Сповідь cуперниці


Пам’яті моєї матері…


Розділ 1

Бертрада

Січень 1131 року


Я завжди знала, що можу домогтися всього, чого забажаю.

Звісно, я не була настільки наївною, щоб не розуміти — аби отримати жадане, слід докласти чимало зусиль, та й не все приходить відразу. Але в одному можу заприсягтися — я в житті не зазнавала поразки. Це давало мені підстави пишатися собою, ходити з високо піднятою головою, анітрохи не соромлячись свого походження.

Так, хай і незаконнонароджена, але я ще й принцеса Нормандська. Бо ж мій батько — сам Генріх І Боклерк, герцог Нормандії і, більше того — король Англії. Щоправда, в Англії я бувала рідко, жила переважно в континентальних батькових володіннях. Я — «дитя двору», дівча, яке зростало в королівському оточенні, незаконнонароджена принцеса, і хай би хто спробував сказати мені у вічі, що я лише одна з численних байстрюків мого велелюбного татуся!

Мати моя давно померла. Я не пам’ятала її зовсім, знала тільки, що була вона вдовою нормандського лицаря і якось одного разу звернулася з проханням до короля, а вже Генріх Боклерк рідко проходив повз даму, яка впала йому в око. Так я й з’явилася на світ, одна з безлічі його позашлюбних дітей. Та до мене батько ставився з особливою ніжністю, бо я рано осиротіла, і нам із нянею Маго дозволено було жити при дворі. Я з дитинства ввібрала в себе атмосферу інтриг та палацових таємниць, навчилася в них розбиратися і використовувати собі на благо. Інтриги! Ніщо так не бентежило мене. Я любила таке життя. 0, я швидко навчилася розпізнавати свій зиск і нікому б не дозволила себе скривдити.

А нещодавно мене посмів образити сам примас[1] Англії архієпископ Кентерберійський. Цей піп прилюдно засудив мою звичку туго затягувати шнурівку сукні, заявив, що я над міру підкреслюю переваги своєї статури, виставляю на загальний огляд кожен вигин тіла, бентежачи тим самим уми чоловіків і наводячи їх на плотські помисли. Так, наче чоловіки не думають щодня про вдоволення плоті! Та ще в’їдливо зауважив, що нічого іншого й не варто очікувати від дівиці, матір’ю якої була одна з повій короля, а імені її Генріх уже й не пригадає.

Ну як стерпіти таку образу? І я показала, що зможу помститися навіть головному церковнику Англії.

Хто сказав, що церква поза королівською юрисдикцією? Принаймні, не в такого монарха, як мій батько. Генріх І тримав усіх цих довгополих у кулаці, й що б там не віщав Рим, жодна церковна постанова не вступала в дію, допоки батько її не схвалював. Окрім того, будь-який церковник був ще й королівським підданцем. Довелося зібрати інформацію про архієпископа, і з-поміж іншого з’ясувалося, що він надзвичайного прихильно ставиться до саксів, брутального племені заколотників, що його вогнем і мечем скорив мій грізний дід Вільгельм Завойовник.[2] А примас не тільки заступався за них, але й приховував від короля їхні витівки, «заминав» скандали. Чи варто було довідатись про це королю? Безперечно. І тут уже я постаралася подати все так, що примас вигляд мав мало не заколотника.

Нагородою мені стала просто чудова сцена: король завдав святенникові добрячого прочухана, насамкінець же звелів полишити двір, узятися до справ духовних і не пхати свого носа в чуже просо.

Присоромлений архієпископ Кентерберійський поквапливо вшився, але перш ніж він поїхав, я доклала всіх зусиль, аби йому стало відомо, хто саме доніс на нього. Його останній осудливий погляд подарував мені кілька митей тріумфу. Не менше тішило й те боязко-шанобливе ставлення до мене всіх навколо; вони зрозуміли силу мого впливу на батька. Бо я була Бертрадою Нормандською… або, якщо бажаєте, Англійською. Так належало звати мене доти, поки не вийду заміж і не візьму чоловікове ім’я.

Питання заміжжя для мене, як і для будь-якої дівиці шляхетної крові, важило чимало. Я була честолюбна й не вийшла б ні за кого, хто б не підніс мене до рівня справжньої пані з гідним титулом. А чому б і ні? Сам Вільгельм (мій дід по батькові) народився від позашлюбного зв’язку герцога Роберта Диявола й доньки чинбаря Арлетти. А таки став королем! Мої незаконнонароджені брати Роберт, Реджинальд і Бодуен — могутні вельможі Англії. Перший має титул графа Глочестера, другий Корнуолла, а третій — Девоншира. І, трісни моя шнурівка, я не бажала меншого.

Батько дав мені зрозуміти, що я багата наречена: мій посаг становить п’ять тисяч фунтів, тобто стільки, скільки колись залишив моєму батькові Вільгельм Завойовник. І Генріх Боклерк зумів стати королем. Корони мені не домогтися — хоча б тому, що я жінка і незаконнонароджена донька. Я це розуміла, але так чи інак хотіла стати справжньою пані. У мої двадцять два я це вже чітко усвідомлювала. А раніше… Вити хочеться, як згадаю, скількох помилок я припустилася. Проте я не втрачала надії. Адже, окрім п’яти тисяч посагу, не варто забувати, що я красуня.

Про це говорили мені не тільки люстерко й моя улеслива Маго, але й погляди чоловіків. Так, я знала, що вродлива. У мене блискучі темні очі кольору стиглої вишні та золотаво-смаглява шкіра, як у східних красунь. Про таких із захопленням розповідають паладини, які повертаються зі Святої Землі. Цей золотавий відтінок додає мені, нормандській дівчині, особливої екзотичності. Зріст у мене високий, царственний, а статура… Чоловіки задивляються мені вслід, і я знаю — їм є на що подивитись! Пояс, який перехоплює стан, я затягую не більше, як на сімнадцять дюймів. Стегна в мене широкі, а груди… Як сказав цей бридкий архієпископ, «наводять на плотські помисли». Обличчям я вдалася у батька-короля, воно в мене трішки сухорляве, зі впалими щічками, а рот… Як на мене, дещо тонкогубий. Жорсткий, як каже мій кузен Стефан Блуаський. Але це справжній рот нащадків Завойовника.

Головна моя окраса, понад усякі сумніви, — волосся. Розкішне, з дрібними кучерями, й таке густе, що нянька Маго не один гребінь зламала, розчісуючи його. З першого погляду може видатися чорним, але це тільки в півмороку склепінь. На світлі ж у ньому помітно поблискує мідь — та це далеко не рудизна, а шляхетний червонястий відтінок. Придворні поети, складаючи балади на мою честь, так і не змогли точно визначити колір волосся: хто порівнював його з відблиском смолоскипів у сутінку, хто з дорогоцінним червоним деревом. Та всі одностайні в тому, що мої кучері незвично прекрасні. Тому я й не люблю накривати їх ні вуаллю, ані накидкою. Ну, хіба коли цього вимагає етикет. У церкві, скажімо.

Звісно, така красуня, до того ж, королівська донька й багата наречена, цілком може розраховувати на блискучу партію. При цьому я дотепер не заручена, а в такому віці вже просто непристойно ходити в дівках. Скажімо, сестра моя Матильда, щоправда, законнонароджена принцеса, вже двічі стояла перед вівтарем. Уперше в дванадцять років, і чоловіком її був сам імператор німецький Генріх V. У двадцять три вона вже овдовіла, а в двадцять шість обвінчалася вдруге з юним графом Анжуйським Жоффруа. Матильда стала графинею Анжу, хоча її й далі називають імператрицею. Мене це жахливо дратує, але я втішаюся тим, що живе вона з хлопчиськом Анжу, як кішка з собакою. І не дивно — з її пихою, тим більше, що вона ще й на десять років старша за чоловіка. Якщо відверто, я рада, що стосунки в них не складаються, бо я безбожно заздрю Матильді. Двічі виходила заміж, двічі ставала господинею цілого краю! Але про мої заздрощі знала тільки віддана Маго. З Матильдою я — сама лагідність. Адже її безмежно любив Генріх (і на це були причини). У мого батька-жеребця понад двадцять байстрюків і тільки одна законнонароджена донька Матильда. Був у нього й син, спадкоємець принц Вільгельм.

Але одинадцять років тому він загинув. Корабель, яким він із друзями плив Ла-Маншем, затонув, і ніхто звідтоді не бачив мого батька веселим. Адже тепер його єдиною законною дитиною є лише Матильда. І це попри двадцять інших дітей — зі смугою на гербі ліворуч![3]

Був час, коли і я сподівалася стати англійською королевою.

Ще коли батько не оговтався після втрати принца Вільяма і велися розмови про те, хто ж успадкує корону, багато хто схилялися до думки, що Генріх зробить своїм правонаступником небожа Теобальда Блуаського. Теобальд був старшим сином батькової сестри, графині Аделі, доньки Завойовника, яка вийшла заміж за графа Блуа. Спочатку всі ці балачки мене мало хвилювали, доти, поки Теобальд не прибув до двору і не почав приділяти мені уваги. Тоді мені було вже п’ятнадцять, мої груди та стегна оформилися, тож Теобальду було на що подивитись. Я зрозуміла: інтерес імовірного спадкоємця може стати мені в пригоді та піднести на англійський трон. І я всіляко заохочувала залицяння шляхетного кузена і майже домоглася свого. Майже… Бо виявилося, що він уже заручений із донькою герцога Каринтського. А заручини в наш час прирівнюються до святості вінчання. Але я не втрачала надії, адже живучи при дворі, не раз чула, як розривалися такі угоди заради політичних інтересів. І я б домоглася свого, якби не втрутився мій другий кузен, брат Теобальда — Стефан.

Ми зі Стефаном одне одного не зносили. Цього тюхтія послала до двору Генріха його честолюбна матуся Адель, і король віддав у володіння йому графство Мортен. Мене розлютила така батькова щедрість, я ревнувала його до Стефана і, якби в мене був хоча б найменший шанс, постаралася б показати його в невигідному становищі. Але попри все слухняний хлопчик Стефан залишався королівським мазунчиком. Саме він, дізнавшись про Теобальдові почуття до мене, поквапився донести про все цій зміюці Аделі. Закінчилося скандалом. Владна Адель забрала сина і змусила одружитися, а мене майже на цілий рік запроторили в монастир.

Монастир! Іще те місце! Незліченні заборони, нескінченні пости і служби. Смиренність, смиренність і знову смиренність! Зі мною, королівською донькою, поводилися на крихту поблажливіше, ніж зі звичайною пожилицею. О, це був жахливий рік, і повернувшись до мирського життя, я точно знала, що зроблю все можливе, аби ніколи більше не опинитися за стінами обителі. Мені шкода було бідних самітниць, тож я ніяк не розуміла, як можна прийти туди з власної волі. З монастиря я винесла таємну зневагу до жінок, які відмежувалися від світу, і виразну симпатію до священнослужителів. Однак священиків тільки вищого рангу. Абати, прелати, єпископи — особливо молоді, вчені, не спотворені лицемірством і святенництвом, котрі граційно носили дорогі сутани — мені дуже навіть подобалися.