— Я побудую цей замок, Ріган. Такий замок, якого ще не бачили в тутешніх краях. І він буде гідний пам’яті Етельстана Армстронга.

Вона посміхнулася.

— Тільки ось я його вже не побачу.

— Та чи обов’язково тобі від’їжджати? Які твої плани?

— Я поїду додому, в Шропшир. Там я вступлю в обитель Діви Марії Шрусберійської, як і вирішила колись, іще до заміжжя. У мене в Шропширі три великі маєтки — Тавісток, Круел і Орнейль. Прибутки з них стануть моїм внеском під час вступу до монастиря.

Назву своїх земель вона вимовила з гордістю і зробила особливий наголос на останньому — Орнейль, — мабуть, найзначнішому. Я теж мимоволі звернув увагу на звучання назви Орнейль. Це видалося мені знайомим. Але тоді я не надав цьому значення.

— Чому ти хочеш заховатися від світу, Ріган? Ти ще не стара, дужа жінка, ще можеш вийти заміж, мати родину.

Вона стиха засміялася.

— Ну, ні. Я вже отримала відведений мені запас кохання і щастя, й меншим не спокушуся ніколи. А те, що вирішила прийняти обітницю… Я ніколи не була красунею і завжди знала, що колись прийму постриг. Це обдумане рішення. Я не хотіла заміж, знаючи, що чоловік не буде ніжним із такою, як я. А в мене достатньо гордості, щоб не віддавати себе цілком тому, для кого я буду обов’язковим, але неприємним доповненням до мого посагу. Тому, хоч і виросла при королівському дворі та люблю світ розкошів, пристрасті й гріха, я знала свою подальшу долю: одного разу покину все це та стану черницею. І Бог свідок, я не вважаю це для себе жертвою. Бо я дуже корислива жінка, сере, і черничий клобук бачився мені лише першою сходиною до подальшого вивищення. Я розважлива і знаю, що такий внесок, як дохід із моїх майорів, моя нормандська родова кров і моє знайомство та дружба з Матильдою Англійською — добра поміч, аби стати колись ігуменею. А ігуменею я хотіла стати завжди. Адже це єдина стезя кар’єри для жінки шляхетного походження. Ігуменя за силою і могутністю — той самий лорд-землевласник. Вона керує землями, маєтками, селами, лицарями; на свій розсуд стягує орендну платню й укладає торгові угоди, судить своїх підданих і віддає накази. Вона має необмежену владу, живе в багатстві й нікому, крім єпископа, не підпорядковується.

— А як же думки про божественне? — швидше іронічно, ніж суворо запитав я.

Ріган серйозно глянула на мене.

— Якщо я зможу правити й творити людям добро — чи не найвище це служіння Господові тут, на землі?

Так, вона мала рацію у виборі свого шляху. А неправий був я, коли підозрював її в планах щодо себе, бо думав, що вона розраховує, ніби я заміню їй Етельстана. Вона, мудра жінка, розуміла, що коли шлюб і угода, то радше для чоловіка, який шукає зручностей і вигоди. А жінці в сім’ї потрібні кохання та ніжність. Ріган уже отримала це з моїм братом.

Я встав і підкинув дрів у вогонь.

— У мене є до тебе прохання, сестричко, — я вперше назвав її так, і вона посміхнулася.

Я відкинув за плечі своє волосся — тепер воно доходило вже до лопаток — світле, вигоріле майже до білястого кольору, але помітно темніше там, де відросло біля коренів.

— Я не можу з’явитися з рескриптом короля про своє призначення шерифом, допоки ношу цю гриву хрестоносця. Тому, будь ласка, пострижи мене.

Тільки дуже близькій жінці чоловік міг дозволити постригти йому волосся. І Ріган зніяковіла.

— Ти сакс, а вони не стрижуться по-нормандськи. Багато хто з твоїх одноплемінників не схвалить цього.

Я знизав плечима.

— Я не сакс і не норман, я — англієць, бо сам вважаю себе таким. Усе, чого я хочу, — щоб сакси й нормани поважали один одного, жили в злагоді.

— Дай Боже, — зітхнула Ріган, підводячись.

Вона принесла ножиці, звеліла мені підсісти ближче до вогню й накинула на мої плечі полотнину. Від дотиків її ніжних рук мені було приємно, ножиці трішки лоскотали, я щулився і сміявся, коли вони торкалися потилиці. Ріган теж сміялася. Воістину брат із сестрою — нічого не скажеш.

По закінченні вона принесла мені цебро з водою, аби я поглянув на своє відображення. І коли вода заспокоїлася, я зміг роздивитися себе.

— Присягаюся могилою Святого Петра — я помолодшав років на десять.

Я бачив у воді смагляве, видовжене обличчя, яке і впізнавав, і не впізнавав. Лише подекуди на кінцях, наче сивина, залишалися світлі пасма. Над лобом волосся лежало природною плавною хвилею, а за вухами і ззаду було коротко обстрижене. Від цього шия здавалася кремезнішою, різкіше позначилися лінії підборіддя і вилиць. Я став схожий на нормана, а не на сакса чи хрестоносця.

Озирнувшись, я побачив, як Ріган, ретельно збирає обстрижене волосся, струшує його з полотнини у вогонь. Вигляд у неї був задоволений і дивно домашній. Я відчув ніжність до неї. Вона — єдина моя рідня, єдина людина, яка чекала на мене вдома. І тоді я вирішив звернутися до неї з проханням.

— Ріган, тобі не слід поспішати з від’їздом. Ти потрібна мені.

Більшої дурниці годі було сказати. Вона впустила на підлогу полотно, відсахнулася. Я підскочив.

— О ні! Заради Бога, пробач мене. Я зовсім не те мав на увазі.

Вона дивилася на мене якось дивно, і я поквапливо пояснив:

— Бачиш, леді Бертрада не приїде до мене цілий рік, навіть півтора. Я весь цей час буду зайнятий справами графства, а тут… Я б хотів, щоб ти залишилася в Незербі, щоб я відчував, наче в мене є родина, дім, куди я можу приїхати. Мені це дуже важливо, Ріган. І я прошу тебе залишитись як сестру, як друга.

Ріган підняла полотнину, і я з полегшенням побачив, що вона посміхається.

— Я ще жодному чоловікові не була другом. Що ж, це навіть цікаво. Та й хочу я спостерігати, як росте Гронвуд. Але я залишуся з однією умовою.

Вона перестала посміхатися.

— Ти відпустиш мене, Едгаре, як тільки Бертрада Нормандська ввійде господинею в твій дім.

* * *

Дорогою зі Святої Землі я інколи думав, що вдома сумуватиму. Нудьга — ось чого я не зносив. Проте не міг навіть припустити, що з прибуттям до Англії мене так захоплять справи.

По-перше, я вступив на посаду шерифа, і вже одне це почало відбирати в мене левову частку часу. Насамперед мені довелося розібратися в судових позовах, яких назбиралося чимало. Добре хоч, що не було вбивств і розбійних нападів, тож мені не довелося починати своє правління зі страт. А дрібні правопорушення загалом були пов’язані з земельними питаннями чи майном: то йомени намагалися пересунути межу ділянки, щоб розширити свою територію за рахунок сусідів, то мірошник обдурював довірливих селян, то якийсь працівник украв мішок зерна в сусіда — на все це я накладав штрафи. Були і сварки між сусідами, від когось утекла дружина чи щось інше. Займався я і справами купецьких гільдій, вводив нові ухвали, призначав нових доглядачів на королівські заповідники, налагоджував зв’язки із зарозумілим місцевим духовенством. Доводилося чимало сил і коштів із казни графства виділяти на ремонт старих гребель на узбережжі, щоб води Північного моря не ринули на низовини графства.

До Великодня я відправив у Лондон свій перший звіт про справи графства. Потім узявся до підготовки та огляду ополчення. Треба було визначити, скільки лицарів перебувають у бойовій готовності в Норфолку, скільки людей можуть привести до війська, як вони озброєні відповідно до статку та звання кожного. Справи затягували мене, але я ніколи не нехтував можливістю заїхати на будівництво в Гронвуд.

Будівельний майданчик завжди здавався гамірним вуликом. Вже скінчили фундамент донжона, майстрові почали копати ями для підмурівків кутових веж. Саймон спорудив кілька механізмів, що дозволяло зменшити кількість найманих працівників на будівництві. Берег біля річки Уїссі був суцільно завалений колодами, які сплавляли лісоруби, і брилами вапняку, які доправлялися сюди з копалень Нортгемптону, — ось вона основна стаття моїх витрат. Проте мені суттєво допомагала торгівля східним крамом, та й посада шерифа давала достатньо грошей, аби я міг дозволити собі купувати вапняк навіть за ринковими цінами. Чимало коштували й перевезення, особливо, коли я зіткнувся із заздрощами до мого багатства. Дехто не дозволяв везти вантажі прямим шляхом через фенленд, а примушував звертати на обхідні шляхи, що завжди обходилося недешево. Особливою жадібністю відзначалися монастирі, зокрема абатство Бері-Сент, яке хоча й було розташоване в Саффолку, але мало багато володінь у західному Норфолку. Той самий абат Ансельм прагнув якомога більше здерти з мене за перевезення по своїй землі або примушував робити такий гак болотами фенленда, що, напевно, задоволено потирав руки, підраховуючи мої збитки. Але й у цьому варіанті було таке, що змушувало мене впокорюватися. Коли я їздив спостерігати за доставкою краму, то міг навідатися до невеличкого монастиря Святої Хільди, де було поховано матінку. Я довго молився над її могилою і завжди залишав щедрі пожертви, аби сестри-бенедиктинки молилися за упокій її душі.

Після молитов завжди приємно з головою зануритися в роботу. І присягаюся вірою, мені подобалося таке життя. Ще я зробив відкриття: мені до смаку відчуття влади. А заразом у мене почала прокидатися особлива ніжність до тієї, що дала її мені, — до Бертради Нормандської. Я навіть почав сумувати за нею. Надсилав куртуазні послання та щедрі подарунки. Певна річ, незважаючи на таку ніжність до нареченої, я не обмежував себе в спілкуванні з жінками. У мене було кілька легких романів і постійних коханок, з якими я гаяв час, коли дозволяли справи й вимагала плоть. Причому, я тільки чудувався: які ж не привчені наші жінки, до ласки! Я ніби відкривав для них світ плотських утіх. Та наука ніжної пристрасті, яку я пізнав на Сході, була, по суті, невідома тут, і мені було радісно бачити реакцію у відповідь на розбуджену мною пристрасть у холодних тілах мешканок півночі моєї батьківщини. Проте це була тільки гра в кохання, я не вимагав від цих жінок почуття у відповідь, я любив їхні тіла, але не прагнув зачіпати душі. А душа моя чекала на Бертраду. Я хотів бути гідним її, стати графом. Його милість Едгар граф Норфолк — чудово звучало!