— Модест каже, що в мене «римський» ніс, проте не квапиться брати зі мною шлюб. Навіть не заїкається про це. Ніколи не запрошує мене на обід чи в кіно. Приходить до мене, як у профілакторій, і, відпочивши, повертається до мамусі. Якщо вона знайде йому пару у Львові, він залюбки одружиться, бо вже не раз казав, що наше місто, наче хворий у комі, — подумала Рося і зиркнула на запилений електронний годинник на нещодавно побіленій, проте вже посірілій стіні, стрілки якого, судомно шарпаючись, добігали третьої години. А Модест чомусь не потелефонував…

— Може, Олена вже знайшла йому яку, — спало їй на думку, і вона, змівши крихти в горнятко, до розпарених чаїнок, ставить його на офісний столик і дибуляє до вікна — хапнути свіжого повітря. Відсуває калачик, спирається ліктями на підвіконня…

За припорошеною шибкою помахують гілками старезні липи, сонце мережить вичовганий чоловічими підошвами, подзьобаний жіночими «шпильками» хідник, вітерець знехотя заганяє у відчинену кватирку парке повітря, що пахне бензином і розмаїтим їдлом. Але вона не бачить ні дерев, ні сонця, не чує запахів вулиці, так їй слабо й тоскно.

— Якщо Модест виїде, я до скону житиму одна, навіть якщо матиму зграбний носик, — звіряється вона калачикові й помічає по той бік вікна, поміж шибкою і гратами, павутину, зіткану крупним череватим павуком. Павутина здригається від кожного подиху вітру — то напинається, то опадає, і міниться райдужно, звабливо, наче якась екзотична квітка.

— Мабуть, це павучиха, — розглядаючи густе, доладне плетиво, думає Рося. — Така собі невтомна містечкова Арахна, котра, на відміну від мене, вважає себе чарівною і мріє впіймати не тонконогого, завжди голодного комарика, а крупного жука в лискучій шкірянці, проте навряд чи дочекається його, бо в нашому «коматозному» місті крупні жуки вже давно перевелися… Цієї весни я бачила лише одного хруща, та й то мертвого. Лежав, бідолаха, під вишнею, смиренно склавши лапки, — мабуть, скуштував вапна, яким білили стовбур дерева, чи якогось трунку для комах. А мурахи радісно хороводилися довкруж нього — розмірковували, як затягти в свою комору таку рідкісну здобич.

Їй шкода хруща, але заразом шкода й павучиху, схоже, вагітну, яка, не шкодуючи ні часу, ні слини, сплела таку розкішну павутину, а також себе, приречену на нікчемне самотнє існування в цій клітці і в квартирці, обставленій старими меблями і прикрашеній хіба що бабусиним вишиванням та квітами в дешевих пластмасових горщиках.

— Було б краще, якби негарні і слабодухі люди помирали малими і не плуталися під ногами у сильних і вродливих, які вміють долати перепони й перемагати, — думає вона, змахуючи сльозу за сльозою на абияк полаковане підвіконня…

Аж раптом напрочуд великий жук вдарився в шибку і, на мить зомлівши, впав у райдужні тенета.

— Дочекалася! — несамохіть вигукнула Рося і, присунувши до себе крісло, сіла.

Арахна захвилювалася, але не кинулася притьмом до жука, а, полегенько перебираючи чіпкими волохатими лапками, покралася до нього. Павутина завібрувала: жук, отямившись, заборсався в ній. Але чим дужче він борсався, тим надійніше заплутувався. А павучиха, навпаки, зупинилася, завмерла. Зоддалека, з садистською насолодою споглядала, як красень у припорошеному золотистим пилком «малахітовому» жупані вловлює сам себе і, можливо, на комашиній мові переконувала його, що не варто аж так нервувати, бо тут, у веселковому гамаку, він матиме її, — моторну, турботливу, а також солодкий сон, що триватиме вічно. Він у відповідь, напевно, відщекнувся: «Стули пельку, кровопивко!» — і зашарпався відчайдушно, безглуздо… В цей мент Арахна завиграшки могла підкрастися до нього, очамрілого, і впорснути йому в черевце отруту. Але не підкралася. Мабуть, вважала, що ще не час, і терпляче чекала, коли той виб’ється з сили. Або ж раділа, що її мрія нарешті збулася: ось він — лапкою подати — літун-гордун, безвідповідальний запилювач квіток, ще живий, але фактично вже мертвий. І похваляла себе за майстерність і запопадливість. Думала: «Я спиватиму його довго-довго, і його коштовна шкура до морозів прикрашатиме мою домівку…»

— Щаслива! — заздрісно промимрила Рося. Аж тут рвучко дмухнув вітер і зірвав павутину разом з жуком та мрійливою Арахною.

Дівчина, співчутливо зойкнувши, побігла до виходу — поглянути, куди вони впали й чим скінчилася змага, але не встигла, бо на порозі вродилася Софійка й заторохтіла:

— Росько! Дай десять гривень. У Бількевича (це начальник) нині день народження, а ми забули. Зустріли його під кафе — ображеного, набурмосеного: «Не сподівався від вас такої зневаги!». Проте пообіцяв нам після роботи «поляну». Отже, треба купити щось недешеве. Дідько знає, що…

Рося мовчки потяглася до свого столика, дістала з гаманця червону купюру — наче від серця відірвала, бо саме Бількевич, якого вибавила бабуся-небіжка, взяв її на службу без хабара й у подальшому може або просунути в заступники, або послати… на біржу, а там чекають хіба що санітарок та прибиральниць.

Софійка вхопила гроші й вибігла з ощадкаси. Рося рушила за нею, аж затуркотів телефон. Модест.

— Добридень, Росю. Я чекатиму тебе після роботи у сквері, що за кінотеатром.

«Щось такого!» — зчудувалася дівчина, бо Модест ніколи не призначав їй побачення серед тижня, та ще й у людному місці, й забарилася з відповіддю. Бой-френд витлумачив її мовчання як незгоду й образився:

— Ти не хочеш мене бачити?

«Гадає, що я тільки те й роблю, що мрію про зустріч з ним», — з неочікуваним роздратуванням подумала Рося, проте заперечила йому, хоч і кислим голосом:

— Та ні, чому? Просто в Бількевича нині день народження. Треба відбути.

— Гулятимете, мабуть, до ночі, — невдоволено констатував Модест.

— Як вийде, — сухо відгукнулася Рося, намагаючись угадати, чому нині його голос збурює у ній не приязнь, а злість. Тому, що потелефонував пізніше, ніж зазвичай, чи тому, що призначає їй рантку в п’ятницю?

— Добре, — вловивши в голосі дівчини якісь нові, не притаманні їй нотки, згодився Модест. — Дзенькнеш мені під кінець забави, і я відпроваджу тебе.

«З мамусею посварився, або ж, навпаки, здобув наречену й хоче перед вінчанням переспати зі мною», — подумала Рося й запитала гостро, з викликом:

— Чого це раптом?

— А ти хіба не знаєш?

— Що я маю знати?

Модест повторив те, що вони вже чули вранці: вчора на Забудові…, а позавчора на Тернах…

«Турбується про мене, отже, я йому не байдужа», — степліла Рося, проте від супроводу відмовилася. Не хотілося їй, щоб Модест побачив її нетверезою і подумав, що вона, подібно іншим самотнім жінкам, попиває… Сказала:

— По-перше, я замешкую не на Забудові чи Тернах, а по-друге, не сподівалася тебе, а відтак не матиму чим тебе гостити.

Мовлячи це, вона мала надію, що бой-френд скаже: «Не турбуйся, ласонько, я закуплю все, що треба». Але він лише розчаровано сопнув:

— Шкода! — і поклав слухавку.

— Не вдалося повечеряти на шару, — ущипливо констатувала Рося і вибігла з ощадкаси, але не знайшла під вікном ні павутини, ні комах. Мабуть, вітер аідніс їх далі, під колеса машин.


«Поляна» була щедрою, гамірною, проте невеселою. Бількевич, ображений забудькуватістю підлеглих і подарунком — парфумом, вочевидь, дешевим, раз за разом наповнював чарки дорогою «Хортицею» і виголошував не так тости, як довгі сентиментальні промови про людську невдячність, жіночу безсердечність, прикру залежність людини, передовсім чоловіка, від свого глупого тіла, що живе якимось своїм, незбагненним життям, котре суперечить найсвятішим пориванням душі й пожаданням розуму.

— До чого це він? — пошепки запитала Рося Софійку.

— Кажуть, що його Настуня загуляла, бо він теє… не може, — з апетитом перемелюючи п’яту канапку з ікрою, відказала та.

— У тридцять років? — зчудувалася Рося.

— Еге! Заклинило фацетові. Мабуть, якась поробила йому, — співчутливо зиркнувши на шефа, пояснила Софійка. Той втрактував її позирк як загравання і посунув до неї. Міцно схопив своїми лапищами тоненький стан дівчини:

— Будемо танцювати. А ви бринькайте нам! — і поставив на її чоло слиняву печатку.

Жінки забринькали (впівголоса, бо ж на службі) «Ой, прийди, ой, прийди, я там буду. З моєї спідниці зробим буду…», — але танці тривали недовго. Бількевич, налетівши на крісло, гупнув разом з Софійкою на підлогу і зомлів.

Галюня Брик вирішила, що в нього інфаркт, і хотіла викликати «швидку», але Поперчук — заступник Бількевича, забоявшись скандалу (п’яні в ощадкасі), не дав. Вилив на зомлілого графин води, і той, отямившись, знову потягся до чарки.

— Шкода мені вас! Направду шкода! — не стрималася Галюня. — Освічений ви, культурний, здалека вас видно, як мак на городі. Але якщо будете так хляти, то за рік-другий зостанеться від вас лише штурпак!

Бількевич, ясна річ, образився. Пообіцяв, що вже завтра звільнить її за статтею. Всі кинулися його власкавлювати. Поперчук підніс йому чарку. Той випив і зі сльозою в голосі зажадав веселої пісні.

Словом, як і пророкував Модест, забавилися до темряви, і лише вийшовши на кепсько освітлену вулицю, Рося згадала про маніяків, але (недарма кажуть, що горілка — найкращий лік від страху) жінки поглузували з неї: «Забажалося панянці до чарки ще й трійко хлопців на закуску! Але де їх узяти?» Та й розійшлися.

Поперчук з Галюнею повели Бількевича, який відчайдушно пручався, бо не хотів іти «до змії лускатої з пекельним передком». Орися з Марусею почимчикували на автостанцію (обоє доїжджали). Софійка, яка замешкувала попід самими Тернами, вирішила заночувати в Оксанки, що квартирувала неподалік. А Рося, присоромлена кпинами колежанок, погнала додому навпрошки, парком.

В часи її дитинства він був доглянутим, заквітчаним і щедро освітленим. Тоді ним допізна гасали дітлахи, статечно прогулювалися «центрові» вдови з песиками чи старими панами-сусідами, згадуючи літа молодії та своїх небіжчиків і небіжчиць. На лавках перед пишними клумбами під оптимістичну музичку, що лунала з динаміків, безсоромно, щоб не сказати люто, виціловувалися закохані підлітки — перші жертви пострадянської сексуальної революції, спонукаючи старих до бесід про невичерпну жагу щастя та можливість поєднання двох недопалків ув одному свічнику.