— А нам казали, що Генріх Нормандський не шанує церковників, — сумовито докинув Цедрік.

Я теж це чула. Ігуменя Бріджит не раз засмучувалася з цього приводу. Та все одно король останнім часом майже не навідується до Англії, живе за морем, а без захисника, який би провів мене до його величності й узявся боронити мої права, не було сенсу навіть намагатися.

— Ось-ось, — пожвавішав Цедрік, — вам потрібен такий сильний чоловік за покровителя. І хіба в Денло не знайдеться жодного доброго саксонського тана, щоб замовити слово за онуку славного Херварда!

Усі повеселішали. Я не могла зрозуміти, що їх так надихнуло, поки Цедрік не пояснив. Вони хочуть, щоб я пішла до якогось шляхетного сакса й попросила в нього захисту. І мені довелося пояснювати їм, що цей захист буде законним, тільки якщо мій новий опікун викупить у короля право на мене. А хто зможе змагатися з таким багачем, як Ансельм?

— Що, як ви звернетеся до шляхетного Бранда, сина Орма? — запитав хтось. — Він елдерман[26] серед саксів і дуже забезпечена людина.

Ми з Цедріком перезирнулися. Хай Бранд і багатий, але він свого часу дуже часто повставав проти короля і його навряд чи слухатимуть. Якщо ж попросити захисту в нормандських вельмож…

— Ну, це все одно, що віддати нашу красуню, мов ягня вовкам, — пробурчала стара Труда, дружина Цедріка, й рів кивнув, погоджуючись.

— Атож, це як із калюжі та в болото. Але що ви, леді Гіто, красуня — тут Труда має рацію.

Він хитро примружився.

— Красуня, власниця земель, та ще й онука славного Херварда. Хіба це поганий посаг? Що, як вам, міледі, вийти заміж? Тут уже й Ансельмові руки до вас не дотягнуться.

Я злякалася. Сказала тільки, що поки опікунські права на мене в Ансельма, такий шлюб визнають недійсним і, в кращому разі, чоловік отримає тільки мене, але не мої володіння.

— Як подивитися! — не вгавав Цедрік. — Є ж у наших краях сильні тани, які зможуть відстояти й вас, і ваш посаг зі зброєю в руках. Хорса з Фелінга, наприклад. Нормани бояться його, він сміє вказувати самому Ансельмові на його місце.

І знову всі схвально загаласували. Мене ж раптом охопила злість. Що намислив собі цей простолюд? Що їм дозволено торгувати мною собі на догоду? Довели справу до кровопролиття й думають, що я віддам себе в жертву, аби їх позбавили оброку та дозволили відбудувати їхні халупи?

Але тут несподівано подала голос Ейвота.

— О, ні, ні, тільки не Хорса. Він недобра, хтива людина. З жінками брутальний. І леді Гіта не для нього.

Вона мала такий обурений вигляд, що в мене виникло відчуття, ніби красуні Ейвоті вже доводилося мати справу з цим Хорсою. Але Цедрік тільки розгнівався на доньку за втручання, почав бурчати, що якби вона була скромніша та розумніша…

— Батьку, Ейвота має рацію, — й собі втрутився Утред. — Хорса — хижак, і не йому володіти нашою феєю з фенленда. До того ж, усім відомо, що в його домі вже живуть три дружини за старим датським законом. Усі три нещасні, й із жодною він не повінчаний. А за четверту віддати йому нашу Гіту?

— Мовчи! — сухо обірвав його батько. — Я знаю, чого б ти хотів. Тобі б тільки зчепитися з цим Уло.

— Ну, я не проти, присягаюся Святим Дунстаном. Проте…

Він вийшов наперед і сів переді мною навпочіпки. Неголений, із заплетеним у косу волоссям, весь у металевих бляхах. Воїн. Але очі співчутливі, добрі.

— Бог свідок, міледі, хто б вам підійшов за чоловіка, то це тільки ерл Едгар Армстронг.

Я обома руками вчепилася в лаву. У мене голова замакітрилась. І стало задушливо — ну просто, як Святому Лаврентію на розпечених ґратах.

— Що ти кажеш, Утреде? — розчула я голос ріва. — Едгар Армстронг уже одружений. Леді Ріган, вдова його брата, стала його господинею.

Я заплющила очі. Чомусь раніше я ніколи не думала, що шериф уже має дружину. Адже це так природно. Проте Едгар завжди приїздив сам, і я сподівалася… Майже переконала себе, що в нього нема коханої… дружини.

— Леді Ріган? — почула я здивований голос солдата. — Вона не дружина ерла. Звісно, вона ще й досі живе в маєтку Незербі та, наскільки я знаю, вони добре порозумілися. Але попри те, що леді Ріган не виїхала після повернення Едгара, між ними нічого немає. Я служу леді Ріган і можу за це поручитися.

Я нарешті перевела дух.

— Ви всі забагато берете на себе. Чи забули, що я ніколи не збиралася бути нічиєю нареченою, окрім нашого Господа?

Вони примовкли, вигляд мали збентежений, навіть засмучений. Тільки не Утред.

— Міледі, ви просто не зрозуміли. Вас віддали в обитель Святої Хільди, коли ви були ще маленька. Тепер ви виросли, стали жінкою і красунею. Сам Бог звелів би вам виходити заміж і народжувати дітей, щоб продовжити рід славного Херварда. А Едгар Армстронг… Кращого чоловіка вам не знайти. Я ж бо його знаю і, даруйте, частенько подумував: ось була б гарна пара — він і наша господиня. Він у милості в короля, править графством і страшенно багатий. Ось цей таки зумів би вказати череватому Ансельмові його місце.

У мене душа співала від його слів. І водночас я відчувала страх. А вони всі повеселішали, загомоніли, почали вихваляти Едгара — оце то герефа, оце лицар, істинний нащадок Гарольда Годвінсона.

Так тривало, поки я не підхопилася з місця.

— Ви всі збожеволіли! Надихалися туману в болотах! Невже ж ви думаєте, що як на те буде ваша воля, я відразу піду до Едгара Армстронга та скажу: «Хочу стати вашою дружиною. Тільки розправтеся з Ансельмом — і я ваша»?

— А чом би й ні? — здивувався Цедрік. — Присягаюся всіма духами фенів — це була б гарна угода!

І він почав перелічувати, загинаючи пальці — рів умів непогано рахувати. Отже: Едгара влаштує шлюб зі мною, по-перше, тому, що на півночі його земля майже межує з моєю, а значить, це обіцяє йому розширення володінь; по-друге, в нас видобувають кремінь, є будівельний ліс, а він зводить замок і йому б це стало в пригоді; по-третє, через мої землі веде прямий шлях в Нортгемптоншир, звідки він возить камінь, але в нього значні витрати на перевезення, оскільки Ансельм не дозволяє їздити через фени. По-четверте, прибуток із моїх земель — з риболовлі, солеварень, зернових і заплавних пасовиськ складає…

— Годі, Цедріку!

Я обернулася до Утреда.

— Ти сказав, що шериф Едгар буде в Незербі тільки на Різдво?

— Це вже скоро, — він посміхнувся. — Тани в Незербі зберуться, щоб по-старому відзначити йоль, [27] як і водиться в Денло. А Едгар старого звичаю не скасовував.

— Що ж, тоді я поїду до нього, коли минуть свята, — сказала я, встаючи. — Але не принижуватися й не пропонувати себе за дружину. Я поїду до нього як до представника королівської влади в Норфолку, як до шляхетної людини й сакса, врешті-решт. Я повідаю йому про ваше лихо, навколішки благатиму допомоги. Ви ж поки повинні зачаїтися, щоб — Боже збав! — не вступити в сутичку з людьми Уло, щоб і думки не могло виникнути, що ви готуєте заколот. Інакше шериф Едгар замість того, щоб допомогти, змушений буде усмиряти вас. Якщо ж ви піднімете заколот… Є старе прислів’я: не будіть собаку, що спить. Прислухайтесь до нього. Гадаю, під час Різдвяних свят Уло сам не наважиться напасти на вас, бо нема більшого гріха, ніж забарвити зброю кров’ю в період Божого перемир’я. Він повинен це розуміти, якщо не дурень, і знає, що таким чином сам поставить себе й проти закону, й проти Церкви.

— А якщо дурень? — Утред глянув на мене спідлоба.

Але я не думала про Уло. Я думала про Едгара. Чому я так опираюся тому, що пропонують мої люди? О, Пречиста Діво! — та тому що це ганебно! А ще злякалася того, наскільки сильно хочу цього сама. У мене навіть спітніли долоні, така буря почуттів промчала в моїй душі.

Я все-таки спробувала себе опанувати.

— Я все сказала. Ви не можете звинувачувати мене в тому, що поводжуся не як добра пані. А зараз мені час повертатися в обитель. Ходімо, Утреде.

Я вийшла із задимленої вежі й стала, чекаючи, поки Утред попрощається. Він затримувався, я чула його сердитий голос, який щось розтлумачував моїм людям. Здається, він казав, що варто скоритися, якщо вже вони шанують мене як пані. Я все чула, бо Ансельм подбав, щоби з вежі винесли все, навіть двері познімали, тож вхід зараз було просто завішено хутром. Потурбувався абат і про те, щоб підйомний міст не працював. І зараз я стояла на цьому мості, тримаючись за ланцюг давно завмерлого підйомного механізму. Забута, занедбана вежа славного Херварда…

Довкола й досі було темно. Туман, що був осів на якийсь час, тепер знову погустішав. Я насилу розрізняла воду в озері, а протилежного берега взагалі не було видно. Якийсь звук привернув мою увагу: наче десь заіржав кінь. Я прислухалася. Ні, все тихо. Туман поглинав усі звуки, було холодно. Я щільніше загорнулася в плащ Утреда: він був із грубої вовни з ворсом і такий довгий, що поли тяглися по землі.

Я стояла саме на тому місці, де дерев’яні бруси мосту лягали на насип дамби. Другий її кінець губився в тумані. Колись цією дамбою до вежі прискакали воїни, які вбили мого діда. Дотепер люди не знали, чи було то свавілля нормандських баронів, які вирішили поставити останню крапку в історії знаменитого бунтівника, чи наказ короля. Адже Хервард тоді вже кілька років жив мирно, господарював, одружився, в нього народився син, мій батько. Та й не молодий він уже був. Та все ж таки в пісні співається: коли на нього напали пси-нормани, Хервард бився так, що умертвив п’ятнадцять озброєних воїнів. Він бився списом, поки той не зламався, бився мечем, поки і його не перерубали, потім відбивався руків’ям меча, аж поки в нього не вп’ялися чотири дротики. Хервард упав навколішки, але встиг схопити покинутого щита, забив ним нормана й тільки тоді віддав Богові душу. В мені текла кров цієї людини.

Несподівано від роздумів мене знову відволікли звуки в тумані. Дивно, я нічого не бачила, лише якесь погойдування… І раптом… Я не йняла віри власним очам. Вони з’являлися, мов тіні, мов примари — воїни в шоломах і з оголеними мечами. Ніби події, про які я щойно згадувала, повторювалися — нормани прокрадалися в Тауер Вейк!