— Може, дасте мені… чогось…

— Ні! — відрубала Наталена. — Вагітна не має права, бо її гріх впаде на плід! — і показала пальцем на хвіртку.


В інтернат Софія вже не повернулася. Купила собі пляшку «Кагору», коробку цукерок, кілограм печива й покрокувала додому, гадкуючи, що чинити: податися (щоб уласкавити сварґу) зі свого затишного «румовища» світ за очі; винайняти помешкання в якоїсь бідної вдови чи всупереч пораді Наталени позмагатися з закоханим в іншу «окупантом».

Сягнула своєї вулички й побачила старезного діда, що, похитуючись, ніс дерев’яний, перев’язаний вишитим рушником хрест, а за ним полуторку, яка помаленьку фуркала слідом — везла Зеня на цвинтар. Четверо сусідок, також старих, несли двійко смерекових вінків, прикрашених дешевими пластмасовими квітами, а молодик — родич Васильки — дві прив’ялі червоні троянди, мабуть, зі свого квітника.

Софія захотіла було приєднатися до них, але згадала, що вагітним не радять дивитися на мерця, а тим паче, ходити на цвинтар, і перестояла процесію, опустивши очі долу.

Прийшла до вдови під вечір з вином і солодощами — пом’янути Зеня. А там Геновефа в дешевій чорній хустці й чорній блузці. Сидить, притулившись до Васильки, й хлипає разом з нею до свічки, що сумирно поблимує на столі, мов до Зеньової душі. У Васильки така ж хустка й така сама блузка — прикуплена «на смерть».

Вже не суперниці, а сестри, які лаштуються туди, де нема ні батяруватих чоловіків, ні ревнивих дружин, а є лише всіляка любов: сліпуча, пристрасна — до Бога, на якого не вельми зважали за життя, й спокійна, неяскрава, але вкрай необхідна (як лампочка-сороківка під стелею) — до всіх без винятку братів-сестер, з якими прокапарили вік на землі.

«Схоже, тільки смерть чоловіка може примирити жінок, які змагалися за нього», — подумала Софія й, промовивши: «Слава Йсу,…» поклала на стіл приношення.

Старі щиро зраділи їй, випили з нею вина й, пошепотівшись, делікатно запропонували їй перебратися… в будинок Геновефи:

— Ми чували, пані вчителько, що той… чорнявий з автом і молоденьким дівчам… дістав вашу садибу, а ви зосталися… при своєму інтересі. Ми з Василькою вирішили бідувати вдвох, а ви замешкуйте в моїй хаті. Хоч вона й стара, але ще міцна, — сказала Геновефа.

— Чому «замешкуйте»? — втрутилася Василька. — Прецінь, не маєш ні дітей, ні онуків. Подаруй хату пані вчительці, а вона тобі за це бомбона часом купить чи валер’янки.

«Бог підкаже», — згадалися Софія Наталенині слова й вона, розчулившись, подумки подякувала Йому за підказку, й зі сльозами, які досі старанно замикала в собі, виповіла сусідкам усе, що думала про ошуканців, котрих уважала найріднішими людьми, про Красника, котрий силою взяв її, а потім зненавидів, дарма, що вона не прискаржила його. Пообіцяла, що навідуватиметься до них і без дарчої, а перебереться до Геновефиного будинку під осінь, якщо чорнявий не відступить їй другий поверх.


Повернулася додому в гарному настрої, зігріта великодушністю й турботливістю вдовиць. Окинула поглядом дорогі, вишукані речі, що її оточували, й промовила:

— Шкода мені часу, який я стратила, вишукуючи й вигадуючи вас. Якщо мені судилося піти звідси, я візьму з собою лише «Трушеву красунечку». - І так легко їй зробилося — хоч літай і співай!

Напилася молока, потім соку, а за ним компоту з вишень і вийшла на балкон. Поглянула згори на непоказну Геновефину хатину під іржавою бляхою, оббиту дошками, з яких облущилася фарба, на дві височенні, старезні тополі, що перед нею, уявила собі, як вона ремонтує її (за скупеньку вчительську зарплатню?), як викорчовує дерева в той час, коли її заквітчаним подвір’ям походжає розпусне дівчисько, котре ще не заробило собі навіть шматка хліба, й сказала собі: «Моя дитина, що б там не базікала Наталена, народиться й виросте в моєму будинку! І край!»


Два наступні вечора Софія збавила в альтанці, відмахуючись від комарів дорогим віялом з японського шовку — виглядала Красника, щоб поділитися з ним щасливою новиною. Але той з’явився аж на третій вечір — очевидно, гостював у нареченої. Проїхав повз альтанку, не помітивши її, закрив машину в гаражі й, висвистуючи мелодію коломийки, попрямував до будинку.

— Любомире! — гукнула Софія. — Ходи-но сюди!

— Прошу мені не тикати! — відщекнувся він, але підійшов.

— Бракувало, щоб я викала батькові своєї дитини!

— Кому? — вилупився він на неї.

— Я вагітна від тебе! — з насолодою випалила Софія.

Навіть у сутем’ї було видно, як кров бухнула йому в обличчя, проте він не розгубився. Відказав спокійно, але твердо:

— Це брехня! Я з тобою нічого не мав!

— Ще й як мав! Того вечора, коли приїздила «швидка».

— А докажи!

— Докажу! Коли санітар провадив тебе до машини я призналася лікарям, що ти зґвалтував мене. Вони пропонували мені також поїхати в лікарню, на експертизу, а потім в міліцію, але я пожаліла тебе.

— І дарма! — реготнув він, як завжди, зверхньо. — Балачки, тим паче п’яні, до справи не підшиєш!

— Гадаєш, що лише Моніка Левінськи є мудрою? Я зберегла сукню зі слідами твоєї сперми на доказ…

Він перебив її:

— Це в Америці доказ, а у нас — сама фігня! Ти не пацанка, а я не гангстер! Сама лягла, сама дала…

— Припустимо, що так, хоча я наполягатиму на зґвалтуванні. Це раз. А по-друге, я маю доказ над доказами — дитину, що народиться за дев’ять місяців від того дня!

— Це не моя дитина! — відперся Красник.

— Я доможуся через суд експертизи, й вона підтвердить, що саме ти є її батьком. А також постараюся, щоб чутки про твій «геройський» вчинок сягнули кожного керівного вуха… і поховали твої надії на успішний бізнес у нашому місті.

Аж тепер він злякався. Прохрипів:

— Чого хочеш, зар-разо?

— Хочу, щоб ти розписався зі мною!

— Ха-ха! — реготнув він, але безрадісно, натужно. — Це неможливо. Я маю Оленьку й збираюся жити з нею до скону!

— Збирайся! Проте я сумніваюся, що дівчисько захоче жити з тобою, підтоптаним розпусником, якщо довідається, що перед самим одруженням ти спав зі мною і змайстрував мені дитину!

Красник, вочевидь, уявив собі реакцію Оленьки, бо почорнів лицем і почав переконувати не так Софію, як себе самого:

— Я поясню їй… Вона зрозуміє, що я вчинив це… не своєю волею, а під впливом трунку… І вона вибачить мені!

— Ой, ні, дорогенький, бо я, черевата, повсякчас буду мозолити їй очі. А згодом моя дитина своїм плачем, своїм сміхом нагадуватиме їй про твою зраду.

Мовлячи це, Софія не сумнівалася, що Красник ошаліє й, можливо, навіть спробує вдарити її. Так і сталося.

— Ні! — верескнув він і вхопив її за руку, щоб витягти з альтанки. — Вже забирайся звідсіля. Я швидше вб’ю тебе, ніж дозволю сидіти тут і псувати нам життя!

Софія щосили ляснула його по руці:

— Вгамуйся, дурню! Якщо ти поб’єш і виженеш вагітну жінку, котру ти зґвалтував, з будинку, який вона зводила майже десять років, тобі не лише підцюкають бізнес! Тебе збанітують, тому що в нашому місті все ще традиційно ненавидять падлюк! Тобі доведеться або «на шару» протезувати жебраків, або забратися в інше місто, де тебе не знають!

Він зрозумів, що програв, і скрипнув зубами. А Софії здалося, що це скрипить його сварґа, що досі крутилася направо, а тепер, коли вона приклалася до неї, гальмує, і йому від її лютого скреготу зносить дах.

«Є в ньому щось від дідька, — подумала Софія. — Загострені вуха, що прилягають до голови, вузенька пащека, шерсть на грудях, ікла міцні, білі, аж світяться в сутем’ї…»

— Що хочеш? — виклацав він прямо перед її носом.

«…Такого не варто заганяти в глухий кут, бо рано чи пізно він виплигне звідтам і перегризе горлянку. Треба твердо стояти на своєму, але показати, що вихід є. Тісний, незручний, проте є…»

— Дарчу на другий поверх і половину садиби.

— Я швидше вб’ю тебе, ніж…

— Вбивай! У сейфі директора інтернату знаходиться мій лист, в якому я вказала ім’я можливого ката, — зблефувала Софія. — Тебе судитимуть за подвійне вбивство — мене та немовляти й запакують у тюрму назавше, а твоя юна дружинонька розкошуватиме тут з іншими.

Він відпустив її руку.

«Сварґа зупинилася», — вдоволено подумала Софія й кинула йому:

— Сядь!

Він присів на край лавки, й вона також сіла. Якийсь час обоє мовчали — зважували свої шанси на перемогу. Не тимчасову, а довготривалу.

Солодко пахла матіола, сюрчали коники, пугач подав голос з кипариса.

— Шкода, що ти одружуєшся, — спроквола мовила Софія. — Ми могли б гарно жити…

— Це виключається, — відказав Красник вже без злоби, як переможений що намагається виторгувати вигідніший мир. І запитав:

— Де гарантія, що ти, отримавши дарчу, не шантажуватимеш мене, не розбиватимеш мою сім’ю?

— Я гонорова жінка, Любомире, це тобі кожний скаже. Я не лише мовчатиму, як гранітний надгробок, але й, отримавши дарчу, підремонтую будинок Геновефи й переберуся туди, або пошукаю помешкання в іншому кінці міста й житиму там до народження дитини. А людям збрешу, що набула дитину, відпочиваючи в Моршині. Більше того, не заперечуватиму, якщо ти збрешеш Олі, що відступив мені пів будинку… з християнського милосердя або під тиском Уляни.

— А потім? — запитав він.

— Що потім?

— Ти замешкуватимеш зі своєю дитиною тут, з нами?

— Так, — спокійно відказала Софія. — Допоки ти не забагатієш і не купиш мені двокімнатну квартиру.

— Не діждешся! — прошипів він і вибіг з альтанки.

«Діждуся, якщо тобі дорога твоя смаркуля і твій бізнес!» — провівши його насмішкуватим поглядом, подумала Софія.


Красник піддався швидше, ніж вона сподівалася. Вже під кінець тижня викликав її згори й кинув на кухонний стіл дарчу: