Я мовчав. Сам пам’ятав, що Етельстан був слабким і хворобливим. А Ріган — міцна, здорова жінка. Чому ж вона не завагітніла від нього?

— Скільки років ви прожили з моїм братом?

— Три. І це були найкращі для мене роки.

Це казала жінка, життя якої до того минало при дворі знатних персон і, з чуток, повірниця й подруга імператриці Матильди. Отже, все це ніщо в порівнянні з життям у старому бурзі з хворим чоловіком і буркотливим свекром. І в голосі її вчувалася щирість.

Та я був циніком, і в мене зародилися певні підозри: я схожий на Етельстана, але здоровий та міцний, ще й став власником маєтку, який вона три роки вважала своїм. А у норманів існує звичай, за яким один із братів померлого повинен одружитися з його вдовою, якщо не хоче, щоб її спадок або вдовина частка пішли з сім’ї. Чи не розраховує на це Ріган? І щоб розставити все по місцях, я сказав, що заручений із кревною сестрою її колишньої пані, Бертрадою.

Я не зміг прослідкувати за реакцією жінки, оскільки Ріган якраз виливала на мене воду з цебра. Коли ж заговорила, голос її звучав майже весело, хоча й без належної пошани:

— О, ця принцеса. Всі казали, що вона неперевершена майстриня вишивати гобелени.

— 1 це все, що ви можете сказати?

— А навіщо? Не я ж одружуюся з нею.

— Але, схоже, ви не схвалюєте мого вибору?

— До чого тут моя думка? Але те, що для Армстронгів велика честь поріднитися зі своїм королем, — безперечно.

Вона насухо витерла мені голову, дала простирадло для розтирання і вийшла. Та все ж таки в мене склалося враження, ніби вона щось не договорює.

Увечері я сидів на чолі столу та смакував усі приготовані на честь мого повернення страви. Чого тут тільки не було: норфолкський копчений оселедець, форель, тушкована в білому вині з кропом і кмином, смажені коропи, ніжно-рожева лососина, пироги з устрицями із затоки Уош. Були й густі каші з сушеними фруктами, горохове пюре, мариновані гриби. І неперевершений десерт — коржики з горіхами, велика таріль печених яблук, залитих гарячим медом, усілякі коржі, печиво з цукатами. А напої — сидр, вино, пінявий темний ель, домашні настоянки з фруктів на травах.

Я був задоволений і не приховував цього. Я вдома, де всі мені раді, я розмовляв зі старими слугами, які пам’ятали мене ще хлоп’ям, зачіпав молоденьких служниць, жартував. Можливо, хтось би й засудив мене за те, що я так просто поводився з челяддю та домашніми рабами. Але я сакс, а в нас прийнято, щоб слуги не тільки поважали, але й любили свого пана, і я не бажав анічогісінько міняти в старому порядку.

* * *

Перш ніж узятися до виконання обов’язків шерифа графства, я хотів трохи перепочити й переглянути домашні справи, приділити якийсь час господарству. Мого батька завжди стомлювало це заняття, і справи він вів украй кепсько. Проте, як я зрозумів, мій брат був набагато дбайливішим господарем, і маєток перебував у ліпшому стані, ніж я розраховував. Та й у брата була чудова помічниця в особі дружини. Я зрозумів це, коли вона принесла сувої записів по господарству. Справи були в цілковитому порядку. Тут я знайшов цифри прибутків і витрат, відомості про те, скільки бушелів[15] проса, пшениці та жита зібрано, скільки відкладено на насіння й де продавалися надлишки. Були й записи про прибутки від льону та вовни, зазначалося, що закуплено на ринках і що зберігалося в коморах.

Спочатку Ріган поставилася до мого бажання все з’ясувати з певним упередженням, ніби я втручався в те, що вона вважала своєю прерогативою. Але поступово ми порозумілися, наше спілкування стало більш невимушеним.

Я поділився з леді Ріган своїми планами: з осені сіяти боби й горох, ввести чотирипільну систему; потім варто було б замість старих водяних млинів звести вітряні за зразком побачених мною на Сході — на рівнинних землях Норфолкширу вони бездоганно працюватимуть. Та й із оранкою на волах скінчити час — відтоді, як у Нормандії почали використовувати хомути, коні не так надсаджуються на грудному ремені. Варто зазначити, що Ріган уважно вислухала мене, давала доречні поради. Проте мене досі хвилювало питання Гронвудських земель і того, як саме вона має намір ними розпорядитися. Я вже дізнався, що Етельстан чимало зробив, беручись до зведення замку, й мені кортіло чимшвидше побувати там, аби самому побачити все на власні очі.

Ріган сама заговорила зі мною про поїздку в Гронвуд. Це було настільки несподівано, що я навіть на мить розгубився.

Ми вирушили туди світлого, по-весняному м’якого дня. Леді Ріган їхала трішки попереду, вказуючи шлях. Ми не взяли навіть слуг, із нами був тільки муляр Саймон.

Побачене на Гронвудському узгір’ї вразило. Я й не очікував, що Етельстан так багато встиг. Насамперед я побачив земляний вал, з вигляду такий, наче насипаний був нещодавно. Ми їхали вздовж нього, поки серед цього довгого рукотворного насипу не виявили прохід. За узвишшям був рів, наповнений водою з річки Уїссі, що протікала неподалік. Земляний вал і рів обгинали велетенський простір, а на протилежному березі цього рову на два-три фути вже піднявся мур грубої фортечної стіни. З товщини її видно було, що розраховували звести стіну дуже високу. Проїхавши за неї, я побачив величезну викопану яму — під донжон.[16] Був він, як і заведено в Норфолку, шестикутної форми й просто здоровенний. У мене подих перехопило від розмаху, з яким діяв мій кволий молодший братик. І моїм найпершим обов’язком було продовжити його починання.

Я роззирнувся навсібіч. Видно було, як зроблена свого часу гігантська робота зупинилася зі смертю Етельстана. Я побачив неподалік ряд повіток, де, напевне, раніше зберігалися інструменти, стоси будівельного лісу та купи світлого вапняку, який не темніє навіть від часу. Я був у захваті. А я ж казав королю, що зможу звести замок для його доньки за чотири роки. Етельстан, по суті, заощадив мені рік.

Місце будівництва добре охоронялося. Стражники, які стовбичили на пагорбі, з нашою появою схопилися були за списи, але впізнали леді Ріган, заспокоїлися і вже спостерігали за нами здаля. Не видно було тільки будівників.

Саймон увесь цей час невідступно їхав за мною, і очі його під темними кучерями палали, мов жарини. Він перехопив мій погляд, захоплено свиснув.

— Присягаюся вінцем терновим, сере! Це ж просто неперевершено! Коли почнемо?

— А з чого б ти почав?

Він миттю посерйознішав.

— Яма для підмурівку почала обсипатися. Слід підправити.

— Що ж, я пришлю тобі в поміч усіх своїх кріпаків. А ти вже простеж, аби робота виконувалася швидше, щоб усе вирівняли до початку сівби. Не хочу відривати людей від землі, якщо серед них, звісно, не знайдеться охочих заробити на будівництві. А в місті треба буде найняти найдосвідченіших робітників.

Ми спішилися й відпустили коней. Саймон перераховував: потрібно буде стільки-то каменю, стільки-то лісу, стільки-то будівельників. Він вважав, що заготованого зараз будівельного матеріалу цілком вистачить для початку. Але мені доведеться простежити, щоб поставка матеріалів здійснювалася постійно. Де ми добуватимемо камінь? У самому Норфолку не було своїх копалень, тож доводилося купувати його за ринковою ціною в Нортгемптоні або Лінкольнширі. А це дорого, дуже дорого, але я зі шкіри лізтиму, щоб упоратися. Я ж недарма був тамплієром — умів укладати угоди.

Якоїсь миті я побачив Ріган. Вона стояла неподалік, слухала, і по її обличчю текли сльози. Я затнувся. Як же сміливо ми взялися порядкувати з тим, що мені поки не належало! Я й не знав іще, чи вдасться мені залагодити з нею питання про Гронвуд полюбовно.

Відчувши мій погляд, жінка пішла геть. Один із охоронців підвів до неї коня і притримував стремено, поки вона сідала. Я кинувся був услід, гукнув, але вона зробила жест, яким ніби просила, щоб її залишили на самоті.

Стражник, схоже, вирішив, що це я образив жінку, й досить брутально запитав, що мені до леді Ріган? Сакси не виказували жодної запопадливості. Але свою пані-нормандку вочевидь любили.

— Як тебе звуть, солдате? — запитав я.

Похмурий, неголений воїн дивився спідлоба.

— Утред, син Цедріка, сере.

— Ти непоганий хлопець, Утреде. І можеш дізнатися, що я жодним чином не образив твоєї господині. Хіба тобі не відомо, хто я? Тоді покажи тут усе.

У Незербі я повернувся пізно. Ріган була в ткацькій. Коли я ввійшов, вона працювала за верстатом, але миттю звеліла одному з прислужників принести мені попоїсти. Я сів біля стіни з мискою на колінах, відіслав слуг.

— Нам треба поговорити, Ріган, — сказав я за деякий час. Я зумисне звернувся до неї лише на ім’я, мов до родички. Бачив, як човник на мить завмер у її руках, але по тому вона продовжила роботу.

— Вам нема чого побоюватися мене, сере Едгаре. Я не збираюся заявляти свої права на Гронвуд. Думаю, мене влаштує будь-яка інша відкупна, скажімо, ви відпишете мені дохід з трьох млинів за декілька років, і це окупить мою вдовину частку. Я ж незабаром поїду.

Якийсь час ми мовчали, і вона далі совала човником по нитках, натягнутих на раму верстата.

— Тобі гірко буде втрачати Гронвуд? — запитав я згодом.

— Було б гірко, якби я не побачила, не зрозуміла, що ви хочете зробити те саме, що й Етельстан. Замок був метою його життя. Це як виконання обітниці, як мрія. А скільки сил він доклав, щоб втілити її! Я навіть трохи ревнувала його до Гронвуда. Він жив ним. А коли вмирав, дуже сумував, що зробив так мало.

— Він зробив дуже багато, Ріган.

— Так. Але сам він так не вважав. А сьогодні, коли ви були там… Я бачила у вас той самий вогонь, те саме бажання, що і в мого бідолашного чоловіка — впокой, Господи, його душу. І я хочу, щоб Гронвуд залишився у вас, у сім’ї Армстронгів.

Мене раптом охопив зачаєний сором. Ця жінка була навіть більше членом сім’ї, ніж я — прибулець зі своїми честолюбними намірами.