А незабаром він поїхав. На прощання ми з ним поцілувалися. Не так палко, як у каплиці, радше церемонно. Але мене це влаштовувало. Едгар повинен розуміти, хто я і чим він мені зобов’язаний. Я — запорука його влади і найбільша удача в житті.

Я не жалкувала, що нам судилася розлука. Тим часом я вестиму звичне життя, але вже ніхто не скаже за моєю спиною, що я стара дівка. Я стала нареченою, мій наречений був надзвичайно вродливий, і на мене чекав титул графині Норфолкської.

Ах, трісни моя шнурівка! — я завжди знала, що можу домогтися всього, чого забажаю!

Розділ 2

Едгар

Лютий 1131 року


Якби мені, двадцятишестирічному мисливцеві за удачею, який дванадцять років тому залишив Англію, сказали, що я, забачивши білі Дуврські скелі, проллю сльозу — заставив би голову проти дірявого пенса, що це чистісінька брехня!

Заставив, і був би в програші. Бо, стоячи на носі корабля біля англійських берегів, я боявся озирнутися на веслярів — аби вони потім не могли вихвалятися, що бачили сльози тамплієра.

Але це була тільки хвилинна слабкість. Спускаючись східцями на причал дуврського порту, я був уже цілковито спокійний.

У Дуврі мене зустрічали побратими по Ордену. Тамплієри не дуже давно з’явилися в Англії, і я віз їм листа від великого магістра Гуго де Паєна, а заразом чимало золота, векселів із поручительствами, а також дорогоцінні товари, шовки, прянощі, пахощі та багато іншого, що мало допомогти ордену лицарів Храму зміцніти на далекому від Святої Землі острові. Бо, як я вже дізнався, нас, лицарів-тамплієрів, у Англії не вельми шанували.

Я кажу «нас», хоча вже не маю права іменуватися тамплієром. Перебування в лоні ордена Храму дуже почесне, однак я прийняв тверде рішення залишити братство.

Це сталося, коли прочанин у запилюженому одязі привіз мені до Єрусалима листа з далекої батьківщини, у якому незнайома мені жінка, леді Ріган із Незербі, вдова мого молодшого брата Етельстана, повідомляла, що після смерті її чоловіка я залишився останнім у роду, й батько благає мене повернутися додому та вступити в права спадкоємця, щоб не перервався давній рід Армстронгів.

Того дня я зрозумів, як важко було батькові вимовити ці слова, адресуючи їх мені, нелюбому нащадку та ще й утікачеві. На жаль, із семи синів провидіння залишило йому лише мене. І хоча в мене були зовсім інші плани, інше життя, я не посмів не відгукнутися на цей заклик. Адже хіба є в людини важливіший обов’язок, аніж відповідальність перед рідною кров’ю, перед родиною?

Його слова зачепили мене за живе. Але помізкувавши, я зрозумів, що мудрий Гуго де Паєн має рацію. Уже те, що я мав постійну жінку, не дозволяло мені розраховувати на високий сан у братстві. Звичайно, тамплієри, хоча і приймали обітницю безшлюбності, мали право на так зване «потурання Боже», тобто на нечасті побачення з жінками для заспокоєння плоті. Ми були лицарями більше, ніж ченцями. Однак у мені завжди жило прагнення мати родину, і вже те, що я волів не ночувати у спальнях Ордену, а йшов у власний дім, де на мене чекали моя Фатіма і син Адам, ставило мене окремо від інших членів братства.

Тому я швидко впокорився з тим, що нічого не триматиме мене в Єрусалимі. Фатіма померла, Адама я міг забрати з собою, і все, що мені слід було зробити, від’їжджаючи, — це виконати одне-єдине доручення Гуго де Паєна. Я кажу «одне-єдине», але насправді це було дуже відповідальне і почесне завдання: відвезти листа нашого магістра, адресованого сильним світу цього, — королям, єпископам, абатам, а також переправити цілий обоз, який посилав глава тамплієрів своїм пресепторіям.

До цього обозу приєднався і мій власний, адже я повертався зі Святої землі аж ніяк не бідною людиною.

Увесь мій шлях проходив під охороною і захистом Ордену, і подумки я вже бачив, як зустрінуся з батьком і піднесу йому чудові дари Сходу, зокрема й прекрасних арабських коней, від яких в Англії можна вивести нову породу. А ще я плекав мрію звести неприступний кам’яний замок, адже після того, що я побачив, саксонський бург мого батька здавався мені майже непридатним для життя. У такий спосіб я виконаю мрію моєї матері, саксонської принцеси Мілдред, останньої доньки короля Гарольда.[7] Ту мрію, яку так і не втілив у життя мій батько.

Окрилений надією, я не помічав складнощів шляху. Та й клопотів у мене було над міру. Обов’язки, що їх на мене поклав магістр, вимагали зосередженості та постійної уваги. Втім, і про себе я не забував. Багато з того, що я віз із собою, ще дорогою обмінював на золото, бо нема ліпшого способу збагатитися, ніж, рухаючись на північ, збувати з рук товари, придбані на півдні. Ціни на них зростали, як опара в діжі. Я навіть захопився укладанням торгових угод, постійно дбаючи про власний зиск.

Не доведи Господи, аби про це довідався мій батько, шляхетний тан Свейн Армстронг із Незербі! Він глибоко зневажав усіх, хто підраховував прибутки з продажів, і був затятим прибічником старого поміщицького господарства. Справжній сакс — упертий, твердолобий, реп’ях, що чіпляється за старовину. Зрештою, ще не відомо, як батько прийме мого Адама, незаконнонародженого, але хрещеного сина сакса і сарацинки. Цей хлопчик так багато важив для мене. У ньому одному зосередилася пам’ять про Фатіму, яка була більше ніж доброю дружиною і дала мені все, що я так високо цінував — тепло й затишок домівки, кохання, прихильність.

На Сході жінки люблять інакше, ніж у наших краях, — їм на радість бути втіхою своєму панові. Але відтепер я заручений із християнкою, дамою королівської крові на ім’я Бертрада. І бачить Бог, я не в змозі передбачити, що обіцяє мені цей поквапливий шлюб.

По закінченні моєї місії в лондонському Темплі було проведено обряд виходу з Ордену. Однак і після цього гросмейстер Темпла оточив мене шаною, а під час бесіди дав зрозуміти: що б не сталося, якщо буде на це моя воля — я залишуся в лавах братства. Орденові потрібна людина, поєднана родинними зв’язками з Генріхом Боклерком, найнепередбачуванішим із королів. Бо хоча від дня започаткування братства тамплієри вважали своїм главою Папу Римського, але й земних володарів не можна було не брати до уваги. Тут, далеко від Святої Землі, Орден не мав тієї сили, що на Півдні. Тому гросмейстер і був би радий, коли б я погодився по мірі можливості стежити за рухом новіціатів Ордену до Святої Землі. За це мені обіцяно було всіляку підтримку, адже, поріднившись з королем, я мимоволі опинявся втягненим у політику, тож допомога тамплієрів могла стати просто незамінною.

Для початку Орден надав конвой для охорони мого обозу, і вже на третій день мого перебування в Англії я рушив на схід, у графство Норфолк. Пересувався, як знатний вельможа: дві мої баржі повільно пливли Темзою, далі вгору річкою Рідинг, а берегом скакали охоронці з Темпла, закуті в залізо.

Сидячи на носовій палубі першої баржі, я з насолодою вдивлявся в краєвид, що відкривався переді мною. Безперечно, лютий — не найкращий місяць для подорожі, однак зима цього року видалася м’яка, погода була хоч і похмура, але суха й безвітряна. А ще це щемливе відчуття, що повернувся додому… Чорне гілля дерев виразно проступало на тлі сірого неба. Дерев’яні будиночки на березі не здавалися сумними й похмурими, чувся гавкіт собак, мукання худоби… Річкові очерети й трави найрізноманітніших барв та відтінків, — від червоно-брунатного до золотого, пробивалися то там, то тут на темній землі й на скрижанілих берегах річки. На обрії час від часу з’являлися дзвіниці церков, на схилах темніли смуги ріллі, а інколи отара овець переходила гребінь пагорба, ніби хмарка застеляла землю.

Усе це було невимовно близьке та рідне. Навіть плямиста кішка, котра сиділа біля величезного водяного колеса млина, розчулила мене — адже на Святій Землі майже немає котів, а ті, яких вдається побачити, — худі, з великими вухами, з видовженими мордами — біс його зна що, а не коти.

Навряд чи щось подібне відчував мій син Адам. У відповідь на моє запитання він з дитячою безпосередністю заявив, що вважає Англію огидною. Сумні чорні дерева без листя, багнюка і глина розбитих доріг, постійний туман, що, здається, проникає крізь одяг, — і це в лютому, коли на Святій Землі вже квітнуть, наповнюючи все довкола чудовим ароматом, мигдалеві сади! А тут такий кепський запах, люди похмурі й ніколи не миються. Та ще й не носять тюрбанів.

На відміну від Адама, мій зброєносець Пенда, як і я, був просто в захваті від побаченого. Пенда був саксом, який народився в рабстві, ще в бурзі мого батька. Коли я хлопчиськом утік з Англії, він утікав зі мною, був мені й за слугу, й за няньку, й за охоронця.

Зараз Пенда, стоячи на носі баржі, щось весело насвистував. Зазвичай він похмурий і небалакучий, і свист для нього — вияв неабиякої радості. Я бачив його кремезну постать із широко розставленими ногами і закладеними за спину могутніми руками.

Ніби відчувши мій погляд, Пенда озирнувся.

— Кров Христова, сере! Як же добре вдома!

Його брунатне від засмаги обличчя з маленькими оченятами під важкими повіками і квадратною щелепою розпливлося в посмішці. Голити бороду за східним звичаєм він почав уже давно, тож сакса в ньому тепер і не розпізнаєш.

Неподалік від Пенди, на краю баржі, сидить мій муляр, француз Симон — Саймон, як миттєво переінакшили його ім’я в Англії. Кучерявий, швидкий, завжди готовий розреготатися або пожартувати. Абат Сугерій, довідавшись, що я збираюся зводити замок, порекомендував мені цього хлопця як досвідченого майстра-каменяра та чудового організатора робіт. Не знаю, не знаю… Поки що я зрозумів тільки, що Саймон визнаний майстер спокушати дівчат. І ще в нього неабиякі здібності до мов. Із французької він миттю перейшов на нормандський діалект; а за лічені дні, які провів у Англії, вже нахапався місцевих слів і зараз вигукував щось кумедне, звертаючись до дівчат на березі.