Вони були наче дияволи з пекла. Цього я не чекала. Під руку мені потрапила обгризена кістка, і я нею почала бити їх по головах.

— Пустіть! Ви не смієте! Я онука Херварда!

Нарешті якось вирвалася від них, випручалась, вискочила на стіл і просто по стільниці, перестрибуючи через глеки й купи їдла, побігла туди, де сидів Едгар. Він сміявся, він ніби й не помічав, як вони хапали мене. Схоже, звернув на мене увагу, тільки коли я опинилася перед ним.

— Оце так, — тільки й мовив він, коли побачив мене на столі.

Я ж зіскочила вниз, спіткнулась і вмить опинилася в нього на колінах. Обійняла Едгарта, притислася до нього. Довкола кричали. Я ж благала, мало не плачучи:

— Не віддавайте мене їм! Заради Пречистої Діви — не віддавайте. Адже я прийшла до вас.

І раптом відчула, що він несе мене. Розштовхує їх і несе мене на руках, мов дитя. Я й почувалася дитиною, наляканою, беззахисною. Але він уже тримав мене біля своїх грудей і міг врятувати від усього світу.

Він легко збіг зі мною сходами нагору, ми опинилися на галереї, протилежній тій, звідки я ввійшла. Він ніс мене, а знизу щось кричали, сміялися. Але нас ніхто не переслідував. Потім Едгар ударом ноги відчинив двері й ми опинилися в кімнаті — найрозкішнішій кімнаті, яку я тільки могла собі уявити: вогонь освітлював ткані драпірування на стінах, ліжко на підвищенні у фалдах вишитої запони, казан із водою, над яким підіймалася пара з духом запашних трав. Тут було тихо. Стало тихо, коли Едгар плечем зачинив двері й, не випускаючи мене з рук, сів на хутро, що вкривало широке ложе.

Він дивився на мене захоплено й здивовано. Прибрав волосся з моїх щік.

— Святі угодники! Яка ж ти красуня, дівчинко.

Я раптом посміхнулася щасливою дурненькою усмішкою. Але чомусь відзначила, що він сказав це нормандською. І сама перейшла на цю мову.

— То я подобаюся вам?

— Ти ліпше, що я міг отримати на йоль.

І тут він якось ніжно наблизив моє обличчя до свого. Я так і не зрозуміла нічого першої миті. Щойно його очі були так близько-близько, затуляли цілий світ, потім його вії опустилися, дихання злилося з моїм, вуста стулилися. І я зрозуміла, що це поцілунок. Мої губи затрепетали й розімкнулися, я відчула смак губів Едгара, жар його дихання. Ми стали єдині… Але мене більше не було. Я розтанула, зникла, а цілий світ перетворився на жар і чарівливу кволість. І десь музикою пролунав стогін — і я з подивом зрозуміла, що це мій стогін.

Задихаючись, тремтячи, я відскочила. Боже, як це сталося, що я так відразу здалася? Це неприпустимо. Де мій розум?

— Та ти незаймана, чи не так, моя прекрасна феє?

Як він це зрозумів? І як же мені соромно! Я ледве знайшла в собі сили підвести на нього очі.

— Не будьте зі мною брутальним, сере. Так, я незаймана.

А він раптом розреготався. Відкинувся на ложі й сміявся, сміявся, сміявся. Це розгнівало мене, але й примусило зосередитися.

— Моє ім’я Гіта Вейк, — промовила я, прагнучи перекричати його регіт. — Ви чуєте, я Гіта з монастиря Святої Хільди!

І далі сміючись, він підвівся.

— 3 монастиря?

Здавалося, це розвеселило його ще більше.

— Я Гіта, онука Херварда! — майже кричала я. — Та вислухайте ж мене! Мені необхідно, щоб ви одружилися зі мною.

— Я саме це й збираюся зробити, — раптом сказав він. — Ми одружимося просто зараз.

Анічогісінько я не розуміла. Дивилася, як він встає. І раптом Едгар похитнувся, мало не впав, притримався за стовпчик, який тримав запону.

— Що з вами, сере? Вам зле?

— Що ти, дитинко. Мені дуже, дуже добре. Йди до мене.

Але я рішуче затрусила головою.

— Ні, спочатку вислухайте мене.

І я заговорила так поквапливо, ніби від того, чи встигну я викласти все чисто, залежало моє життя. Говорила, що в моєму володінні вісімнадцять наділів[33] землі й хоч значна їх частина у фенах, але влітку фени перетворюються на чудові пасовища і мої люди розводять там дорогоцінних тонкорунних овець. До того ж, на сухих ділянках селяни викошують стільки сіна, що його вистачає до березня. Розповідала я й про будівельний ліс, про кременеві шахти. І ще — що через мої володіння проходить дорога в Нортгемптон. Йому ж потрібна ця дорога?

Я раптово затнулася, коли Едгар почав через голову стягати сорочку. Багряні відблиски ковзали по його плечах і грудях, підкреслювали силу рук, рельєфні обриси м’язів і тонкий стан.

— Що ви робите, сере?

— Я чекаю на тебе, моя красуне, — він простяг до мене руку. — Біс його ухопи, дівчинко, чи казали тобі, яка ти красуня!

У мене запаморочилася голова від його слів. І ще я засоромилась, проте сором цей був незвичний — така собі чарівна безсоромність.

— Тоді, якщо я вам подобаюся… Я ж онучка Херварда. Ви не можете просто так збезчестити мене. Вам, сере, доведеться одружитися.

— Звісно, звісно.

Він клацнув пальцями.

— І ми зараз вип’ємо за це.

Біля стіни поряд із ложем стояла скриня з пласким віком, накрита сукном. На ній я побачила тацю з червоними зимовими яблуками та глек із вином. Едгар, похитуючись, підійшов до нього й налив у кубок, при чому і розлив чимало.

— Ходи вип’ємо, дівчинко. За твою невинність і нашу шлюбну ніч!

Я підійшла. Чи боялась я його? Він дивився на мене захоплено, лагідно, й мене від цього кидало то в жар, то в холод. Що зі мною? І чому я сама роздивляюся його, не опускаючи погляду? Де мій сором? Та все ж таки його тихий хрипкий голос, його дуже м’язисте тіло вабили мене. Мені навіть хотілося доторкнутися до нього. Він же пообіцяв узяти мене за дружину.

Я взяла в нього кубок, і він цокнувся зі мною глеком. Я наважилася:

— За наше весілля, мілорде.

— За весілля, то й за весілля.

Це було не те вино, яким пригощала мене Ріган. Воно було світле, трохи кислувате, але приємне. Від переляку чи від спеки мене мучила спрага, і я з задоволенням спорожнила кубок. Бачила, як Едгар поставив глека на місце й дивиться на мене. І він стояв так близько!

— Swete,[34] — шепнув він саксонською, — яка ти мила.

Це була моя рідна мова. І від цього все стало простіше. Голова паморочилася, стіни покою ніби розсунулись, і дедалі важче було зібратися з думками. Я хотіла одного — щоб сер Едгар обійняв мене й щоб це тривало вічно!

Та я таки повинна сказати йому все.

— Вислухайте мене, сере. Я не просто так прийшла до вас. Абат Ансельм мій опікун, але він розоряє моїх селян, і вони були змушені взятися за зброю. Ви повинні допомогти їм, розумієте?

— Звісно, звісно. Все, що побажаєш, моя красуне.

— Тоді ви повинні заборонити йому вводити війська у фени. Повинні запобігти кровопролиттю. Коли я стану вашою дружиною, ви матимете на це право.

Я квапливо пояснювала йому це й весь час задкувала від нього, оскільки він наступав на мене, й ми кружляли навколо балії з водою. Як він дивився на мене! Мене спопеляв вогонь від самого його погляду. Я слабшала. І зрештою опинилася біля стіни, а він уперся в неї обома руками, схилився, не зводячи з мене особливого, впокорюючого погляду своїх синіх туманних очей. І я здалася. Зі мною діялося щось дивне. Він був так близько, тримав мене, але не торкався, лише дивився. І дивився так, що я почувалася глибоко приголомшеною. У мене підкошувалися коліна, гупало серце, губи мої пересохли.

— Сере, я буду вашою. Я не норовлива. Але й ви пообіцяйте мені, що захистите моїх людей.

Я тремтіла. Він був серйозний і не зводив очей з моїх губів. І нарешті пригорнув.

— Не бійся, маленька. Я буду терплячий і дуже ніжний із тобою.

Він знову мене поцілував. І знову світ зник, і я сама обійняла його, боязко, покірно, але за мить уже мої пальці сплелися на його спині, і я пригорнулася до нього. Поцілунок. Ми ніби оберталися в зоряній нічній пустці, де не було нікого, крім нас, окрім дотику губів і рук, звуків дихання, пульсування крові.

Я й не знала, як це… Як це чудово! Мене охопило якесь солодке безумство. Я торкалася його волосся, пліч, грудей, пружних м’язів живота. Я дивилася на нього… І він дозволяв мені дивитися. Я чула його важке дихання.

А потім я знову опинилася у нього на руках і він дбайливо вклав мене на хутро ложа.

— Місячне сяйво, — прошепотів він, пропускаючи крізь пальці моє волосся.

Я й не знала, що здатна на такі відчуття, я ніби наново вчилася пізнавати своє тіло. Тіло… Грішна плоть — так нас учили в монастирі. Але тепер я знала, навіщо людині дана ця плоть. Це було як приплив… Вал за валом наростали в мені. Я тремтіла й горіла одночасно. І зі мною був Едгар! Він цілував, пестив мене, йому це подобалося…

Я й не помітила, коли він роздяг мене. Напевно, мені мало стати соромно, але я не відчувала сорому. Я бачила захоплення в його очах, і мені хотілося, щоб він дивився на мене. І торкався… Торкався то майже невагомо, то сильно, так, що я стогнала. Тепер я сама відповідала на його поцілунки, сама цілувала його, ніби кидаючи виклик. Ніби вимагаючи… Сама не знала чого. Я знов почала стогнати. Його дотики, його поцілунки… На грудях, стегнах, навіть там, де я й уявити не могла. Але чомусь я все йому дозволяла. Боже, я б померла, якби він цього не робив.

— Будь ласка… — шепотіла я, і якась незбагненна сила вигинала мене. — О, будь ласка.

Його вага… Він і я так близько… В якомусь сяйві я бачу його усміхнене обличчя над собою. І з подивом відчуваю біль.

— Мені боляче.

Я швидше здивувалася, ніж поскаржилася.

— Скоро це мине. Потерпи трохи, мій янголе.

Біль ущух. Я зрозуміла, що відтепер належу йому. Він у мені. Але він не рухався, лише дарував ніжність своїх вуст. І ще я відчувала тепло в глибині себе, і коли Едгар трохи подався від мене й тепло почало зникати, я не змогла стримати мимовільного схлипування. Але він не пішов, повернувся в мене, і я блаженно зітхнула, обіймаючи його й не помічаючи, як почала рухатися разом із ним.