З Євою все відбувається трохи достойніше, ніж з Ліліт, бо Єва хоч і не зразу, але зрозуміла, що вона лише олтар, на який я складаю Сущому жертвопринесення сімені, і не подає голосу, а Ліліт — колька їй у бік — повсякчас придумувала безглузді слова, як ото «кохання», «ніжність», «самозабуття», «екстаз» і пантеличила мене ними у найвідповідальнішу мить.

Я не раз у нервах прохав її:

— Поясни мені зрозумілою мовою значення бодай одного з тих слів, якими ти повсякчас нівелюєш сакральну суть нашої близькості, скажімо, «кохання». Отець повелів нам плодитися і наповнювати собою землю, а не «кохатися». Твоє «кохатися» означає, як на мене, «байдикувати, витрачати наше дорогоцінне існування не на пізнання світу й Господа, а на самовичерпування, що, як на мене, є великим гріхом, марнотою марнот.

На це вона, вішаючись мені на шию, воркотіла, як кішка:

— Коханий, чим жвавіше ми вичерпуємо воду з криниці, тим хутчій вона прибуває!

— А «самозабуття»? Що це, як не втрата свого божистого «я» й уподібнення тваринам?

— Ну то й що! Поглянь, які вони милі, як наполегливо слугують одне одному, домагаючись екстазу, — відказувала вона.

— А що таке «ніжність»? — втрачаючи терпець, допитувався я. — Що?!

— Це те, що ти відчуєш, коли покохаєш мене всім серцем.

Словом, вона так і не зуміла переконливо довести мені, що вигадані нею слова означають якісь реалії нашого співіснування, хоча й уважала себе мудрою, навіть мудрішою за мене. І це ще не все.

Я в поті чола порав Сад, а вона, розлігшись у затінку, розповідала мені, що я маю відчувати, коли входжу в неї, а що, коли виходжу, якими дивовижними видіннями мусить супроводжуватися процес виверження сімені! Але не плодоносила, бо думала під час богослужіння про свої фантасмагорії, а не про те, як виснажений довгим перебігом сперматозоїд бере приступом яйцеклітину. Я не раз пояснював їй, що вона зобов’язана думати виключно про цей дивовижний мент, який провокує вибух, подібний тому, з якого постав Усесвіт. Коли цей вибух (супроводжуваний спалахом, рівним спалахові тисячі сонць) стрясає моє тіло, я почуваю себе мошкою, що потрапила в жерло вулкана, й водночас могутнім полководцем, який одним пострілом свого кореня випускає з напівбуття в буття істинне багатомільйонну армію бравих вояків і спрямовує її на штурм далекої, майже недосяжної, ще не заплідненої Божим подихом зорі.

Казав: «Якби нам з тобою вдалося змоделювати подібний вибух за межами наших тіл, ми могли б, подібно Творцеві, творити планети!»

— А навіщо? — флегматично запитувала вона й вилизувала мені обличчя, наче корова теля, а то й дозволяла собі торкатися священного кореня, і не просто торкатися, а бавитися ним (коли я, натомившись, дрімав), наче виліпленим з глини свистунцем, і називати його принизливими назвиськами: «безрогим равликом», «приборканим пітончиком».

Їй страх як подобалося глузувати з найсвятіших речей, висміювати найпіднесеніші слова та вчинки. В той час, коли я відпочивав, зморений битвою за примноження життя, вона, замість того, щоб скласти пісню-хвалу моїй завзятості, прилігши біля мене, з піною на вустах доказувала мені, що жодний з моїх «млявих», «ледачих» «бігунців» не зумів сягнути її «зорі».

— Як знаєш? — не розплющуючи віч, запитував я.

— Я відчуваю це! — зверхньо відказувала вона й закликала мене до повторного штурму, а коли я відмовлявся, називала мене бевзем (а це що таке?) і, хтиво пританцьовуючи, йшла бавитися зі звірами — тиграми, левами, носорогами.

Я не раз учив її, що не слід так вигинатися, бо хоч ми в Едемі й одні, звірі також мають очі і, напевно, чудуються, навіщо ми щодень вичерпуємо свою силу:

— Чинячи так, ми подаємо їм поганий приклад. Вони ж паруються лише в певний час, винятково заради запліднення, а ти не хочеш плодоносити, бо для тебе священнодійство є лише пустою щоденною забавою.

Вона заперечувала це:

— Я хочу, але твоїм «бігунцям» бракує енергії кохання.

— Чому ж самки тварин вагітніють і без твоєї ефемерної «енергії»?

— А тому, чоловіче, що створити тварину — це одна річ, а людину — зовсім інша. Бог творив нас, царів плотського світу, кохаючи, і ми також маємо творити собі подібних з коханням, бо тільки воно обертає шмат плоті на людину. А ти не кохаєш мене навіть так, як лев кохає левицю! — відбивалася вона і бралася знову і знову вчити мене «коханню».

Я терпів її надокучливі «ніжності» (винятково заради здійсненні Отчої волі) доти, допоки не здогадався, що вона чинить це не з метою успішного запліднення, а в надії підвередити моє здоров’я, вивищитися наді мною, позаяк, навчаючи мене «коханню», вона нічим не поступається, нічого не витрачає, а навпаки, раз за разом привласнює найціннішу, найвойовничішу частку моєї плоті, а я, нічого не здобуваючи, втрачаю армію за армією! Втрачаю охоту до праці, а відтак — повагу Отця! А вона, отримуючи моє, стає дедалі дужчою, заповзятішою і, що особливо прикро — мудрішає!

Але допоки я прозрів, збігло чимало часу! Не рік і не два я, спустошений її «коханням», відлежувався під яблунею, а вона, співаючи, порала Сад і ласкою та лестощами відлучала від мене звірів і приручала їх собі, внаслідок чого вони перестали коритися мені і почали слугувати лише їй. Причому охоче, з радістю, і врешті-решт визнали її одноосібною царицею.

Аж тоді я заволав до Бога:

— Отче! Ліліт повстала проти мене, а відтак, і проти Тебе! Замість спільного, так би мовити демократичного правування Садом установила Матріархат!

Отець хотів нас помирити, але вона навідріз відмовилася злягатися зі мною без «кохання» і «ніжності», а також ділитися зі мною прирученими тваринами й запрохала в Нього, щоб Він дозволив їй перебратися зі своїми улюбленцями на закрайки Саду. Отець довго відмовляв її, але… Мабуть, Він витворив її з іншої глини, ніж мене: для мене взяв теплу, сповнену світла, а для неї — з-під розлогого куща, куди ніколи не зазирає сонце — чорну (бо вона темніша за мене і шкірою, й волоссям), масну і завжди вологу. Тому ми й не змогли порозумітися. Він відлучив її від мене, і всі звірі і птахи залишили мене і подалися слідом за нею. І я не просто занудьгував, а впав у депресію. Поламав усі знаряддя праці й (о, сором!) почав шукати шлях у пекло…

Добре, що вдругорядь Отець вибрав якісніший матеріал — моє ребро, вже освячене Його благословенним подихом. Я чув, як він розкривав мені груди, але не крикнув, не зойкнув, бо сказав собі: «Він виймає не ребро, а стрілу, яку ввігнала в мене владолюбна, непоступлива жона!»

Єва, на загал, подобається мені дужче за Ліліт вже тому, що з усіх сил намагається вподібнитися мені, вважає мене наступником Отця в Саду, побоюється звірів, не вимагає, щоб я без нагальної потреби вимітував з себе дорогоцінне сім’я і, що найважливіше, не знає тих безглуздих слів, які навигадувала Ліліт, щоб затуплювати мені розум, ущерблювати мою чоловічу гідність.

Коли вона заздрісно зорить на мій корінь, я почуваю себе наймогутнішою, найвартіснішою істотою, і сім’я моє несамохіть проливається на землю. Я впевнений, що ця чиста пожертва є особливо приємною Отцеві — дарма, що вона не сприяє примноженню людства, зате удобрює ґрунт Саду.

Словом, Єва є справді моєю, чоловіковою, але… Якщо по правді, мене інколи дратує її поступливість, догідливість, тобто властива реброві безмозкість, а також її маніакальне бажання сховатися в моїх грудях, прилягти до мого серця. І я вибухаю гнівом… від страху, що з часом вона вподібниться Ліліт. Приміром, учора вона несподівано лизнула мені щоку (точнісінько, як та), і я, щоб відбити в неї охоту до лизання, покарав її і правицею, і словом: ляснув по щоці і гукнув: «Геть від мене, дурепо!» Й вона, замість того, щоб відстояти себе, затулила долонею щоку й кудись покірно почалапала.

Якийсь час я насолоджувався самотою, а потім мені спало на думку, що дурна жінка може з горя забрести аж на околицю Саду і змовитися проти мене з Ліліт. Я загукав: «Єво! Я голодний!» Вона одразу ж повернулася й, не зронивши ні слова, почала годувати мене. Під’ївши, я охоче сповнив свій подружній обов’язок і поклав собі не бити й не проганяти її, щоб Отцеві не довелося виймати з мене ще одне ребро, а то й частину мозку чи печінки…»

— Годі! — долинув до мене зоддалеку твій вигук. Ти сердишся, що я зобразила першого чоловіка таким йолопом? І даремно! Не забувай, що він — юним-юне, неотесане створіння, котре ще не усвідомлює свого призначення, що між ним і тобою пролягають тисячоліття розмаїтих випробувань, і не ототожнюй себе з ним, не запитуй себе: «Навіщо вона морочить мене?» — Невдовзі зрозумієш, якщо, звісно, захочеш зрозуміти.

Я вже заклеїла Адамові рот фіговим листком і виводжу на кін Єву…


— Жодна з коханок Любенка не здатна таке вимудрувати. Він волочиться виключно за студентками й пустими, глупими молодичками — чим глупіша, тим миліша. Й котрась з Курчикових артисток також — цих цікавить лише його гаманець і зв’язки. І Зоя Шиленко не змогла б. Вона хоча й закохана в Адася, але помірно, без надії на взаємність, тому що Адась… не такий, щоб… — подумала Євгенія і несамохіть пригадала сварку дядька з Адасем.

Було це… давненько вже, коли дядька перевели в область, першим заступником голови обладміністрації, й вони перебралися разом з ним. Вона в той час підрощувала синочка, а чоловік, стараннями дядька, очолив відділ в облуправлінні сільського господарства і отримав двокімнатну квартиру. Все було начебто, гаразд, аж раптом під вечір заявився дядько — вона ще ніколи не бачила його таким лютим — і напався на Адася: «Марш на балкон, Маньчин сину! Будемо балакати!»