Про що вони балакали, зачинившись на балконі, Євгенія так і не дізналася, бо пересиділа халепу з малим, в дитячому покоїку. Чула лише, як дідько, виходячи, процідив:

— Ще раз почую щось таке — опинишся там, де був!

Адась сказав їй, що дядько шпетив його за конфлікт з начальником управління, і вона поквапилася повірити йому. Вже хоча б тому, що чоловіки невдовзі підмирилися, й дядько, посівши посаду заступника міністра, не лише перевів Адася в столицю, але й допоміг йому створити концерн, яким той нині успішно керував. Проте, дядькове «Маньчин сину!» не раз жалило їй серце і збуджувало підозри, що дядько відшмагав Адася не за сварку з начальником, а за щось інше, набагато прикріше…

«Мабуть, дядькові донесли, що Адась кокетував з якоюсь співробітницею. Він сам не опускався до службових романів і співробітникам не дозволяв «романсувати» на службі. Але це було давно. Зараз Адася цікавить лише концерн», — заспокоїла себе Євгенія і знову почала читати.

IV. Єва

…Цієї ночі я була Євою і водночас Адамом. Лежала — зморена, з зів’ялим коренем під тією яблунею, що росте біля печери. До мене тулилася якась жінка — смаглява, пружна, гаряча, мов полоз, що перегрівся на сонці. Вона торкнулася мого кореня і поцілувала мене так, що я мало не зомліла від огиди, бо вона була неприємною мені. Проте мій корінь настовбурчився, і вона, спостерігши це, почала наповзати на мене. Я сказала йому: «Ляж, бо я сплю!» Але корінь не підкорився мені. Я збагнула, що він, найвартісніша частина мого тіла, збунтувався проти мене, бо хоче належати їй — і з силою відтрутила її.

— Який ти тупий! — презирливо просичала жінка і пішла кудись, похитуючи широкими, майже такими як мої, стегнами. Я хотіла заснути, але не змогла, бо всі мої м’язи стужавіли, а корінь зробився твердим, як камінь. І потяг мене за собою! Я підхопилася й помчала за тією жінкою, люта, як голодна левиця! Ні, як десять левиць! Стрибнула їй на спину, повалила долі й увігнала в неї корінь, наче крем’яний ніж у яблуко. Я товкла її, кусала й щипала доти, допоки небо не спалахнуло і не скрутилося в сувій, а сім’я — військо моє — не вирушило здобувати зорю, яку вона ховала в собі й завзято боронила від мене.

Жінка одразу ж підвелася, пригладила довге (довше, ніж моє), чорне, наче крило ворона, волосся, зневажливо вирекла: «Ти не людина, й ніколи не станеш людиною!» — і подалася, накульгуючи, до струмка. А я заплакала з горя, що моє сім’я дісталося їй, ненависній, а не моєму Садові, що вона хлюпається в струмку, а я лежу, безсила, наче змія, що скинула шкіру, і заблагала Отця, щоб той спопелив її, а мені повернув силу і владу над коренем, бо доглядати Сад хоча й почесна, проте важка робота. А крім цього Саду, на землі є ще багато інших Садів. Я здобуду їх і впораю, якщо жінка не висотуватиме мене! Я кричала Йому:

«Отче! Вона жадає, щоб усі звірі вистрибували довкола неї! Всі плазуни плазували за нею! Всі птахи кружляли над її головою, а дерева й квіти викоренили себе, щоб бути їй свитою! Коли я признався їй, що хочу здобути всі Твої Сади, вона розсміялася: «Спершу здобудь мене!» Зглянься наді мною! Оберни її на глину!»

Вранці я розповіла про це Адамові. Він збентежився:

— Це був сон про моє, вірніше, наше минуле. Забудь його!

— Забуду, якщо ти скажеш мені, хто ця жінка і що вчинив з нею Отець!

— Це Ліліт, — знехотя признався він. — Жінка, витворена з пороху земного, котра замалим не погубила мене. Тепер вона замешкує на закрайках Саду.

— Одна?

— Ні! З найдужчими звірами, з найхимернішими плазунами й птахами. Вони підлягають лише їй, а мене ненавидять, бо вважають, що це я скривдив її, а не вона мене.

— Ти навідувався до неї? — несміливо запитала я і вперше відчула, що маю серце — велике й колюче, як кактус.

Адам заперечно труснув головою:

— Ні! Я ненавиджу її! Крім того, Отець, створивши тебе, поклав межу між нами і нею. Той з нас, хто перекрочить її, вже не зможе повернутися…

Він уперше розмовляв зі мною, як з рівнею, і я, зрадівши, дозволила собі пригорнутися до нього й запевнила його, що ніколи, хай би що, не перекрочу ту межу.

— Не ходи туди, — попрохав він, — бо вона… суща дияволиця. Може вроїти тобі будь-що.

Я розсміялася:

— Ти забув, що я постала з твого ребра й ненавиджу те, що ненавидиш ти?

Й того ж дня, по обіді, коли він заснув, побігла на загумінки Саду, щоб не у сні, а наяв побачити дивну жінку, котра доброхіть відпала від Адама. Бігла й чудувалася, що мені не соромно обманювати Адама, що чим далі я відбігаю від нього, тим менше боюся звірів, гадів, а також його — гнівливого, важкого на руку.

«Спи, чоловіче! Спи до мого повернення», — подумки наказувала я йому, відважно, ба, навіть суворо, так, наче була Адамом, що квапиться до своєї Єви, а він — відлученою жоною. В мене гейби виросли крила — великі, проте легкі, як у бабки, і я дісталася господи Ліліт швидше, ніж сподівалася. Й замалим не перелетіла межу — ланцюжок червоних, як калинова крівця, іскорок, що перебігали то справа наліво, то зліва направо.

За ними стелилася пустельна, поросла різнотрав’ям рівнина. Там під могутнім баобабом сиділа, спершись на велетенського лева, жінка, котру я бачила уві сні. Крупний тигр, лежачи перед нею, вилизував їй п’ятки, розмаїті звірі, великі й малі, оточували її і так мирно й благоговійно зорили на неї, наче споглядання своєї повелительки замінювало їм не лише розваги, але і їжу. На гілках баобаба виспівували пташині хори, а кондор, що зависнув над її головою, затіняв їй потужними крилами сонце.

Лев помітив мене першим і рикнув так, що луна його роздратованого рику, вдарившись об мої груди, мало не збила мене з ніг.

— Цить, любий! — торкнувшись рукою його гриви, ласкавенько мовила Ліліт. — Це ж та… з ребра! — й озвалася до мене: — Я знала, що ти скучиш за мною і прийдеш. Рано чи пізно…

Вона хоча й була схожою на мене, проте виглядала дужчою і величнішою. Мала менші груди й нижчий голос — такий м’який, лоскітливий і звабливий, що мені захотілося переплигнути межу й присісти біля неї. Але я згадала пересторогу Адама й відступила назад, промимривши:

— Я не знаю тебе…

— Тіло знає, — відказала Ліліт і, підвівшись, попрямувала до мене. — Чому тупцюєш? Ходи до нас. Мої звірі кохатимуть тебе так само, як і мене. Тобі буде веселіше з нами, ніж з Адамом, бо він не вміє кохати, ба, навіть не розуміє значення найпосутніших, найчарівніших, життєтворчих слів. Не вміє цілувати, пестити, жаліти. З ним ти завжди будеш голодною серцем, приниженою, а то й битою, бо він — раб, який уміє лише порати землю, славити Отця і хизуватися своїм коренем. Там, на своїй половині, він — цар, але без царства, бо всі волелюбні звірі втекли від нього — самовпевненого, грубого, заздрісного. Його терплять лише кроти, хробаки, горобці, собаки й павуки, а ще рослини, які він доглядає. Завзято, проте без серця, без ласки. Його улюблені вирази — «священний обов’язок», «не переч мені», «хочу їсти», чи не так? Нині його царство — це ти, покірна, прислужлива, терпляча. Чоловік усвідомлює це і, лютуючи, мріє про завоювання інших Садів, про панування над усім світом, бо він хоча й подібний до людини, але ще не людина, а хижак, який вважає, що його обов’язок — загарбувати й поневолювати…

Ти щороку приводитимеш йому діток, зачатих без кохання, трудитимешся нарівні з ним, а то й більше, й сичатимеш від болю, коли він пригинатиме тебе до землі — кулаком та лайкою, але не повстанеш, не випростаєшся. Казатимеш собі: «Так має бути, бо я чоловікова, я з ребра!» І якогось дня побачиш у плесі не себе, а бридку згорбатілу істоту. Озирнешся: «Де мої діти?» — і заридаєш, згадавши, що вони або полягли, завойовуючи Адамові нові Сади, або порають їх далеко від тебе. Запитаєш: «Де чоловік мій?» — а він буде тут, біля мене. Не віриш? Дарма. Бо мої звірі вже не раз бачили його там, де стоїш ти…

Ліліт вишіптувала мені все це ласкаво й настирливо, мов хвиля берегові, а я полум’яніла жагою вчинити те, що вчинила уві сні, хоча й усвідомлювала, що це не моя жага, а чоловіка, що мене пориває до неї пам’ять ребра, а я — Єва — маю плюнути їй під ноги й затуливши руками вуха, поквапитися до Адама. Проте слухала її, наче голос ангельських труб, і навіть подумки згоджувалася з нею, допоки вона не вирекла:

— Переступи межу! Прийди до мене назавше! Я вмію кохати й тебе навчу коханню! Ми запануємо тут удвох, а той захланний недоумок нехай випрошує собі іншу жінку й у парі з нею завойовує інші Сади.

Пропозиція Ліліт була розумною і звабливою, але я не вхопилася за неї, бо відчула, що не хочу назавше втрачати Адама, не хочу відступати його ні їй, ні якійсь іншій жінці, тому що він — мій! І від вогнища, що палахкотіло в мені, зосталася тільки сажа ненависті.

— Ти не зможеш навчити мене коханню, тому що не кохала Адама, а лише побивала його словами, значення яких він не розумів! — прошипіла я і побігла від неї.

— Твій чоловік не сьогодні, так завтра приповзе до мене, — засміявшись, гукнула вона мені вслід.

— Не діждешся! — не озираючись, відказала я, щоб останнє слово зосталося за мною, бо, спізнавши те, що відчував Адам, майже не сумнівалася, що він таки приповзе… Якщо не завтра, то позавтра.

Туди я летіла, а назад шкандибала, проклинаючи своє бажання побачити спокусницю. Насилу діставшись плеса, я, щоб остудити серце, зайшла у воду. Вона була прохолодною і солодкою, а сльози, що струмували з моїх очей, — гарячими і гіркими.

— Край усьому! Край! — прошепотіла я.