— Білий Дракон! Сакси! Білий Дракон! — волали навкруги.

Останнє, що я бачив зі своєї схованки під столом, — це миготіння ніг. А ще я бачив, як молодий Альрік поволік геть свого діда Торкіля, а той при цьому войовниче розмахував напівобгризеною кісткою. Далі все потьмяніло, і я заснув. Навіть не відчув, як Пенда, мов дбайлива нянька, виніс мене із зали на руках.

Пробудження після таких гулянь було болісним. Спрага, головний біль, печія в шлунку — наче оцту ковтнув. Одне тішило — звістка, що неспокійні гості вже роз’їхалися. До наступного разу, поки я виберу час відвідати маєток. Бо якщо сакси й були запальні, то й відходили швидко. Я теж був такий. Тому повинен був прийняти їх як гостинний господар, щойно вони знову надумали б навідати мене.

А поки що вирушаю в справах. І, Боже праведний, як же приємно мчати легкою риссю назустріч туманному сходу сонця! Цим м’яким золотавим сходом можна милуватися лише на таких рівнинах, де на багато миль не видно жодного пагорбка. А довкола колосяться ниви: ячмінь, жито, навіть пшениця, яку я посіяв на своїх угіддях. На північ від них починаються заплавні луки фенів, де селяни пасуть свою худобу. Чується бекання овець, їм відповідають ягнята. У блакитному туманному серпанку я бачив їхні тіні. Вівці виявилися дуже прибутковою справою в Англії, приїжджі фламандські купці добре платили за вовну і, як я дізнався, ціни на неї зростали з року в рік. Але, крім овець, у мене були й інші плани — щодо моїх коників.

Привезені з Палестини, легконогі, з оксамитовою шерстю і хвостами, що стеляться за вітром — вони розкошували на широчезних луках Норфолка. Я дорогою заїхав на них подивитися і був у цілковитому захваті. Що є на світі прекрасніше за гарних коней — ці досконалі створіння Божі? Втім, їхав я сюди не милуватися, а вислухати звіт старшого конюха про те, що всі кобили мої жеребні й наступної весни очікується приплід. Такий самий стан справ був і з тими кіньми місцевої породи, яких злучали з арабськими жеребцями.

Воістину, для мене цей рік обіцяв бути вдалим у всіх відношеннях.

На жаль, радів я зарано. Бо набагато пізніше, вже в листопаді, отримав від короля таємне послання. У ньому йшлося про те, що я мушу докласти всіх зусиль, аби вистежити і затримати людину, котру, за деякими відомостями, бачили в Норфолку та яку я добре знаю. Ця людина — особистий ворог короля, і за її голову було призначено нечувану нагороду — триста фунтів англійським сріблом. Ім’я цієї людини — Гай Круельський.

Тільки дочитавши до цього місця, я зрозумів, що ця людина — мій родич.

* * *

Вогкого листопадового вечора я наближався до Незербі. Боки мого розпаленого коня парували. Я їхав без охорони. Небесне склепіння розгорталося над дорогою, мов перевернута чаша — темне посередині та блідо-блакитне ближче до обрію.

Бург Незербі виник попереду темною примарною масою. Я бачив дим над ним, чув гавкіт собак. Це був час, коли люди вже скінчили трапезу і вкладалися спати. Але я знав, що Ріган зазвичай лягає пізніше за всіх. І мені треба було перемовитися з нею віч-на-віч.

Вона була здивована моїм пізнім візитом.

— Едгаре? Я притьмом звелю принести тобі попоїсти з дороги.

Я підніс руку, зупиняючи її, сказав, що не голодний і прибув, аби поговорити на самоті. Вона ще й досі посміхалася, поки з мого похмурого вигляду не зрозуміла: щось трапилось.

— Яку звістку почую від тебе?

Я простяг їй сувій, з якого на шнурі звисала королівська печатка.

— Ім’я Гі, це ж англійською Гай? — запитав я. — Тут перелічені всі його імена: Гі де Шампер, Гай Круельський, сер Гай із Тавістока або Гі Д’Орнейль.

Пробігши очима послання, вона поклала його на лаву поряд себе. З вигляду була спокійна, тільки руки ледь-ледь тремтіли.

— Так, це мій брат. Я не мала звісток про нього літ із десять. І не знаю, що саме він накоїв.

— Він особистий ворог Генріха Англійського.

Вона знизала плечима.

— Дуже пишномовно як на простого лицаря. Хоча… Що ж, Гай завжди був, як кажуть, lat fo famosus.[20]

— Та все-таки він твій брат! Єдина плоть і кров!

Щось завирувало в її темних очах. Кутики губів затремтіли.

— Едгаре, я розумію: якщо ти оголосиш розшук цієї людини… Мого брата… Ти тільки виконаєш свій обов’язок. І кажу тобі — роби, що вважаєш за потрібне. Ми з Гаєм розлучилися, коли я була дуже молода, а він — зовсім хлопчисько. Тоді йому було тринадцять, якраз час, аби піти на службу та навчання до знатної персони. І Гая в якості пажа відправили до двору старого Фулька Анжуйського. Більше ми з ним не спілкувалися. І, поможи мені Боже, я не дуже сумувала з цього приводу. Адже ми ніколи не товаришували з молодшим братом, він дражнив і кривдив мене. Чому я йому вибачала? Це важко пояснити. Було в ньому щось… наче диявольська чарівність… і диявольське безпутство. І хоча відтоді, як він полишив Анжу, я не мала про нього звісток, завжди підозрювала, що коли йому й судилося якось проявити себе, — це буде недобра слава.

— Дарма ти такої думки про нього, — сказав я майже зло.

Вона здавалася розгубленою.

Я підійшов до вогню, поставив ногу на край вогнища, зіперся на коліно долонями й довго стояв так, не зводячи погляду з язиків полум’я на соснових полінах.

— Я приїхав сьогодні в Незербі, не для того, щоб запитати, чи даєш ти, Ріган, згоду на затримання сера Гая. Я приїхав сказати: я радий, що ти його сестра. Грішник він чи святий, розбійник чи невдаха, але я дотепер живий і вільний лише завдяки йому, Гаю Круельському. Я знав його під іншим ім’ям. Пам’ятаєш, ти якось згадувала, що один із ваших маєтків має назву Орнейль? Ще тоді це слово здалося мені знайомим. Гі Д’Орнейлем звали твого брата в Святій Землі. І це був найкращий лицар у почті короля Єрусалимського Бодуена II. Потім його прозвали Чорним Яструбом. Але все по порядку…

Я сів поряд із нею та почав свою розповідь.

Ще коли я щойно прибув до Палестини, там багато говорили про молодого лицаря Гі Д’Орнейля, що його сам король Бодуен наблизив до своєї персони, ним повсякчас захоплювався. Він входив до штату особистих королівських охоронців, казали, що нема ліпшого майстра бою на мечах. Лицар Гі не просто рубав, він розробив складні прийоми захисту й нападу, особливу тактику бою, і людям здавалося, що його клинок відчуває душу господаря, сам знаючи, як вести атаку. Раніше в поєдинку на мечах перемагав той, хто був сильніший фізично, — тепер воїни, які вчилися у Гі Д’Орнейля, казали, що перемагає лише майстерніший і спритніший.

Я тоді дуже захоплювався військовими мистецтвами. Мій Пенда навчив мене давнього саксонського бою з сокирою, воїн-араб тренував у метанні ножів, а кінної атаки зі списом я навчався у найбільшого магістра Гуго де Паєна, командора ордена Храму. З мечем я так само чимало тренувався, але раз-по-раз чув: аби пізнати справжню красу сутички з мечем, необхідно взяти урок у цього відчайдушного молодика Гі.

Мені дуже кортіло з ним зустрітися, проте доля весь час розводила нас. Адже в Святій Землі вести осіле життя не вдається, постійно кудись мчиш, десь несеш службу, б’єшся. І так уже виходило, що коли я бував у Єрусалимі, Гі Д’Орнейль ніс службу на кордоні, а коли я від’їздив у справах Ордену, він бував при дворі короля Бодуена або супроводив його величність у поїздках.

А потім трапилося нещастя. Бодуен Єрусалимський гостював у графа Моавського, і з ним був вірний Гі Д’Орнейль. Граф Моавський влаштував полювання для Бодуена, але під час ловів король, захопившись цькуванням, перетнув кордон графства і був полонений турецьким еміром Балоком. Це була величезна ганьба для всього християнського світу. Ганьбу трішки применшувало те, що на місці, де короля схопили, відбулося справжнє побоїще. Охоронці його величності стояли за свого сеньйора до смерті, й земля була просто всіяна їхніми трупами. Та й трупами турків теж. Проте слідів Гі Д’Орнейля знайдено не було. Він просто зник. Тому всі вирішили, що саме він був тим Іудою, який навів людей Балока на короля.

У тому балансі рівноваги сил в Палестині, коли світ християн і сарацинів так тісно переплетений, зрада — річ не найдивніша. І ніхто не сумнівався, що Д’Орнейль зрадник. Його затаврували ганьбою, прокляли та взялися до справи нагальнішої — збирання грошей на викуп короля та охорону кордонів його володінь.

Майже два роки ми нічого не знали про Гі Д’Орнейля. Потім король утік з полону і його радісно зустріли як християни, так і піддані-мусульмани. Тоді Бодуен побіжно згадав, що Гі відчайдушно бився за нього, вбив чимало воїнів-сарацинів, але врешті-решт на нього накинули аркан і емір Балок наказав доставити до нього живим такого майстерного воїна. Пізніше стало відомо, що Гі прийняв мусульманство і живе у еміра в пошані. У будь-якому разі ім’я його залишилося проклятим і люди плювали, згадуючи його.

Минув іще один рік. І до нас дійшла звістка, що в районі Едеського графства і земель атабега Алеппо з’явилася ватага, яка чинила відчайдушні набіги на караванні шляхи. Атабег був у мирі з королем Єрусалиму і звернувся до Водуєна з проханням допомогти йому знешкодити розбійників, які завдавали його торгівлі таких втрат. Особливу нагороду він призначив за голову ватажка розбійників — Чорного Сокола, як називали його місцеві жителі. Робота такого штибу, тобто знешкодження розбійників, завжди випадала на долю тамплієрів. І магістр Ордену Храму доручив це завдання мені.

Я не розповідав Ріган, скільки часу ми полювали на людей Чорного Сокола, як довго вони залишалися невловимими і зникали, немов розчинялися межи каміння Сирії, коли ми були впевнені, що вже оточили їх. Але я повідав їй, що мимоволі ми перейнялися повагою до їхнього ватажка, захоплювалися його тактикою, спритністю, відвагою. Ми не соромилися висловлювати своє захоплення вже тому, що напасники грабували тільки купців-арабів, але жодного разу не образили паломників-християн. А для нас, християн Святої Землі, це багато важило. І хоча ми зобов’язані були охороняти каравани союзників-мусульман, але, по суті, співчували Чорному Соколу.