На відміну від інших дружин, вона ніколи не «ревізувала» гаманець чоловіка, не обшукувала його кишені, не копирсалася в шухлядах його стола в надії знайти там «ліві» гроші чи докази зради. Твердо дотримувалася настанови матері, щасливої в подружньому житті: «Якщо кохаєш чоловіка, за жодних придибеньок не ображай його підозрами», і вповні довіряла Адасеві, чим він не раз похвалявся перед своїми приятелями, котрих повсякчас «шмонали» дружини.

У кабінеті приємно пахло чистим, напарфумленим чоловічим тілом, димком кубинської сигари, а також солідними, щедро ілюстрованими книгами з садівництва-квітникарства, які Адась збирав впродовж багатьох років. На письмовому столі, як завжди впереміш, копичилися журнали, брошури, папки, ділові папери, конверти з вітальними поштівками й запрошеннями, а також коробка з-під дорогих плавок і краватка, заплямована вином. Удома Адась був не дуже охайним, але Євгенія ніколи не шпетила його за це, мовчки прибирала розкидані речі. Більше того, їй навіть подобалося, що Адась не занудливий педант, який переймається абищицями й дошкуляє жінці за те, що вона поклала щось не туди, де йому хочеться, чи не так випрасувала сорочку, а справжній мужчина, що планує грандіозні, далекосяжні плани перетворення України спершу на другу Голландію, а згодом на центр європейського зільництва.

Євгенія переклала коробку на канапу, машинально понюхала Адасеву краватку. Любила обнюхувати його сорочки й краватки перед чисткою й пранням, бо вони завжди пахли їй вітром і скошеним сіном. Можливо, тому, що познайомилася вона з ним у вітряний день, коли він косив сіно в лузі. Поклала й краватку на канапу, посортувала й акуратно поскладала папки й папери, що лежали на столі, й відсунула праву верхню шухляду, де чоловік зазвичай зберігав свої коштовності — золоті запонки, декілька каблучок-печаток, колекцію срібних монет, орден «За заслуги» третього ступеня — й несамохіть охнула: на всьому цьому, упакованому в рівновеликі добрі футляри, лежав чималий стос доларів — тисяч п’ятдесят, не менше.

— Отакої! — зчудувалася жінка. — Вчора я просила в нього гроші на осінні пів-черевики, а він мені відмовив. Сказав, щоб дочекалася авансу. Мабуть, це не його долари, а когось із приятелів, яких обшуковують дружини.

Поряд з грошима лежала наполовину використана упаковка «Віагри». Останнім часом Адась скаржився, що втрачає не лише чоловічу снагу, але й хіть. «Клімакс, серденько, клімакс, — співчутливо сказала вона. — Мусиш потерпіти, з часом це минеться». Але йому, вочевидь, не хотілося терпіти, і він, наслухавшись реклами, вирішив «стимулювати» себе. Та «Віагра», судячи з усього, йому не допомогла.

Не так давно, коли він не відреагував на її пестощі, вона прямо запитала його:

— Не хочеш мене чи й інших також?

— Нікого не хочу! — сказав він.

— Навіть тих дівчат, які красуються голими в чоловічих журналах?

— Тих у першу чергу. Вони для мене не жінки, а вилизані картинки.

Вона подумала тоді: «З одного боку, прикро, що Адась втрачає охоту, а з другого добре, що нарешті можна не боятися інших жінок».

В нижній шухлядці лежали запасні ключі від квартири, офісу, дачі, клясер з рідкісними марками, корок від шампанського, закучерявлена золотиста стрічка, якими прикрашають букети, й білий конверт — не підписаний, не заклеєний, в якому знаходилися якісь папери з набраним на комп’ютері текстом.

«Мабуть, угода або бухгалтерський звіт», — подумала Євгенія й хотіла було зачинити шухляду, але погляд її вихопив з тексту два слова: «Ліліт» і «дружина Адама».

Вона вийняла перший листок, в правому верхньому кутку якого була цифра «два», й прочитала:

…після ночі, якої я повік не забуду, ти сказав мені, що залишаєш мене назавжди, бо я Ліліт. Я запитала: «Хто це?» Ти відказав: «Перша дружина Адама. Дияволиця».

Я не відчувала в собі нічого диявольського, крім пристрасті, але вона не смерділа сіркою, а була наче сонячна злива. Я образилася на тебе до найглибшого мороку жіночої душі, де клубочаться змії та розмножуються скорпіони, бо не сподівалася після п’яти років вірного кохання такого сумнівного компліменту, а тим паче безпідставного розриву. Проте опанувала собою, і після того, як ти, хряпнувши дверима, розчинився в нічному мороці, я замість того, щоб, умившись сльозами, випити трунок, відкрила Біблію, а також томик мого улюбленого Борхеса (у якому він описує різні інфернальні сили), й під ранок, проаналізувавши історію стосунків Адама і Єви, дійшла висновку, що вона містить у собі чимало загадкового, не витлумаченого, вірніше, витлумаченого лише почасти, однобічно. І вирішила нагадати тобі те, що ти, вочевидь, і без мене знаєш. Хоча навряд, бо мені легше уявити собі, що ти (такий солідний, такий раціональний) ловиш сачком сонячних зайчиків, ніж читаєш Старий Заповіт.

«Це уривок з якогось роману, — вирішила Євгенія. — Але навіщо він Адасеві? Мабуть, він відксерив його, бо в ньому йдеться про біблейського тезку». І зручно умостившись у м’якому кріслі, продовжила читання.

I. Творець

Дуже дивно, як на мене, викладена історія створення людей. «І Бог на свій образ людину створив, на образ Божий її він створив, як чоловіка та жінку створив їх. І поблагословив їх Бог і сказав Бог до них: «Плодіться й розмножуйтеся і наповнюйте землю»».

Зверни увагу на те, що спершу йдеться про людину (однина), а потім сказано «їх» (множина), з чого випливає, що для Творця Адам не є чимось окремішнім, чимось кращим за Єву. Тільки в парі вони є людною, тільки разом — образом Божим, його рівновеликими, рівнозначними частинами. Чи на так?

А далі чомусь подається інша історія, за якою Бог спершу створив людину з пороху земного і, назвавши цю людину Адамом, доручив їй доглядати рай у Едемі. Тут Адам виступає повноцінною людиною, яка вміщає у собі й чоловічу, і жіночу іпостась Творця, його самовартісною подобою. І лише згодом, коли ця богоподібна істота засумувала, Творець дійшов висновку, що «недобре бути чоловікові самотнім. (На цей раз йдеться вже не про вселюдину, а про особу чоловічої статі в стані депресії). І спав на Адама міцний сон — і заснув він. Тоді взяв Творець одне з ребер його і перетворив його на жінку і привів до Адама».

Чудно, правда, що Всемудрий, Всепомисливий попервах створює лише одну особу, без пари, і лише згодом, після того, як та вже наділила іменами всю звірину і засумувала, витворює їй пару. Взагалі-то істота, створена за образом і подобою Творця, не повинна сумувати, бо ж справжній Творець не сумує, перебуваючи сам з собою — ніколи йому. Але менше з тим. Хай як, але витворив йому поміч з ребра, побачивши яку, Адам, замість того, щоб здивуватися і запитати «Хто це, Отче?», вдоволено констатує: «Ось тепер вона кість від кості моєї і тіло від тіла мого». Об цю неадекватну реакцію, об це дивне «тепер» і спіткнувся розум людський, і запитав себе: «А до тепер хто був? Якась інша жінка — рівнозначна, рівновелика, також створена з пороху земного»?

Але це не єдиний камінець спотикання. Є ще й інші.

«Вона чоловіковою буде зватися», — каже Творець, тобто належатиме чоловікові як власність? А далі: «Покине тому чоловік свого батька і матір і пристане до жінки своєї — стануть вони одним тілом». Де логіка, дорогенький? Якщо жінка є чоловіковою, значить, це вона мала би полишити свою родину й пристати до чоловіка, а не чоловік — її пан — до неї. Чи не так?

Підсумовую: у мене склалося враження, що ці дві версії створені різними співтворцями Отця: друга, в якій ідеться про ребро, — Адамом, а перша — жінкою. Не Євою, ні! А Ліліт — рівноправною парою Адама, яку його нащадки прозвали «дияволицею». Чому? За що?

Якби я була письменницею, то написала б розкішну еротичну повість про особливості любовного трикутника в саду, що знаходився в Едемі в той час, коли Едем перебував не на небі, а на землі. Але я, на жаль, не письменниця, а полишена жінка, яка намагається вияснити причини райської драми, щоб збагнути причину своєї. Відтак, писатиму коротко, без прикрас про найпосутніше…


«Хто це настрочив? Не письменниця… Полишена кимось жінка, — подумала Євгенія й обнюхала послання. Воно пахло засушеним зелом — чебрецем і м’ятою, як руки Андріяни. — Невже це вона? Не може бути! Адась не раз висміював її за маніакальне бажання вийти заміж за… Та за будь-кого! Швидше всього, цю дурню написала одна з коханок Любенка, а Адась узяв почитати», — вирішила Євгенія і взяла наступний аркуш.

ІІ. Єва

Що відчував Адам, поставши з пороху земного чи перетворившись, завдяки Божому подихові, з примата на чоловіка, я не знаю. Можу хіба припустити, що гордість і самозамилування (найпосутніші почування «сильної» статі). Зате знаю напевно, вірніше, відчуваю всім єством, що праматір моя народжувалася в муках і що муки ті були не так тілесними, як душевними.

Спершу вона побачила сліпуче світло, що оповивало всю її плоть і не просто пестило її, а наче шліфувало: щось відбирало в неї, а щось причиняло їй. Дотики світла були, з одного боку, приємними, лоскітливими, а з другого — дратували її, оскільки вона не сумнівалася, що тіло її є досконалим і не потребує жодної корекції, а будь-яка спроба щось змінити в ньому є насильництвом над нею, богоподібною істотою.

Далі — відчула себе не те щоб мізерною, проте меншою і легшою, ніж до втручання світла, а відтак — беззахиснішою.

«Світло — це Творець!» — врешті-решт здогадалася вона, бо саме таким бачив Його чоловік, який доброхіть чи несамохіть уділив їй частку себе, й злякалася його ляком — благоговійним, запобігливим, і усвідомила, що Він — Отець, якому не слід перечити. Проте все її єство жадало, аби Він учинив її такою, якою вона була перед тим, і відступив від неї.