— Але якось, — провадив я, — ми таки зіткнулися з ватагою і вступили в сутичку. Розбійники виявилися набагато чисельнішими, ніж ми очікували, вони ліпше знали місцевість. Ми потрапили в пастку, опинилися в оточені. Я бачив, як один за одним гинули мої соратники, поки сам не був поранений і не впав із коня.

Прийшов я до тями в якійсь печері. Був такий кволий від втрати крові, що ледве міг поворухнутися, і зі свого закутка спостерігав, як бенкетували розбійники, як веселилися і ділили здобуте в сутичці. І тоді я побачив його. Відразу зрозумів це ватажок. Він був спокійний і величавий, не брав участі в загальному тріумфуванні, сидів осторонь, і погляд його був відсутній, навіть сумний. Одягнений був, як кочівники-бедуїни: на голові запинало, прихоплене навколо лоба повстяним кільцем, одяг східного крою, широкі шаровари. З вигляду молодий, смаглявий і чорноокий, але щось у його рисах підказало мені: він не араб, а європеєць. Ватажок невдовзі відчув мій погляд, і очі наші зустрілися. Скільки туги було в тих бездонних темних очах!

Він підійшов, заговорив зі мною бездоганною нормандською. Суть його слів зводилася до того, що він знає, хто я. Тому мені й подаровано життя — за лицаря-тамплієра заплатять добрий викуп. Був він навіть люб’язний, та я тільки буркнув щось у відповідь, а тоді не втримався і сказав, мовляв, горіти йому в пеклі за зв’язки з нехристами, гірше того, з розбійниками. Проте ці слова наче й не зачепили його. Усміхнувшись, ватажок зазначив, що це йому й без мене відомо, і в голосі його так само лунала туга.

Тоді я ще не знав, що це Гі Д’Орнейль. Коли ж розбійники привели до мене лікаря-араба, щоб оглянути мою рану, той бовкнув, що Чорний Сокіл колись служив у християн, а потім жив під опікою еміра Балока, поки не став на шлях розбою. Тут мене й осяяв здогад.

За декілька днів загін Чорного Сокола знову вистежили воїни Ордену та завдали йому жорстокої поразки. Небагато розбійників повернулося до свого лігва в печері, та всі вони палали бажання поквитатися зі мною.

Саме тоді ізгой Гі й став на мій захист. Один проти всіх. І побий їх хрест! — треба було його бачити. Він був наче бог війни, ніби сам демон і великий герой. Ніколи не бачив, щоб людина так билася. І як би я не ставився до нього, був у захваті.

Він відбив мене, а ввечері потай вивів із печери, дав коня, води та вказав шлях. Я запитав: що скажуть його товариші, коли виявлять мою втечу, але він у відповідь безтурботно махнув рукою.

І тоді я назвав його на ім’я.

Гі здригнувся і спохмурнів.

— Не варто було вам виказувати, що впізнали мене.

У його голосі почулася погроза, але я не боявся. Не вб’є ж він мене тепер, коли сам і врятував.

— Те, що я впізнав вас, залишиться тільки зі мною, присягаюся своїм лицарським званням. Молитимуся, щоб ви полишили свої теперішні справи, знову стали гордістю християн.

Він розреготався.

— Усе марно! Я настільки знеславлений, що байдуже, як зустріну свій кінець. Скрізь серед побратимів по вірі мене вважають зрадником. Я ж був вимушений прийняти віру Магомета, а християни подібного не пробачають.

— Що б вам не довелося пережити, добродію, ви не порушили головної заповіді Ісуса Хріста: «Полюби ближнього, як самого себе». І довели це, рятуючи мене.

Він довго дивився на мене.

— Ви думаєте, в мене ще є шанс?

— Чому б і ні? Пригадайте притчу про заблукану вівцю і слова Спасителя: «.. На небесах більше радощів за одного покаянного грішника, ніж за дев’яносто дев’ять праведників, що не мають потреби в спокуті». Тому облиште своє згубне заняття, поверніться в лоно Святої Матері Церкви і…

— Хто мені повірить? Тут, у Святій Землі, я надто відомий і зганьблений.

— Що з того? Світ великий. Є місця, де вас не знають, де ви зможете почати все спочатку. І знову стати гідним лицарем.

— Амінь, — тихо сказав він і пішов у ніч.

Більше я його не бачив. Але невдовзі дізнався, що банда Чорного Сокола перестала наганяти жах на подорожніх. Більше того, якось один із прочан, які побували в Єрусалимі, повідав, що якийсь Гі зі Святої Землі побував у Римі й сам Папа прийняв у нього сповідь і дав відпущення гріхів. Мені дуже хотілося вірити, що це й був мій рятівник.

Я замовк, дивлячись на Ріган. Вогонь майже згас, вона сиділа, загортаючись у шаль, і я не бачив її обличчя.

Я вів далі:

— Одного не розумію, як ця людина, що так важко отримала прощення, могла знову стати поза законом аж настільки, що сам Генріх Боклерк оголосив її своїм ворогом?

І тут Ріган затремтіла та голосно схлипнула.

— Коли Гай народився… Того дня померла наша мати, подарувавши йому життя. Для батька це був удар. Він був ніби не в собі. А в домі було кілька злиденних, які вирішили — якщо в господаря народиться син, їх щедро пригостять. Батько це зрозумів і розгнівався. Він вигнав їх усіх геть, хоча була зима й мела завірюха. Усі вони загинули.

Всі, крім однієї старої. Вона стояла за частоколом маєтку і кляла батька… та його сина. Як потім розповідала моя нянька-валлійка, у Гая на грудях тоді з’явився знак —— трикутник, перевернутий униз кутом. А там, в Уельсі, подейкують, що це прикмета вигнанця. Ось мій брат і вигнанець… на все життя.

Я сів ближче.

— Присягаюся тобі, Ріган, що я не вчиню з ним підло. Я зроблю все, аби він зрозумів: я друг йому… родич. І докладу максимум зусиль, щоб він не потрапив до рук людей короля.

Вона знайшла в темряві мою руку й піднесла до губів.

— Хай благословить тебе Господь, Едгаре.

— Хай буде він і з тобою.

Розділ З

Гіта

Грудень 1131 року


Я пам’ятаю й холодніші зими, але так, як цієї, не мерзла ще ніколи. Може тому, що за життя колишньої ігумені матінки Маріанни справи в монастирі Святої Хільди налагодились і в нас завжди були дрова та торф про запас.

Але тепер матінка Маріанна переселилася в кращий світ — хай упокоїться душа її! Місце ігумені посіла матінка Бріджит, яка так занедбала справи, що нам було непереливки. Матінка Бріджит хоча й була взірцем благочестя, нітрохи не зналася на господарстві, й усі мешканці монастиря з настанням холодів відчули це на собі.

За наказом ігумені я перевіряла її рахунки, звіряла записи доходів і витрат. І незважаючи на всю повагу до матінки Бріджит, часом хотілося навіть затупотіти ногами, заволати, а під час зустрічей із нею, так і кортіло запитати, як же вона збирається провести довірених її піклуванню сестер Христових через усі злигодні та голод зимових місяців?

— О, Свята Хільдо, як же я змерзла!

Не витримавши, я склала долоні над полум’ям свічки, сподіваючись хоч трохи відігріти, бо вони так мерзли, що ледве тримали перо.

Ми були в скрипторії монастиря — я та Отилія. І хоча стояла зима, до вечора вогкість заповнила приміщення, нам не дали торфу для печі, ось ми й сиділи в холоді ще з обіду.

Отилія підвела на мене свої короткозорі блакитні очі. У сірому одязі послушки та щільній шапочці, з-під якої на плечі спадали тонкі русяві кіски, вона здавалося особливо тендітною і зворушливою. Отилія лагідно мені посміхнулася.

— Не думай про холод, Гіто. Тоді й не відчуватимеш його так.

— Як це — не думай? Тобі добре, ти свята. Я ж… Знаєш що, давай розведемо багаття з клаптів пергаменту й погріємося трохи. Бо так і захворіти недовго, як бідолашна сестра Стефанія.

Але Отилія тільки заперечливо похитала головою і знову зарипіла пером.

Переписуванням рукописів у скрипторії[21] монастиря ми зазвичай займалися втрьох — сестра Стефанія, Отилія і я. Це заняття, саме по собі цікаве, ще й приносило монастирю непоганий прибуток, оскільки книги завжди дорого коштували. Жінки-переписувачки — рідкість, і те, що обитель Святої Хільди навчала й готувала таких, — безперечна заслуга покійної ігумені Маріанни. А для мене безперечне задоволення та можливість проявити себе. Адже я вважалася найліпшим каліграфом у монастирі.

До монастиря я потрапила, коли мені ще й семи не було. І тут я, кругла сирота, знайшла собі тихий прихисток. Спочатку вихованка, потім послушка, невдовзі й постриг прийму, і монастир назавжди захистить мене від усіх лих і клопотів світу. Я звикла тут жити й розуміла, що ніде більше не могла б проводити стільки часу за книгами. Та все ж таки… Великий світ, тривожний, яскравий і страшний, вривався в моє тихе існування, лякав, а ще більше цікавив. І хоча ще рік тому, коли мені виповнилося шістнадцять, я повинна була прийняти постриг, я відмовилася. При цьому пояснила, що готова ще рік прожити в послушках, аби потім прийняти постриг разом із Отилією. Отилія — моя найкраща подруга — була на рік молодша за мене. Тож нічого дивного, якщо я вирішила зачекати на неї. Та все одно моя відмова тоді спричинила справжній переполох. Навіть приїздив абат Ансельм із Бері-Сент-Едмунса, патрон нашого монастиря. І так люто дивився на мене своїми маленькими очицями, заплилими салом.

— Дитино моя, дуже хочу вірити, що твоя затятість — лише непорозуміння. Запам’ятай, у тобі тече погана, зіпсута кров баламута Херварда, і ти мусиш навчатися послуху, а не будити в собі біса непокори, який заволодів душею твого діда.

Так, я була внучкою Херварда Вейка, гордовитого сакса, великого бунтівника — що б там не казав цей піп-норман. І я цим пишалася. Знала, що люди інколи заїздять у Святу Хільду, тільки щоб подивитися на мене, останню з його нащадків. Чи могла я соромитися своєї родини? Абсурд. Я була внучкою Херварда! А ще я — багата спадкоємиця. Абат Ансельм, як мій опікун, давно наклав руки на мої землі, впевнений, що я прийму постриг і тоді він безперешкодно зможе називати їх своїми. Тому він так і наполохався, коли я раптом відклала вступ до сонму наречених Христових.

Мене відволікло шелестіння сувою, котрий згортала Отилія.