Я давно все це продумала. Певна річ, мені подобався Едгар, але тільки в тому разі, якщо при цьому я стану не просто дружиною саксонського тана, а могутньою графинею. Я возвеличу свого чоловіка, зроблю своїм боржником і цим зможу підпорядкувати собі, стану його пані.

Здавалося, Роберт мене розумів. Його теж влаштовувала можливість мати в Східній Англії свою людину. Але ось як зробити, щоб Едгар просив моєї руки? І тут я втаємничила Роберта в свій план. Першої миті він обурився, потім почав реготати, але несподівано посерйознішав.

— Правду кажучи, Берт, я б не хотів, щоб мої заручини відбулися в такий спосіб. Для чоловіка не надто весело, коли його ловлять для шлюбу, наче звіра в сильце.

Я примружилася.

— Шлюб — це угода, Роберте. А хто, як не лицарі Храму, розуміються на перевагах угод? І цей сакс зрозуміє — я його удача.

— Але чи впевнена ти, що він тебе кохає?

— Кохає? До чого тут кохання? Люди одружуються заради становища, заради багатого посагу, заради земель і щоб зміцніти за рахунок родинних зв’язків. А кохання… По правді, Роберте, ти мислиш зараз, як ті мрійники-трубадури з Півдня. Та й хіба я недостатньо вродлива, щоб чоловік покохав мене?

І я підвелася, випросталась і перекинула на груди гриву розкішного волосся.

Роберт посміхнувся.

— Так, ти красуня, Берт, присягаюся честю. І я сподіваюся, сакс це зрозуміє. Бо врахуй, що б не казали про переваги шлюбних угод, але саме кохання зміцнює родину, робить чоловіка й дружину єдиними духом та плоттю. І те, що леді Мабель Глочестер не помічає мого потворного обличчя і щасливо посміхається, коли я повертаюся додому, сповнює мою душу теплом і благодаттю.

Ха! Хто б казав. І це Глочестер, мій брат, який не одну пелену задер, як у шляхетних дам, так і в простолюдок. А його дружина безвилазно сидить у себе в замку та чекає на нього. Ні, бережи мене, Боже від такої долі. Та, зрозуміло, вголос я нічого не сказала. Ми ще обговорили деякі деталі, й Роберт узявся за виконання замисленого.

* * *

Увесь наступний тиждень я уникала свого тамплієра. Це було нескладно, адже більшість вельмож, які гостювали при дворі, уже роз’їхалися, і старий замок Фалез занурився в тишу великопісних днів. Містечко внизу над стрімкою водою теж затихло.

Зі свого вікна я бачила берег річки, до якого частенько причалювали баржі й де постійно галасували пралі. Напевне, колись так само дивився у вікно грізний герцог Роберт Диявол, коли побачив на березі прекрасну пралю Арлетту, і це змінило їхнє життя. Плодом їхньої пристрасті став мій дід Вільгельм, який приніс Нормандському родові корону Англії.

Усі ці романтичні міркування досі не обходили мене. Але я вважала себе закоханою і вибачала власній душі хвилинну слабкість.

Чи відчувала я напруження? Певне, так. Я хвилювалася — як усе складеться? У тому, що Роберт мені допоможе, а Едгар не зможе ухилитися, я не сумнівалась. І все-таки серце моє завмирало. Вирішувалася моя доля. Якщо задумане не вдасться, я надовго залишуся зганьбленою. Але, власне, чому? Адже зумів батько зам’яти справу з гріхопадінням Матильди, хоча й донині подейкують, ніби король обіцяв зятеві Анжу покласти до його ніг голову такого собі хрестоносця на ім’я Гі де Шампер. А щодо мене… Тут усе можна зробити набагато тихіше. Та саме цього я й не хотіла. Мені потрібні були скандал, розголос, плітки. На це я й робила ставку.

Роберт дотримав своєї обіцянки і зблизився з Едгаром. Зі свого вікна я часто бачила їх удвох: то на старій замковій галереї, то вони гарцювали біля річки на розкішних конях. Якось Едгар ніби відчув мій погляд, підвів голову до вікна моєї вежі. Я сахнулася, немовби вжалена. Чи помітив він мене? Але коли саме того дня він хотів відвідати мене, я відмовилася від зустрічі.

Мій батько перебудував і розширив Фалез. Однією з нових будівель була капличка в новому стилі — зі стрілчастими вікнами та склепінням у вигляді віяла. Я знала, що незабаром батько з кількома довіреними особами відстоїть у ній опівнічну месу на знак пам’яті про загиблого спадкоємця. Принц Вільгельм втонув одинадцять років тому, зараз йому виповнилося б двадцять дев’ять. Щороку батько в цей час молився за душу сина.

Того дня зранку я була нудотно-ніжна з батьком. Він навіть розчулився. Що ж, я сьогодні як ніколи потребувала його доброти. Цей Лев Справедливості, як його називали, мій грізний батько, сьогодні повинен був вирішити мою долю, і мені потрібно було, аби він пам’ятав, яка в нього лагідна та любляча донька, як співчуває йому в його батьківському горі.

Виходячи від короля, я ледь не зіштовхнулася з Робертом і Едгаром. Скромно опустила очі, приймаючи вітання, але ми з Робертом встигли обмінятися швидкими поглядами, і він ледь помітно кивнув. А Едгар… Я бачила його сині виразні очі, вигоріле білясте волосся, майже по-жіночому м’яку посмішку. У мене защеміло серце — настільки він видався мені привабливим. Так, мій чоловік буде одним із найпривабливіших чоловіків Англії. Ідучи до себе, я намагалася зрозуміти, який привід вигадав Роберт, щоб призначити зустріч Едгару в каплиці Фалеза за півгодини до півночі. Хоча це було не так уже й важливо, адже мого брата не було б на місці зустрічі. Там була б я. І мала б півгодини, щоб вирішити свою долю.

І все-таки я хвилювалася, невдовзі навіть мої фрейліни зрозуміли це — настільки була примхлива та дратівлива. Звеліла їм викупати мене у воді з рожевою есенцією, а потім просто замучила Маго, яка викладала мені волосся. Та ніяк не могла второпати, чого саме я хочу, а я, у свою чергу, не могла їй розтлумачити, що повинна сьогодні мати вигляд невинної дівчини, що з’явилася у Фалезьку каплицю помолитися за душу загиблого брата — та й по всьому.

Зрештою, я звеліла Маго розділити волосся на прямий проділ і стягти ззаду в низький вузол, а навколо чола надягти простий срібний обруч. Одяг, відповідно до моменту, я вибрала з темного сукна, але не втрималася і наказала надягти на груди ланцюжки в кілька рядів. Я знала: коли збуджено дихаю, по грудях грають на диво гарні відблиски. Цієї ж ночі приводів збуджено дихати в мене знайдеться чимало.

Перед виходом я звеліла накинути собі на плечі широкого плаща на вовчому хутрі: у каплиці пронизливий холод. Однак коли залишила своїх жінок і самотою рушила до Фалезької каплиці, тремтіла, швидше, від напруги, ніж від холоду.

І ось я вклякла сама в порожній лункій каплиці. Попереду був вівтар, на ньому горіли дві свічки, освітлюючи прикрашене коштовним камінням розп’яття, і далі, в заглибині стіни, глиняну статую Діви Марії, глазуровану білим і синім. Напевно, мені таки варто було помолитися, але мої думки так і розбігались, а завчені слова літанії не бентежили душу. Я не вельми релігійна людина, та й відчувала тоді величезне сум’яття. Я не могла думати про небо, коли тут, на землі, вирішувалося моє майбутнє. Мої думки розсипалися, мов ягнята на луці. Чи подобаюсь я Едгару? Чи натякнув уже королю Роберт, що я хвора від кохання до тамплієра? І як поставився до цього Генріх? Якщо він дотепер ані слова не сказав, отже, вважає це звичайнісінькою примхою. Адже в Едгара могутні заступники, чудові рекомендації, за нього просили й Стефан, і Роберт.

О, я здригалася від кожного звуку! І дуже хотілося, щоб мій тамплієр не змусив себе довго чекати, бо від кам’яних плит підлоги тягло пронизливим холодом, та й не люблю я стояти навколішки. За вікном почувся крик сови, що вилетіла на полювання. Крізь ромби шибок у вузенькому віконці я помітила відблиски вогнів у тому крилі замку, де були королівські покої. Зараз Генріх теж готувався прийти сюди, а з ним — його почт. Стефан і Роберт, поза сумнівом, будуть із ним. Для брата це буде правдоподібне пояснення того, що він не з’явився на зустріч із тамплієром.

Коли в порожньому переході позад мене почулися кроки, я мало не підскочила від переляку. Не доведи Боже, щоб це був один зі священиків, який вирішив оглянути каплицю перед приходом короля. Але ні, кроки впевнені, сильні, долинає легке побрязкування шпор.

Ледь чутно зарипіли двері. Я міцно притулилася чолом до сплетених пальців. Збоку це мало такий вигляд, ніби я цілком поринула в молитву. І той, хто стояв позаду, ніби не наважувався потурбувати мене. Господи, чому він так зволікає? І раптом я почула, як двері знову тихенько рипнули. Невже Едгар не знайшов тут Глочестера й вирішив піти?

Я не втрималася і рвучко озирнулась.

— Сере Едгаре?

Він завмер на порозі. Світлий плащ із хрестом у напівмороку склепінного переходу, довге хвилясте волосся. Одна рука на кільці дверей, друга стискає біля пояса рукавички.

Я повільно підвелася. Бачила, як він знову причинив двері й елегантно схилився в поклоні.

— Вибачте, міледі. Я не очікував зустріти вас тут, і в мене не було наміру перешкодити вашій бесіді з Богом.

— Що вас привело сюди?

Він знітився, вочевидь не бажаючи говорити про Глочестера. Я посміхнулася і простягла йому руку.

— Я рада, що ми зустрілися, сере.

— Справді? А мені здавалося, що я мав нещастя чимось викликати невдоволення Вашої Високості. Бо ви останнім часом обминали мене своїми милостями.

І тут я схлипнула. Та як природно!

— Господи! Та знали б ви, чого мені варто було уникати вас! Я так скатувалася за цей час!

Він мовчав, і тоді я ступила до нього, доторкнулася кінчиками пальців до його щоки.

— Навіщо мені було краяти душу, дивитися на вас і знати, що ви ось-ось поїдете геть. Нехай пробачить мені небо, але я так прагла вас забути!

Він мовчав. Стискав мою руку й мовчав. А я раптом і справді повірила в те, що говорила, мене почало лихоманити, сльози так і побігли.

— Ви їдете, сере, і я не знаю, побачимося ми ще, чи ні. Але моє серце розбите і стікає кров’ю. Я звичайнісінька жінка і не вільна в своїх бажаннях. Але де б ви не були, я думатиму про вас, пам’ятатиму і молитимуся за вас. Ви — моя прекрасна мрія, сере Едгар…