— Про що замислилася, Місячне Срібло?

Вона часто мене так називала. А за нею — решта. Річ у тім, що в мене дуже біляве волосся. Довге, пряме і густе. Я люблю заплітати його в косу й перекидати через плече. Волосся — моя гордість. І хоча це й суєта, але мені буде шкода обстригати його, коли я стану бенедиктинкою.

Я зітхнула.

— Прочитай, що ти написала.

Ще місяць тому нам доручили переписати стару саксонську поему «Беовульф». Відтоді, як наш король Генріх узяв перший шлюб із саксонкою, поема набула популярності в англійців. І абат Ансельм замовив нашому монастиреві її рукопис для одного зі своїх знатних покровителів. Ми працювали шпарко, поки сестра Стефанія не захворіла на застуду, а мені доручили до Різдва дати лад рахункам монастирського господарства. Тепер над рукописом працювала тільки Отилія. І робила це з властивими їй охайністю та старанням.

— Прочитай! — просила я, зігріваючи подихом задубілі пальці.

Голос у Отилії був м’який і мелодійний. За походження вона була нормандкою, але саксонську знала як рідну.


Не чути арфи,

не в'ється сокіл

у високій залі,

і на подвір'ї

не тупочуть коні, —

усіх викрала,

усіх винищила

смерть-згуба!

Вона замовкла і якось збентежено на мене глянула. Ніби боялася зробити мені боляче натяком на поразку моїх одноплемінників. Але все це було так давно. А Отилія моя подруга, й вона тут і зараз.

І я заговорила про інше:

— Слухай, Отіл, знаєш, що попросили в нашій обителі переписати для одного лорда? Матінка Бріджит як глянула, так і сховала це під замок. Але я помітила, як сестра Стефанія тихцем почитує. І я бачила, як вона відмикає скриньку. Хочеш, і ми почитаємо? Це уривки з «Мистецтва любові» Овідія.

Я миттю вхопила ножика для заточування пер і, користуючись тим, що Отилія не зупиняє мене, почала длубатися в замку на скриньці, що стояла в стінній ніші. Отилія нерішуче наблизилася. Вона, звісно, свята, але, до того ж, ще й надто молода та цікава.

Декілька аркушів пергаменту були гарним почерком списані латиною. Так чітко, ніби той, хто писав, нітрохи не хвилювався. Мене ж навіть у жар кидало, коли я читала.


— Любов — це війна, і в ній немає місця боягузам.

Коли її прапори злітають угору, герої готуються до бою.

Чи приємний цей похід? Героїв чекають переходи, негода,

Ніч, зима і бурі, горе і виснаження.

...Але якщо ви вже втрапили в пастку, немає сенсу чаїтися,

Бо все ясно, як день, і брехливі всі ваші клятви.

Виснажуйте себе, наскільки вистачить сил на ложі любові.

— Ну як? Хіба не прекрасно?

Напевне, очі в мене палали.

У Отилії теж зарожевіли щоки, але вона швидко опанувала себе. Відійшла, почала перебирати чітки.

— Нам не слід цього знати, Гіто. Це мирське. Ми ж вирішили присвятити себе Богу. Не думай тільки, що я ханжа, але є речі, яких ми повинні зректися. А любов і всі ці почуття… Повір, усе це не так піднесено.

Я знала, про що вона каже. Їй було десять, коли її зґвалтував вітчим, і вона прийшла до монастиря, рятуючись від світу як від болю й бруду. Монастир обіцяв спокійне життя. І вона обрала його. Я ж… Мене віддали в монастир дитиною, коли я ще не могла розібратися, чого хочу, просто корилася волі матері, яка, овдовівши по смерті батька, вважала: тільки тихе монастирське життя вбереже її дитя від лихої долі.

Я сіла працювати, але чомусь ніяк не могла зосередитися на рахунках. Зазвичай це заняття видавалося мені цікавим, я навіть потай лишалася, що знаюсь на цьому ліпше за ігуменю. Чула, як інші казали, що з такими здібностями колись і сама стану ігуменею. Адже я зі шляхетної родини, під час вступу за мене було зроблено щедрий внесок, я чудова учениця, зі мною радяться. Так, мою подальшу долю було визначено наперед і, напевно, це добре. Проте зараз… Чи то рядки з Овідія так вплинули на мене, чи то вже давно душа моя не знала спокою, але замість того, щоб працювати, я замріялася.

Той, про кого я мріяла, навіть не знав про моє існування. Я його бачила не раз, коли він приїздив до нашої обителі помолитися в каплиці, де покоївся прах його матері. Звали його Едгаром Армстронгом, у ньому текла кров колишніх королів Англії, і був він хрестоносцем. Про це не раз шепотілися ми, молоденькі послушки, але нас вабили до відвідувача не так його слава і становище, як гарна зовнішність. Він був високий, дужий і гнучкий. У ньому було щось від благородного оленя — погордлива гідність і грація. Він був дуже смаглявий, і мені казали, що ця засмага властива всім, хто провів у Святій Землі кілька років. Зате в нього було золотаво-каштанове, гарно закучерявлене волосся і дивовижні сині очі. Я так добре його роздивилася, бо щойно він приїжджав, я ні про що інше думати не могла, аби лишень його побачити. Можете сміятися, але все моє єство — моє серце, моя душа, моя кров, — усе бриніло від одного погляду, кинутого на нього крадькома. Він же й не підозрював про мене. Якщо й чув, що в жіночому монастирі Святої Хільди живе онука Херварда, то жодним чином цікавості не виявляв. Певна річ, він же така могутня і чиновна людина, шериф Норфолка, Едгар Армстронг, прекрасний, відчужений, далекий. Для мене він був, як сонце після дощу. Я нікому не казала про це, навіть на сповіді. Це був мій гріх, але який солодкий! Не заборонено дивитися на прекрасне, аби відчути задоволення. У його імені мовби чулося бренькання струн, брязкіт криці й муркотіння кішки.

Під час його останніх відвідин я та ще кілька послушок вилізли на драбини за огорожею гербаріуму[22] й дивилися, як він розмовляє із матінкою Бріджит біля воріт обителі. Пізніше казали, що ігуменя просто підлещувалася до нього — він же страшенно багатий і завжди робив щедрі пожертви на монастир, — але я тоді нічого цього не помітила, бо бачила тої миті лише Едгара. А потім, коли він уже сів на коня, несподівано озирнувся й глянув на нас. І ми завмерли, мов голубки перед горностаєм. Він дивився на нас, але як! — так грайливо і лагідно, трішки іронічно й, може, навіть сумно. А потім притулив руку до губів і зробив такий жест, ніби посилав поцілунок.

Нас потім покарали. Та це покарання було для мене навіть солодке. І таке зі мною діялося! У мене боліли, немовби наливаючись, груди, тягло в низу живота, хололи руки. Я мріяла, щоби шериф побачив мене, звернув увагу, поцінував мою вроду. Адже всі казали, що я вродлива. І тепер я сама жадала переконатися в цьому, коли схилялася над своїм відображенням в цебрі з водою або розглядала себе в плесі біля монастирського млина.

У мене дуже світла, гладенька шкіра, рожевувата на вилицях. Овал обличчя… Навіть матінка Бріджит, яка так не любить мене, вважає його гарним — ніжна лінія щік і підборіддя, гладенький лоб. Брови маю каштанові, вигнуті, мов у королеви. Вони значно темніші за волосся, а вії ще темніші за брови й такі густі. Коли дивишся на відображення, здається, ніби саме вії окреслюють очі темною лінією і від цього ті здаються виразнішими. Якщо можуть бути виразними очі світло-сірого, металевого кольору. А ось рот… Мені казали, що це не англійський рот, а французький — надто пухкенький і яскравий. І не диво — моя мати родом із півдня Нормандії, це від неї успадкувала я вигнуту, мов лук, верхню губу та припухлу нижню. Як одного разу грайливо зазначила сестра Стефанія, чоловіки, якщо бачать такі губи, починають думати про поцілунок. Попри нескромність цього зауваження, я була задоволена.

А ще базіка Стефанія якось обмовилася, що чоловіків ніщо так не цікавить, як жіноче тіло. Але що в ньому такого привабливого? Груди в мене не великі й не маленькі, але такі округлі. Взагалі я дуже тоненька й невисока, проте маю довгі стрункі ноги. То яка ж я? Чи сподобалася б я Едгарові? І кому він послав тоді поцілунок? Мені, чи всім нам?

Від роздумів мене відвернув стукіт клепала.[23] Я навіть здригнулася.

— Що з тобою? — запитала Отилія. — Ти наче спиш із розплющеними очима.

Ми спустилися на подвір’я. Був час вечірньої служби, надворі давно смеркло. Густішав туман, і в його білястому серпанку черниці попарно йшли до церкви, несучи в руках засвічені ліхтарики. Було страшенно холодно й похмуро. Вогкість пробирала до кісток. За три дні Святвечір, а святкового настрою — ані краплиночки. Напевне, я погана християнка, якщо душа моя не тріумфує напередодні світлого свята Різдва.

У церкві на нас війнуло холодом каменю й ароматом ладану. Цього вогкого вечора на службі було всього кілька прихожан. Вони стояли навколішки і, поки священик читав молитву, повторювали за ним слова, тож пара від дихання клубами йшла від них.

Черниці попарно пройшли в бічну прибудову, де їх від прихожан відділяли ґрати, зайняли свої місця на хорах — попереду черниці, позаду послушки. Ігуменя Бріджит і пріореса стояли по обидва боки хорів, а регентша повернулася до нас обличчям, подала знак — і ми заспівали Angélus.[24]

Ми стояли з молитовно складеними долонями, з потупленими очима під фалдами запинал, які закривали чоло. Проте, як я не прагла зосередитися на молитві, невдовзі відчула на собі чийсь погляд. Не витримала, подивилася туди, де стояли прихожани.

Утред. Це була моя людина. Точніше, його батьки були моїми кріпаками, а сам він давно став воїном. Його груба куртка з металевими бляхами та важке руків’я меча біля пояса відразу виділяли Утреда з-поміж сірих і коричневих плащів селян із околиць. Саме він пильно дивився на мене.

Я розхвилювалася. Якщо Утред тут, значить щось трапилося. Траплялося й раніше, що мої люди навідували мене в обителі Святої Хільди.

Так повелося з часів мого дитинства, коли я залишилася круглою сиротою. Сакси-кріпаки везли своїй маленькій пані гостинці — мед із наших пасік, теплі вовняні шкарпеточки, запечених у тісті в’юнів. Колишня ігуменя не заперечувала, розуміючи, що осиротілій дитині приємно бачити знайомі обличчя. Але що доросліша я ставала, то частіше селяни розповідали мені про свої потреби й навіть просили поради. І я зрозуміла, що їм несолодко під владою жадібного Ансельма. Люди постійно скаржилися на побори, на жорстокість слуг абатства, на утиски й приниження. І так уже сталося, що їх приїзди з часом переросли для мене в клопіт.