— Я куплю. Яке тобі більше посмакує, «Артемівське» чи «Кримське»?

«Чому він аж так клопочеться? Мабуть, друг — крупна шишка», — подумала Євгенія і, заледве стримуючи роздратування, викликане чудною писаниною, відповіла:

— Мені однаково. Я питиму горілку.

— З пончиками? — розсміявся Адась, але якось натужно, не так, як завжди.

— А чом би й ні? — сухо відгукнулася Євгенія, аж тепер згадавши про вчинене тісто.

— Як знаєш! А ми хочемо шампанського, — безтурботно промовив Адась. — Будемо десь за годину. Цілую.

«Чому я нервуюся? — поклавши слухавку, подумала Євгенія. — Ну, прийде якийсь — і піде… Написала щось там якась там… Не Адасеві, ні! Адась, можливо, й стрибав час від часу в гречку, проте тут же вихоплювався з неї. Він не зміг би дурити мене впродовж п’яти років. Тому що, попри все, йому було добре зі мною. Було й буде. Жодна Ліліт не зможе зруйнувати наш шлюб, бо ми з ним, як одна душа».

Підійшла до канапи, взяла останній аркуш: читати — не читати. З одного боку, кортіло дізнатися, як зустріла біблейська пара неочікувану гостю, а з другого… Треба приготувати пончики, причепуритися, потелефонувати Андріяні, що композиція не вдалася і узгодити з нею задум іншої… А дочитати можна й пізніше, після того, як Адась скаже, кому це писано…

Пропікши поглядом останню слово: «Цілую», поклала аркуш на стіл. Підмалювала в прихожій вуста, причесала волосся. Потелефонувала Андріяні, але та не відгукнулася (в неділю вона зазвичай вимикає телефон). Перенесла всі квіти й рамку в свою майстерню, вийняла з комірки варення з пелюсток руж і почала виформовувати пончики, поспівуючи улюблену пісню Адася «Не всі тії та й сади цвітуть, що весною розвиваються…» й позираючи на клени за вікном. Сонце сховалося за хмару, й вони якось ураз пригасли, небо посіріло-побуріло, так наче в раї, що на небі, також закінчилося літо й запала осінь.

«Треба завтра купити нову парасольку, бо от-от почнуться дощі — смутні, затяжні, а у старій погнулися спиці», — подумала Євгенія і, вийнявши найбільшу каструлю, налила в неї майже до половини олії, додавши до неї смальцю. Як тільки жир забулькав, вкинула в нього з десяток пончиків… І тут тричі теленькнув дзвінок. Адась! Серце Євгенії, впокорене піснею і звичною роботою, відповіло на його безтурботне «телень» гулким, набатним бамканням.

«Господи! — подумала вона. — А що як той лист писаний йому? Що я маю чинити, якщо він признається?» Зняла тремтячими руками фартух, остудила їх водою з-під крана і почовгалася до дверей, як на страту…

Адась увійшов першим, з шампанським і крупним, чубатим ананасом у руках.

— А ось і ми, Женчику! Приймай гостю!

— Добридень, Євочко! — привіталася, визираючи з-за його спини, Андріяна, і, перекрочивши поріг, простягла їй трійко червоних тюльпанів, напіврозпуклих, з Адасевої теплиці.

«Невже Адась забув, що я ненавиджу тюльпани з того часу, як їх кидали й кидали на стежку, якою несли нашого хлопчика в дубовій, завеликій для нього труні, а я топтала їх і топтала, голосячи на весь світ?» — подумала Євгенія, і замість того, щоб узяти квіти, зачудовано глипнула на Адася: «Як ти міг забути?». А він, замість того, щоб сказати «Вибач!», білозубо заусміхався їй:

— Це твоя улюблениця забажала пончиків до шампану!

«Забув! Забув!», — подумала Євгенія, і не відповівши на привітання Андріяни, не взявши квітів, потяглася на кухню. Але прибулих, схоже, це не дуже збентежило. Адась подав гості тапочки, допоміг зняти плащ. Сам роздягнувся. А Євгенія підійшла до плити й задивилася на пончики, що вже трохи зарум’янилися, погойдуючись в золотистому вирі.

«Гарні. Хвилина-друга, й можна виймати, — подумала Євгенія. — Але навіщо? Можна спалити останній аркуш, не читаючи. Це вона писала йому. «Давній друг», «серденько»… Це їй, «щирій», талановитій, енергійній запраглося шампанського, пончиків і… Адася…»

«Назвав «дияволицею». Після п’яти років вірного кохання»… Дядько хворів чотири роки тому. Ярчика замучили чотири роки тому. Я доглядала дядька. він кохався з нею, а хлопець зостався сам-один… Як завжди… У нього була лише я. Лише я ходила з ним на мультики, в театри, в Гідропарк. Лише я бавилася з ним, читала йому казки, розповідала віршики, учила плавати, кататися на велосипеді й скейті. А батечкові було ніколи. Батечко заробляв гроші… для себе й своїх коханок… Залишив хлопця самого і повіявся з нею… на дачу, в яку я вклала стільки душі… А тепер ще й привів у квартиру. Щоб порадувати стару, «глупезну» Єву! Маньчин син! Я образилася на Оленку, а вона мовила правду: «Якби в мене був такий дядько, як у тебе, він узяв би мене! Спав зі мною, з багатьма дівчатами, а вхопився за тебе. Одразу! Обіруч! Знав, що дядько витягне його з нашого болота, що батьки-москвичі не дадуть вам пропасти!»

— Євочко! Пригости мене кавою, — зайшовши в кухню, прощебетала Андріяна, але Євгенія не відповіла їй, не озирнулася, бо не знала, що сказати, соромилася обдарованої… вертихвістки, яка навмисне замовила їй бездарну композицію, щоб їй не спало на думку поїхати на дачу… Щоб виглупити її перед такими ж, як вона…

Ввійшов Адась. Ні, не Адась, а якийсь чужий… Андріянин Адам. Ввімкнув чайник, запропонував коханці сісти, сказав: «Правда, чудовий краєвид?» Так, наче вони були одні. Запитав:

— Женчику, питимеш каву?

Вона не відповіла. Дивилася й дивилася на пончики, які вже треба було виймати, але руки не здіймалися.

Налив кави собі й коханці. Вийняв з шафки фужери. Вистрілив у Євгенії за спиною шампанським, а вона й не здригнулася. Розлив вино і сказав:

— Женчику, вислухай нас! Я кохаю Андріяну, а вона кохає мене…

«Зараз скаже: «Ми хочемо одружитися!», — подумала Євгенія. — А я що маю їм відповісти? Якщо всі слова… такі безглузді. Зараз лише плювок мав би якийсь сенс… Але в роті пересохло. Була сім’я, життя було. А тепер навіть плюнути нічим… Пончики вже геть бурі, пересушені…»

— Але тебе я також кохаю! І не уявляю собі життя без тебе!

«Ще б пак! Хто тобі ще так догоджатиме, як я?» — подумки відказала йому.

— Андріяна також любить тебе.

«Авжеж, любить. Як Ліліт Єву, бо Адамова», — саркастично підсміхнулася Євгенія.

— Ти також любиш Андріяну…

«До чого він хилить? Чого домагається? — подумала Євгенія. — Щоб я розлучилася з ним тихо-мирно і негайно?»

— Я не хочу розлучатися з тобою, — немов би підслухавши її думки, заперечив Адам.

«Невже вони сподіваються, що я прямо зараз, на кухні, як у церкві, благословлю їх на співжиття?» — здивувалася Євгенія.

— Я хочу, щоб ми… замешкували тут… утрьох… в любові і злагоді…

«Втрьох? Як мусульмани? Я, старша дружина, засушена лілея, готуватиму всім пончики, прибиратиму-слугуватиму, доглядатиму ваших дітей, якщо ті народяться, за дах над головою, за миску юшки. А ти, метелику, також засушений, будеш ходити з нею на бенкети, їздити за кордон, кохатися з нею в мене на очах?!» — подумки запитала його Євгенія.

І він знову вгадав її думки:

— У європейських країнах чимало людей живе так…

«Рай затісний для трьох», — згадався Євгенії вислів вужа, і вона подумки доповнила його: «А в пеклі можна жити й учотирьох, і вдесятьох… Але я не витримаю пекла з людьми, які замовили мені пончики, бо вони вже майже чорні, вже нема сенсу їх виймати…»

— Женю! Ти ж мудра, добра… Мусиш зрозуміти, що це… достойний вихід. Достойніший за розлучення…

«Треба сказати їм, що я ненавиджу їх обох. І вигнати з квартири! На закрайки! До левів і тигрів!» — подумала Євгенія і пожалкувала, що вчасно не вийняла пончики й не кинула їм: подавіться, падлюки!

— Ну чому ти мовчиш? Скажи бодай щось, — подала голос Ліліт, тобто Андріяна. Але краще б вона мовчала. Бо шовковий, з вузликами докору голос суперниці видався Євгенії гострішим за скальпель. Їй здалося, що вона лежить гола, беззахисна на операційному столі, а «дияволиця» без наркозу шматує їй тіло, сягає її почорнілого від ненависті й жалю серця, з насолодою вилущує його. А з нього струмує не кров, а найогидніша лайка, до якої вона ніколи не опускалася, ба, навіть не підозрювала, що в її серці накопичилося стільки мерзенних слів. «Повія… Бля… Су…» Хотіла мати обох, рвалася до іншого родинного вогнища. І дорвалася. «Євочко! Пригости мене кавою. А ще намасти мені тіло запашними маслами й відпровадь до Адамового ложа!» — знову з садистської насолодою роздряпуючи, розриваючи нанесені їй рани і конаючи від болю, подумала Євгенія, в надії, що кров її вибухне й заллє волохаті, ікласті пики ошуканців.

— Єво! Не мовчи! Прошу тебе! — підвищив голос Адам.

«Я вже не Женчик. Вже Єва. Недорікувата, покірлива прислужниця? Треба сказати їм щось таке, щоб їм вуха зів’яли! Очі на лоб полізли! Щоб вони закричали криком мого серця!» — подумала Євгенія і вхопилася голіруч за гарячі дужки каструлі, щоб припекти рани серця опіком пальців.

І засичавши від болю, несамохіть озирнулася. Адам сидів, поклавши руку, колись таку любу їй, на рамено «дияволиці» і нетерпляче чекав від неї — немолодої, самотньої, але «доброї і мудрої», зручної для себе (лише для себе!) відповіді.

«Ти переступив межу і тепер мусиш назавжди зостатися з нею!» — знову ж таки подумки присудила Євгенія і… вихлюпнула йому в обличчя половину того, що було в каструлі. А друга половина дісталася дияволиці, котра хотіла затулитися руками, але не встигла… Разом з пончиками, яких їй праглося…


Вони кричали навперейми так, що дзвеніли шибки й погойдувалася люстра:

— Виклич лі-ікаря! Лі-і-ікаря! Лікар-ря-я!

Але це вже її не обходило, бо вона зосталася за межею, а Бог, до якого вони волали, був на її боці.

Вона кинула каструлю їм під ноги. Ні, не каструлю, а своє спустошене серце — і вийшла з кухні. Скинула з тумбочки телефон, висмикнула провід, розтоптала слухавку, підперла тумбочкою, на якій він стояв, кухонні двері: «Це межа, за якою ви нарешті будете жити лише вдвох, по правді, не озираючись на інших, піклуючись один про одного», — і пішла в майстерню. Поскидала зі стін на підлогу всі свої «memento mori», а зі столу — засушені квіти й розтоптала їх, з майже оргазматичною насолодою вслухаючись у хрускіт скла й несамовитий лемент, що долинав з кухні. Далі пішла в кабінет Адама, пробігла поглядом останній непрочитаний аркуш: