Його губи затремтіли, але не мовили ні звуку.

Господи, все це було так зворушливо, що я заридала. Сказала крізь схлипування:

— Я рада, що ми все-таки зустрілися перед розлукою. Рада, що ви прийшли і вислухали моє зізнання.

Він повільно підніс мою руку до губів.

— Я лицар Христа, міледі.

— Але ви ще й чоловік. Найпрекрасніший чоловік у світі. Й невдовзі скинете плащ тамплієра, одружитесь. Я ж думатиму з сумом, хто вона — ваша обраниця. І чому вона, а не я чекає на вас там, у вашому замку в Англії.

Він і далі мовчав. Мене це почало дратувати. Я тут виливаю йому душу, а він — справжнісінька крига. Нарешті він таки озвався:

— Я не вартий вас, принцесо.

— Дозвольте вирішувати це мені! Так, я принцеса, але й у дочок короля є серце. Та скажіть же мені хоч щось, мій Едгаре! Чи подобаюся я вам хоч трохи?

І тут я помітила, як у його очах спалахнув вогонь.

— Ви прекрасні, леді Бертрадо. Я часто милувався вами. Але завжди пам’ятав, хто ви — і хто я. Я поважав високе становище своєї дами і…

Я притисла долоню до його губів, змушуючи замовкнути. І тут відчула, як він поцілував мою руку. Ніжно, так ніжно… Мені це було приємно, але я хотіла більшого. Він тримав мою руку в своїх долонях і м’яко торкався вустами кінчика кожного пальця. А я розгубилася. Я чекала, що він накинеться на мене, а я вириватимуся. Але він зволікав… Дідько б її забрав, оцю його вихованість!

І тоді я майже наказала:

— Поцілуйте мене!

Лицар здригнувся. Та ось його руки оповили мою талію і я підкорилася їм, припала до нього, обійняла.

Ні, він не вп’явся в мене, як Гуго Бігод, не рвав мого рота, як Вільям Іпрський, не м’яв моїх губів своїми, як Генрі Вінчестер. Він доторкнувся до них легко, ніби подув вітерця. Але я так і не збагнула, як сталося, що мої вуста опинились у полоні його вуст, немовби стали одним цілим. Я дивувалася: що ж робити мені тепер, аж поки не відчула вимогливого натиску його язика, котрий розтискав мої губи. Я скорилася, так і не знаючи, що робити далі. Пручатися? Обіймати його? Мій язик зіштовхнувся з його язиком, почав заважати, але я не знала, куди його подіти. Я не дихала, мені бракувало повітря.

Я відвела обличчя. Але він і далі обіймав мене, і я відчула, як він важко і напружено дихає. А його рука раптом погладила моє стегно, ковзнула по сідницях і сильніше притисла мене до себе. І я відчула його збуджену плоть внизу свого живота. Мені стало соромно. І це була не боротьба, як я очікувала, він брав мене ніжно, не поспішаючи. Він цілував мою шию, а я завмерла в його обіймах, не знаючи, що робити.

Він ніби зрозумів це. Відпустив мене, важко дихаючи.

— Вибачте, міледі. Але в мене так давно не було жінки. Я налякав вас?

Я боялася тільки одного — що він зараз піде. І сама рвучко обійняла його.

— Ні, ні, не відпускайте мене. Я хочу це пізнати, хочу запам’ятати вас назавжди.

Він знову цілував мене, але цього разу ще жагучіше. А я вп’ялася в нього і, напевно, заважала йому. Він навіть трішки відсторонився, і його рука торкнулася моїх персів. Чому чоловіків так хвилюють жіночі перса? І що я повинна була робити цієї миті? Його пальці заплуталися в моїх ланцюжках, і мені навіть смішно стало. Але мій приглушений сміх, схоже, йому сподобався. Я помітила посмішку на його обличчі. Він однією рукою обхопив мою потилицю, наблизив до себе моє обличчя, знову почав цілувати. А я знову не знала, куди подіти свого язика. Та тут я почула кроки за дверима, спів літаній, злякалась, що це відштовхне його від мене, і ще дужче притислася до нього. Несподівано наші язики переплелися і почали рухатися в одному ритмі. Едгар навіть ледь чутно застогнав…

Двері відчинилися, і на порозі з’явився король Генріх зі свічкою в руках.

Ми навіть не розтисли обіймів, тільки дивилися на нього. На нього й на тих, хто стояв позаду. Королева Аделіза, Стефан, Мод, мій брат Глочестер, граф-горбань Лестер, канцлер Обрі де Вір… Я бачила, як змінювалися їхні обличчя. Так, вони побачили нас. Я цього чекала, але чомусь жахливо злякалася. І рвучко вирвалася з обіймів Едгара, що було цілком природно.

Що тепер робити? Або Едгар поплатиться за вчинене головою, або його буде вигнано, або я отримаю його за чоловіка.

Я підняла голову, глянула королю у вічі. Він переводив погляд із мене на Едгара й знову на мене. Його худе обличчя було непрониклим, і лише по тому, як затремтів вогник свічки в його руці, я зрозуміла, наскільки сильно гнівається батько.

— Сере Обрі, — звернувся він нарешті до канцлера. — Відведіть тамплієра Едгара у Фалезьку вежу. А ти, Бертрадо…

Я давно продумала, як поводитися. Я впала навколішки перед батьком, заламуючи руки.

— О, государю! Будьте великодушні! Ми з сером Едгаром кохаємо одне одного й просимо обвінчати нас.

Це було сказано, й це чули всі. Тепер скандал не вдасться так просто зам’яти. І я сама підказала батькові, як його уникнути.

Едгар дивився на мене з подивом. А я повторила:

— Зробіть мене дружиною цього лицаря, батьку, і ваша щаслива донька буде вдячна вам до кінця своїх днів.

— Ідіть до себе, Бертрадо, — сухо сказав Генріх. — А ви, сере Обрі, виконуйте наказ.

* * *

Якщо король і був вражений тим, що сталося, це ще не було причиною, щоб відмовитися від служби на знак пам’яті про первістка.

А вже зраночку старий Фалез гув, ніби вулик.

Мене провідала Мод.

— Вітаю, Бертрадо. Ліпшого способу підставити голову Едгара під сокиру ви придумати не могли.

Я ще не зовсім прокинулася і тому досить різко відповіла, що поки Едгар Армстронг залишається лицарем Храму, його долю має право вирішувати лише Папа Римський. І до чого кумедно було мені спостерігати, як видовжилося обличчя цієї дурепи.

Пізніше моя вірна Клара доповіла, що зранку король мав бесіду зі Стефаном Мартеном і Робертом Глочестером. Я була задоволена. Поки все йшло так, як я і розраховувала. Адже якби батько мав намір позбутися Едгара, він би уже відіслав його до Руана в кайданах. А він цього не зробив. Нещодавно він узяв позику в тамплієрів, і йому зараз невигідно з ними сваритися. Тому навряд чи він пожертвує Едгаром. Але тут на мене напосілися інші думки. Що, коли батько розгнівається на мене? Що, коли запроторить у монастир? Сили небесні — будь-що, тільки не це!

Але я б нізащо не виказала свого страху. Звеліла ошатно вбрати себе й пішла відвідати свою мачуху Аделізу. Я була весела, жартувала. Гралася з собачками Аделізи, глузувала з її папуги. Аделіза так витріщалася на мене, що вже саме це могло розвеселити мене більше, ніж усі її болонки й папуга.

— Хіба ви не боїтеся за життя свого обранця, Бертрадо? — нарешті наважилася запитати королева.

Набагато більше мене цікавила власна доля. Та я все підготувала для піднесення Едгара, я підвела до цього короля, зробила все, аби він дійшов висновку, що я можу бути дружиною Армстронга. А коли мій непередбачуваний батько вирішить інакше — мені не уникнути постригу в черниці.

Після полудня я занервувала, а ближче до вечора почала панікувати. Мені вже було не до візитів. Я послала Клару до Глочестера. Невже Робертові важко хоч звісточку мені надіслати?

Роберт прийшов сам.

— Тебе хоче бачити король, Берт.

Я стягла навколо горла шаль. Обличчя брата було кам’яним. Але… Але… Трісни моя шнурівка! — які веселі бісики танцювали в його очах!

І я змогла опанувати себе. Відкинула шаль і навіть трохи наклала рум’янцю на щоки. Бачила за темною поверхнею олив’яного дзеркала, як Роберт дивиться на мене. З очевидним замилуванням.

— Тебе нічим не взяти, Берт. Ну ти й бісеня!

Я розсміялася.

— Але яка з цього бісеняти вийде графиня! Адже не відправить батько мене в монастир.

Його величезне підборіддя затремтіло від тамованого сміху.

— Та куди там, черниця з тебе вийшла б нікудишня.

Отже, він подарував мені надію. І це додало сили, аби витримати розмову з королем. Звісно, спочатку він вергав громи. А я лише повторювала про своє земне кохання, але коли батько заспокоївся, так і сказала, що хочу стати графинею Норфолка. Схоже, Роберт і справді вже говорив з ним на цю тему, і батько зрозумів, куди я гну.

— Тобі відомо, Бертрадо, що Господь не посилає щастя непокірливим дітям?

— Так, Ваша Величносте. Але я чиню так, щоб не нашкодити вашим інтересам. І я кохаю цього чоловіка.

— О, мовчи, мовчи! — махнув рукою батько. І раптом став замисленим. — Твоє почуття до сакса не тільки від серця. Чи мені не знати тебе, дитино моя? Нехай мене завтра позбавлять трону, якщо ти не спланувала все заздалегідь.

Я схилилась у поклоні.

— Государю, я ваша донька, і ви наскрізь бачите мою душу.

Глибока складка залягла біля його губів.

— Так, Бертрадо. Я бачу твою душу. Мені гірко, що ти піддала мої почуття до тебе такому випробуванню. І ще гірко мені, бо ти, домагаючись свого, йшла навпростець, навіть не розуміючи, що вибір твій — помилка. Я не сподіваюся, що ти будеш щаслива в цьому шлюбі.

Ось воно! Він сказав слово «шлюб»!

Я мало не задихнулася.

— То ви вирішили, государю? Я отримаю цього чоловіка?

— Так! Як мисливський трофей. Коли вас заручать, у тебе вже не буде шляху до відступу. Про одне тільки молю Бога, — щоб тобі не довелося гірко каятися через своє рішення.

— А ви зробите Едгара графом Норфолка?

— Не зараз, але все можливо.

— Тоді мені не буде про що жалкувати.

Наступного дня нас із Едгаром заручили в тій самій каплиці, де я домоглася від нього прояву почуттів. Ми стали нареченим і нареченою. Але батько не хотів нашого поквапливого вінчання. Мене навіть здивувало, що він відклав наше весілля на цілих півтора року. Але, як мені пояснив Глочестер, королю просто необхідно було переконатися, що Едгар впорається з зобов’язаннями, які накладе на нього його майбутній титул. А поки він буде на посаді шерифа графства Норфолкського. І якщо король залишиться ним задоволений… Звісно, залишиться. Едгар не схожий на людину, яка не впорається з владою. Та все-таки я дала нареченому кілька порад. І як здивовано він дивився на мене під час цієї бесіди!