Їх було багато — нові й нові постаті випливали з туману. А попереду йшов ватажок у довгій кольчузі. І я наче прокинулася, зрозуміла — це Уло і його прибічники, люди абата Ансельма. Вони прийшли довершити почате, знищити бунтівників у їхній вежі. Й ще була думка, що вони хочуть зробити це просто зараз, до Різдвяного перемир’я, щоб їх не було в чому звинувачувати — хай для всіх це буде покаранням повсталих.

Напевне, я злякалася. Але ще більше розгнівалася. Зробила крок уперед.

— Як ви посміли?!

Мій голос несподівано гучно розрізав нічну тишу.

— Як посміли?! Забирайтеся геть!

Вони чекали чого завгодно, тільки не цього. Я бачила, як Уло навіть позадкував першої миті. Це додало мені сили.

— Я тут господиня і велю: в ім’я Бога і Його Пречистої Матері вкладіть мечі в піхви і зникніть. Інакше, присягаюся пам’яттю Херварда, звістка про ваш розбій пошириться на всі землі Денло!

Вони поступово приходили до тями.

— Хто вона? — запитав хтось.

Інший голос відповів:

— Це господиня. Гіта зі Святої Хільди.

— Черниця?

Я бачила, як Уло перехопив меча зручніше. Навіть розгледіла його усмішку під наносником шолома, коли він, не зводячи з мене погляду, звертався до своїх людей:

— Чого ви сторопіли? Ця дівчинка неповнолітня й підопічна Ансельма. Він же звелів навести тут лад до свят. Тож сміливіше. А ця пані… Ха! Вона лише байстря розбійника Херварда.

— Сам ти байстря сатани! — почула я ззаду гарчання Утреда.

Я озирнулася. Вони всі були тут. З тесаками, лезами від вил, сокирами. Я почула, як Цедрік сказав доньці:

— Біжи нагору, Ейвото, поквапся запалити вогонь на вежі.

Я знала — це сигнал. Жителі фенів побачать полум’я на Тауер Вейк, кинуться на підмогу й тоді не уникнути прибульцям помсти. Вони опиняться в пастці, їх просто переб’ють. А потім з’являться каральні війська, щоб помститися повсталим за кровопролиття.

А дурень Уло нацьковував своїх людей:

— Чого позадкували? Ця дівка з її смердами — бунтівники. Пси, болотяні саксонські свині, які посміли чинити опір волі преподобного Ансельма…

— Ах ти нормандський пес! — розгнівався Цедрік, наступаючи і перехоплюючи зручніше сокиру.

Я зупинила його.

— Назад!

Я сама була в гніві, але прагла стриматися.

— Чого ви, воїни, вирішили, що маєте право гавкати на моїх людей, ніби собаки на овець? Ви прийшли зі зброєю — і це в переддень Різдвяного миру! Навіть Ансельм зречеться вас, якщо ви порушите закон, і сам поквапиться віддати вас до рук шерифа Едгара, коли стане відомо, що ви спровокували різанину.

Уло розреготався. Тепер він стояв просто переді мною.

— А хто дізнається, що тут було? Фени добре бережуть свої таємниці. Ми потопимо ваші порізані тіла в болотяному багні. І твоє, красуне. Але спершу я дізнаюся, чи така сама діра між ніг у пані, як і в її саксонських рабинь.

Далі все відбулося миттєво. Почувся ніби звіриний рик — і темним духом промайнув Утред. Уло щойно був із мечем, та ось він уже стоїть навколішки й мій вояк заніс над ним ножа.

— Іду пам’ятаєш, убивцю?

Змах ножа — і я бачу, як неприродно відкинулася голова нормана й темна кров бризнула на мене з рани на його шиї.

Я закричала.

А потім… Мене відштовхнули. Брязкіт заліза, запах крові, крики, миготіння тіл у тумані. Хтось упав з греблі у воду. А з мороку, з пітьми фенів чулися крики, зблискували вогні. Бійня, трупи, хтось побіг, і мене знову штовхнули.

Старий Цедрік перехопив мене впоперек і потяг назад у вежу. Я й не знала, наскільки дужий старий рів.

— Побудьте тут, пані.

Він майже кинув мене на підлогу та метнувся назад, у гущу сутички на дамбі.

Я підхопилася. Мене трусило. Треба було це зупинити. Як? Я не знала. Хотіла вискочити, але Труда затримала мене.

— Не втручайтеся, леді Гіто. Чоловіки знають, що роблять. Так було завжди. На йоль і за старих часів приносили жертви.

Я навіть розгледіла в півмороку її урочисту посмішку.

— Ти не розумієш! — кричала я. — Це безбожно.

— Усе я розумію. І молодець Утред, помстився за свою дівчину.

Зовні гул посилювався. І звідусіль, зусібіч долітав старий саксонський клич:

— Білий дракон! Білий дракон за стару Англію!

Згори гвинтовими сходами спускалася Ейвота. У руці — запалений смолоскип, а вигляд урочистий, ніби в язичницької жриці. І вона посміхалася.

— Фени піднялися!

* * *

На Різдво в монастирі Святої Хільди завжди бувало весело. Стіни прикрашали гілками омели, вічнозеленого гостролисту з червоними ягодами. Приходили діти, співали різдвяні кероли,[28] а черниці готували для них постановку мікралів.[29] Потім були маски й починалося Різдво — свято, коли весь світ тріумфує і люди чекають змін на краще, вибудовують плани, ворожать. І, звісно, веселяться.

Я ж сиділа біля вогню в старій вежі Херварда, дивилася, як пробігають язички полум’я по святечному поліну, відчувала голод, тугу… й страх. Усе моє життя, так дбайливо визначене батьками, спокійне існування в обителі — все зникло за єдину мить, коли я вийшла з монастиря, зробила крок у туман і пітьму зимової ночі.

У сімнадцять багато хто мріє про зміни. Але в моєму житті все змінилося так круто, що єдине, чого я тепер прагла, — знову опинитися під захистом стін обителі. Адже я любила книги, любила розмірений устрій монастиря, впевненість, що в мене, слабкої жінки, завжди буде стіл і дах, і турбота сестер-бенедиктинок. Я так виразно бачила досі власний життєвий шлях: я стану вченою, мудрою і поважаною черницею, молитимуся за грішників, лікуватиму хворих, вивчатиму справи монастирського господарства. І стану колись ігуменею. І ось тепер усе завалилося.

— Aléa jacta est[30] — часом повторювала я приречено.

Рів Цедрік питав, що означає ця фраза, але я мовчала. Розуміла, що доля моя вирішилася без мене, і була розгублена.

Після бійні біля вежі Херварда не могло бути й мови про повернення в монастир. Я і не встигала вже, та й була надто приголомшена тим, що сталося. А потім настало світле Різдво й мене охопила туга. Я не могла повернутися до колишнього життєвого устрою, оскільки розуміла, що за мого повернення в обитель навряд чи обійдеться різками чи сидінням у карцері. Часом я думала про Отилію, не знала, як вона пояснила сестрам моє зникнення й у що це для неї вилилося. І ще я розуміла, що звістка про заколот уже дійшла до обителі й усі думають, що я приєдналася до повсталих. Тому, коли б зібралася повернутись, мене миттю відіслали б до опікуна, абата Ансельми. А про це мені й подумати було страшно. Ось і виходило — жереб кинуто.

Після радості перемоги над людьми Уло моїх селян теж охопила розгубленість. У нас було дванадцять днів Божого перемир’я, але всі розуміли, що по тому знову проллється кров. Адже із-за фенів уже дійшла звістка, що абат Ансельм послав загони в наш край. Вони поки що не переходять у наступ, але займають усі сусідні містечка та фортеці, підкуповують провідників серед місцевих жителів. Цедрік, щоправда, приндився, казав, що фени завжди слугували надійним захистом для саксів. Але від останнього заколоту минуло чимало часу й стежки на болотах стали відомі також норманам. Тому ми розуміли, що рано чи пізно люди Ансельма нападуть на Тауер Вейк.

Мені було страшно. Але водночас я розуміла, що абат був не правий, прирікаючи людей на голод і тим самим наче підштовхуючи до заколоту. А за ці кілька днів я дізналася, у яких злиднях жили мої селяни. Ми їли тільки в’юнів, а коли похолоднішало й болота замерзли, навіть їх не стало. Цибуля, сира вода, та ще коржі з грубого борошна — ось усе, чим ми могли побенкетувати на це Різдво. Щодня я прокидалася під скреготіння кам’яного товкача, яким стара Труда товкла в ступі жменю борошна. І це були єдині звуки серед тиші холодних фенів, якщо не рахувати віддалених ударів молота в кузні — мій коваль Абба кував зброю для повсталих.

Повертаючись після обходу околиць, старий рів ставав балакучим. Він починав обговорювати наше становище, намагався навіть шукати виправдання діям саксів. За його словами, не трапилося нічого особливого. Селяни захистили свою молоду пані від домагань хтивого мерзотника — ось і все. Та за це сам опікун дівчини повинен їх нагородити!

Я втрачала терпіння. Воістину, наївність цих людей приголомшувала! І якось я не витримала:

— Я поїду до шерифа Едгара, — сказала я, і мені навіть полегшало.

Усі навколо пожвавішали. Утред миттю зібрався в дорогу.

— Повернуся за два дні.

Він усміхався.

— Якраз вчасно, якщо ми потрапимо до герефе на кінець йоля. Адже йоль — брутальний чоловічий звичай. Ліпше б вам його не бачити.

І він вирушив, щоб попередити шерифа. Я ж… Подумати було страшно! — я збиралася пропонувати руку й серце чоловікові, якого зовсім не знала. Що, як він просто розсміється мені в обличчя? Або звелить схопити мене — бунтівницю з фенів? Ну, а якщо все вдасться й він вирішить, що я підходяща наречена?

Усі навколо не сумнівалися, що так і буде. Поступово і в мені зажевріла надія. Чим я не підходжу Едгарові? Я молода, знатного роду, багата. Останнє мало найбільше значення. Адже я їхала, по суті, укладати шлюбну угоду, а цього я навчилася ще в монастирі. І я уважно вислуховувала звіти Цедріка про свої землі, а сама все розпитувала про Едгара Армстронга. Мені потрібно було знати цю людину, знати, що її цікавить. Та й коли ще я могла дати волю своїй цікавості, отримати відповіді на запитання, які носила в душі?

Але рів Цедрік бачив у нашому шлюбі тільки ділові сторони. І уточнював, про що мені треба говорити з герефою: про чудові луки й вигони в моїх володіннях, про отари овець, про дорогу, яка веде через фени.

Але, крім розмов із Цедріком, були ще й настанови Ейвоти. Ця яблучно-здібна золотокоса красуня зналася на чоловіках… і на тому, як їх спокушати. І ось, коли ми перед сном жували сухі коржики, вона довірливо розповідала мені, як слід поводитися з нареченим, як глянути, як відвести очі, коли посміхнутися.