* * *

Надвечір ми досягли гирла Рідинга і зупинилися на ночівлю на заїжджому дворі.

Що й казати — англійські заїзди заслужено вважають найгіршими в світі. Адам просто вжахнувся — блохи, бруд, кіптява, скрізь кури й запах гною. Дрова були вогкі, від них валував дим і виїдав очі. І попри це нагодували нас добре, ель, якого винесла господиня, виявився цілком пристойним.

Мій Адам з подивом дивився на величезні шматки м’яса і скиби хліба, подані до столу. На Сході нема таких щедрих пасовиськ, як у Англії, та настільки родючої землі, щоб вирощувати пшеницю. Там ми їли м’ясо маленькими порціями, приправляючи його спеціями, а обов’язкову їжу англійців — хліб, замінювали різними овочами і фруктами. До того ж, мого маленького хрещеного сарацина здивувало, чого це у Великий Піст люди настільки спокійно їдять скоромне. Я почав пояснювати, що Англія далеко від Рима, та й англійська церква настільки самостійна, що тут багато на що дивляться крізь пальці. Зокрема, якщо й дотримуються постів, особливо в монастирях і маєтках, то простолюд частенько порушує суворо встановлений порядок. Та поки розповідав, мого сина здолав сон, і я відніс його на купу соломи в кутку.

Невдовзі розійшлися на нічліг і мої супутники. Я перевірив пости, а сам влаштувався біля вогню, трохи осторонь, щоб не так заважав дим. Сидів стомлений, але розслаблений і вмиротворений.

І тоді я подумав про Бертраду.

Три тисячі друзок Святого Хреста, — не полишало відчуття, що я, мов той птах, втрапив до неї в сильце. Від цього я відчував певне зачаєне невдоволення та сам на себе гнівався. Адже вигоди, які приносив шлюб із Бертрадою, були просто невимовні. Я навіть мріяти не смів, що стану зятем самого Генріха 1.1 все-таки мені було якось незатишно. В глибині душі я пишався тим, що завжди й скрізь сам скеровував свою долю. А тепер замість мене рішення приймали інші.

Як сказав східний мудрець, «єднання душ у сотні разів прекрасніше за єднання тіл». І я хотів для себе кохання в шлюбі, як основи благополуччя та ніжної дружби двох. Мрії? Можливо. По поверненні в Англію я, найімовірніше, оженився б на доньці когось із сусідів-землевласників, виходячи з практичних міркувань щодо землі та посагу. Та ні, я знав себе, знав, що крім господині потрібна мені буде подруга й палка кохана, що я навчу її всього, що сам пізнав на Сході. Сповнені пристрасті ночі, єднання плоті, екстаз… І крім цього — поклик сердець. Але тепер, коли за мене все вирішили, чи знайду я це в настільки примхливій і гордовитій жінці, як донька короля?

Що не кажи — Бертрада і чарівливо прекрасна, і знатна. Очам моїм завжди приємно було дивитися на неї. Але в її вроді крився виклик, і при кожній зустрічі я відчував, як вона прагне повелівати мною. Я корився — інакше й бути не могло, надто велика була різниця в нашому становищі, але й тоді, коли ми залишалися віч-на-віч, вона намагалася брати гору й у всьому завдавати тон. Мені ж відводилося місце покірного залицяльника.

Безперечно одне — її почуття були щирі.

Чи хотів я її як жінки? О, так! Її тіло, форми якого не ховав, а підкреслював зухвалий яскравий одяг, вабило мене доти, поки я не зустрічався з холодним колючим поглядом її очей. У Бертраді відчувалася майже чоловіча владність, і до часу я поступався їй. Але як складуться наші стосунки, коли ми станемо чоловіком і дружиною?

Раптом я спіймав себе на думці, як холодно та діловито міркую про свою наречену. Хоча, хтозна, коли за нами запнуть шлюбне ложе, чи не запалаю я пристрастю, як тієї миті, коли вона сама обійняла мене? І якою ж холодною при цьому була дівчина! Ладен заприсягтися вірою, в її словах було більше жаги, ніж у поведінці.

Хоча, коли нас знайшли, Бертрада була готова на цілий світ кричати про своє кохання. Ось тоді щось здригнулося в моєму серці. І під час розмови з королем я не збрехав, кажучи, що захоплююся його донькою і готовий служити їй до кінця днів.

Грізний Генріх Боклерк був тоді на диво м’який зі мною. М’який, але після того, як мене, закутого в кайдани, привели до нього з Фалезької вежі.

— Я сам знаю, на що здатна пристрасть, — глухо сказав він.

Але далі говорив зі мною тільки про справи. І я зрозумів, чого він чекає від мене, зрозумів, що в нього все продумано. Левом Справедливості називали його, цього тирана, який тримав свої володіння в залізному кулаці. Однак навіть у мене, який знав багатьох правителів, його вміння тонко та продумано вести справи викликало захват. Йому потрібна була своя людина в Норфолку, проте ця людина повинна була походити зі старої саксонської знаті, саме її він міг возвеличити на противагу гордовитій англо-нормандській аристократії. І водночас ця людина повинна була мати зв’язки серед церковників. Я підходив на цю роль і як обранець його доньки, і як людина, відома в церковних і світських колах Європи. А ще це був шанс возвеличити його незаконнонароджену дочку. Усе сходилося. Саме тоді я й відчув, ніби мене поставили на місце, яке довго було порожнє і на яке я годився.

Король Генріх часто звеличував людей на свій розсуд, але при цьому прагнув, щоб вони були гідні його довіри. Тому, хоч я й був заручений із його донькою, він не поспішав наділяти мене графським титулом. Та він зробив мене шерифом, своїм представником адміністративної влади в графстві Норфолкшир. І при цьому давав мені півтора року випробувального терміну. Він, як і всі нормани, вважав, що сакси мало на що здатні через свою відсталість і вперте бажання відмежуватися від усього, що походило з-за моря. Але я сам був прибульцем із-за моря, я багато вже побачив і знав, чого хочу, — влади. Я став честолюбним. Видно, вже досяг того віку, коли прагнеш могутності. Та й самому собі хотілося довести, чого я вартий. Мої заручини з Бертрадою були першим кроком на шляху до цього. І хай у короля й були сумніви щодо мене, я знав: вони зникнуть, коли я виконаю задумане — побудую в Денло цитадель, схожу на ті, що так захопили мене в Святій землі. Я так і сказав королю, і він погодився зі мною. Бо його доньці, графині Норфолкській, слід жити в гідному замку. Але в короля була й своя вимога: я не зобов’язаний приховувати, що заручився з його донькою, але було б бажано, щоб не кричав про це скрізь і всюди. Що ж, його можна зрозуміти. Генріх не хотів, коли я не зарекомендую себе гідно і заручини буде розірвано, аби всі знали, як він удома наважився запропонувати принцесу Нормандську вискочці-саксу. І, повірте, мене ця його обережність не засмучувала. Треба було піднестися від бездомного втікача до посланця тамплієрів, пізнати примхи різних дворів і підступність стосунків у землях Єрусалимського королівства, щоб зрозуміти: обережність не завадить.

Отож, я повертався додому багатим, прославленим і мало не зятем короля. Моя наречена була красунею. Непоганий результат дванадцяти років блукань.

А все-таки з думки в мене не йшло, якою гордовитою і зарозумілою стала моя наречена, коли заручини вже відбулися. Та й не тішило останнє напутнє слово Стефана Блуаського:

— Бережи тебе Боже, Едгаре. Ти навіть не уявляєш, з ким пов’язав свою долю.

Тоді я навіть розгнівався на нього. Як він сміє? І це мій давній заступник, майже друг. Та й хіба не відомо, що граф Мортен завжди спочатку говорить, а потім думає?

* * *

Протягом усього наступного дня ми рухалися без зупинки. За цей час я зміг поцінувати, який лад король-тиран Генріх І дав Англії. Цей наймолодший із синів Вільгельма Завойовника, якого стільки засуджували та боялися, зумів перетворити острівне королівство на спокійний і благодатний край.

Звісно, люди тут і далі ремствували та скаржилися — на тягар податків, на закони, які їх не влаштовували, на розкоші, що ними оточила себе знать, на негоду, врешті-решт. Люди завжди й у всьому схильні звинувачувати владу. Проте я, кому довелося побачити й інші краї — розбурхане, завжди на межі війни Єрусалимське королівство та пошматовану набігами маврів Кастилію, — я, що на собі відчув, як доводиться їздити неспокійними дорогами Франції, міг поцінувати стабільність і порядок, побачені вдома. Багато що мене приємно здивувало: впорядкованість стягування мита на шляхах, постійне їх патрулювання і майже цілковита відсутність розбійників. Простий люд без жодних побоювань подорожував у своїх справах, навіть жінки могли пересуватися без охорони. Так, король нормандець Генріх Боклерк, силоміць захопивши корону після загибелі на полюванні свого брата Вільгельма Рудого під час перебування в хрестовому поході старшого брата Роберта,[8] узурпував владу й став воістину благословенним королем для Англії. Буремні часи правління Вільгельма І Завойовника і його сина Вільгельма II пішли в небуття. Я знав, що Генріх І заохочував учених і будував монастирі, стежив за торгівлею, його казна була наповнена вщерть. Він видав закони, згідно з якими об’єднав нормандські статуси зі старими англосаксонськими ухвалами. І хоча він мало зважав на ухвали Ради, але діяв завжди мудро. Генріх старівся, а своєю спадкоємицею він зробив жінку, Матильду, хоча багатьох такий стан речей не влаштовував. І це викликало побоювання. Я думав, що Генріх оптиміст-відчайдух, якщо сподівається передати все доньці та її чоловікові Анжу.

Над вечір довгого спокійного дня мій обоз дістався кордонів Бері-Сент-Едмунса. Це було найвідоміше абатство в Східній Англії, що вже переросло у місто. Ми звіддаля побачили громаддя собору — довгастої кам’яної будівлі з високими квадратними вежами, в товщі стін яких темніли крихітні романські віконця. А довкола розповзалися будівлі під очеретяними покрівлями, вулиці, частоколи. І все — будинки, таверни, крамнички — багатіло за рахунок абатства і його визначної святині, мощів святого короля Едмунда. Це було значне місце паломництва, яке збагачувало абатство, та не менш збагатили його і чималі землі, й непомірна пожадливість настоятелів.

У абатстві зустріли мене шанобливо, але зустріч із главою Бері-Сент, абатом Ансельмом, особливих радощів не принесла. Хоча мені й цікаво було спостерігати за його гладким червоним обличчям, коли він упізнав мене і змушений був благословляти, вітаючи з поверненням.