдяки якому в його клініці «Пріма дент» буде обслуговуватися вся районна знать. В будні повертався додому пізно й, повечерявши, відразу лягав спати, а в неділю до обіду дивився телевізор, а по обіді до сутінків куняв у гамаку під вишнями, а вона згори, сховавшись за шторами, позирала на нього, як голодна кицька на шмат сала, й подумки прикликала його до себе. Але марно! Виспавшись на свіжому повітрі, він повертався в будинок і знову вмикав телевізор.