Безперечно, Едгар гостинний господар і непогано пригощав нас цього йоля. Звичаїв він дотримується, але тільки й того. Та він не вождь, не такий, яким був його батько Свейн, чоловік, гідний моєї пошани.

Я подивився на матір. Вона вже стара, очі вицвіли, обличчя вкрили зморшки. Але вона досі струнка, мов полум’я свічки, й манери у неї величаві. Люди переповідали, ніби Свейн Армстронг поважав і шанував її більше за інших. Сам він був одружений із боязкою жінкою, хоча й саксонською принцесою. Але це був не той шлюб, якого він потребував, і подейкували, що Свейн задивлявся на шляхетну Гунхільд. Але мати завжди була велична, її всі цінували, хоча вона й стала дружиною такого кволого та безбарвного тана, як мій батько Освін. Хай це й гріх, але я не згадую про батька з повагою, а за його життя навіть соромився його, маленького, боязкого; він постійно клопотався коло своїх овець, свиней, корів. Не дивно, що коли у Фелінзі з’являвся войовничий Свейн, я так і кидався до нього. І коли той звертав на мене увагу, в мене просто душа співала. І чому Свейн не забрав мою матір із дому, не повів за собою? Не зробив її хоча б другою дружиною, як у датців? Але ні, моя мати була надто горда й ніколи б на це не пішла. Вона глибоко впевнена, що тільки вінчана дружина може стати справжньою пані в домі.

Але що поганого в старому датському звичаї шлюбу без вінчання? Колись тани мали не одну, а дві, три датські дружини, хоча церква і противилася цьому. Але ж існує чимало причин, з яких чоловіки хочуть узяти за дружину ще одну жінку — почуття, поклик плоті, особливе ставлення. Нормани заборонили цей звичай, звели роль датської дружини до становища звичайної наложниці. Ну та нормани багато чого нав’язали нам, і чому це я повинен їм коритися? Он у мене самого три дружини — все за датським правом. Але моя мати наполягає, щоб я повінчався з котроюсь із них.

Я глянув на своїх дружин. Ось вони — всі тут. Я можу взяти на ложі будь-яку, котрої забажаю. Вони ще молоді й міцні. Двоє народили мені дітей — одна трьох дівчаток, друга міцного хлопчину Олдріха. Я б і не від того, щоб повінчатися з якоюсь, але обидві — доньки простих йоменів, а рід із Фелінга надто славетний, щоб розводити його кров простою.

Зате моя третя дружина — із шляхетної сім’ї. Колись я просто викрав її — так вона мені сподобалася. Здійнявся галас, мало до кровопролиття не дійшло, але, оскільки викрадена дівчина була не єдиною дитиною в сім’ї, справу вдалося залагодити, давши її родичам відкупну.

Може ми й порозумілися б, та лоно її виявилося порожнім, вона жодного разу не завагітніла, і поступово я втратив до неї інтерес. Навіть довідавшись, що вона плутається з одним із моїх людей, махнув на це рукою. І хоча інколи ще сплю з нею, але вінчаною дружиною і господинею Фелінга ніколи не зроблю.

Так, тільки від нас, чоловіків і господарів, залежить становище наших жінок. А ось у Едгара Армстронга хоча й досі немає дружини, всіма справами керує невістка його, Ріган. І чого він не прожене її — не спить же він із нею? А цінує, поважає її, дарма, що нормандка. Для нього все одно — що норман, що сакс. І ніхто йому не дорікає. Навпаки, моя мати приязно відгукується про нього — мовляв, Едгар добрий герефа, дав лад графству.

У чому тут справа? Адже Едгар якщо чим і переймається, то виключно своїм золотом. Хрестоносець — ха! І хоча я бачив, як він вправляється зі зброєю, але, як на мене, він все одно не воїн. Напахчується, мов жінка, голиться, чепуриться, як норман. А ще ця його вченість! Тільки щось — посилається на праці якихось писак і навіть сміє стверджувати, що сакси не завжди володіли цією землею, а прийшли такими самими завойовниками, як нормани.

Біс його вхопи! Як же це сталося, що за якийсь рік цей підкуплений норманами пес став найшанованішою людиною в Норфолку? І навіть я раз по раз ловлю себе на думці про нього. Але я ж бо ним не захоплююся. Хоча й не кажу це йому у вічі, щоб ніхто не вирішив, що просто заздрю. Але чи заздрю я? Я заборонив собі про це думати. Просто мені шкода, що мої надії на сина Свейна як на ватажка воїнства саксів не виправдалися.

Стало нестерпно сидіти біля вогню, і я вийшов. Мій дім — Фелінг, маєток батька, діда, предків. Тут усе, як і належить у багатому бурзі. Споруди добротні, з грубих колод, стріхи вкриті очеретом. Сакси кажуть: «Мій дім — моя фортеця». І свої маєтки завжди цінують більше за брудні, смердючі міста, куди нормани внесли пожвавлення і де розплодилося стільки торгашів і ремісників. І де ті самі нормани ввели цей безглуздий закон — гасити ввечері по ударі дзвону всі вогні, буцімто для уникнення пожеж. Дурість яка — гасити світло за сигналом. А цей новий нормандський закон, який забороняє саксам полювати в королівських лісах? Це вже утиск наших старих свобод. Едгар же каже, закон цей прийнято, щоб уберегти звіра від масового винищення. Ніби звіра взагалі можна винищити. Тьху, знову я про Едгара.

Я перетнув подвір’я, і мене обдуло крижаним вітром. Маєток оточував вал із частоколом, по вершечку якого тяглася галерея для дозорців. Сходами я зійшов на неї. Стояв, вдихаючи холодне вогке повітря. Погода відповідала моєму настроєві — вітер, сніг із кригою. А небо затягнуте хмарами до самого обрію — наче хтось накрив світ покришкою чавунного казана. І вдалину простягаються порослі очеретом і осокою фени. Сумовитий краєвид, лише тут і там видніються групки дерев. Нудьга. І обсідають різні думки: давно час почати осушування цих земель, копання рівчаків для водовідведення, длушпання в землі. Як простолюду. А я, Хорса син Освіна, народжений бути воїном. Але за ціле моє життя, якщо не брати до уваги дрібних сутичок із норманами, я так жодного разу по-справжньому й не забарвив меча кров’ю. Живу, як сокіл, із якого не зняли ковпачка. Ах, стрепенутися б, злетіти, відчути справжнє полювання, крик жертви, її смак.

Від сумних роздумів мене відволік силует вершника, який з’явився поміж заростів осоки. Я бачив на ньому чорний плащ із каптуром, його кошлатого поні, а за посадкою визначив, що їде не воїн. Кого ж це принесло в таку негоду? Адже мчить щосили, не боїться так мчати по ожеледиці. Цікаво… А потім я впізнав його. Це опікун старої церкви Святого Дунстана панотець Мартін.

Коли я спустився з галереї, сторож уже відчиняв стулку воріт. Священик заледве вгледів мене, так і рвонувся.

— Шляхетний Хорсо! Я проїхав багато миль і благаю про допомогу.

Я слухав його плутану розповідь, й у мене навіть щелепа відвисла. Присягаюся однооким Воданом,[38] оце так! У фенах заколот. І вже не перший день. Сакси боліт повстали проти людей жадібного Ансельма, відбили їхній напад, загнали в трясовину, схрестили з ними зброю! І очолює заколот жінка, по суті дівчинка, підопічна Ансельма й онука того самого Херварда, про якого я не раз співав пісень. Звуть її Гіта. Я знав, що вона існує, але давно вирішив, що Гіта Вейк залишила мирське життя, стала затворницею в якомусь монастирі. Вона ж стала новою Боудікою[39] цієї землі, й люди ладні битися за неї.

— Спочатку Гіті та її людям вдалося відбитися від людей Ансельма, — говорив священик, не помічаючи дощових патьоків, що текли по обличчю. Його каптур, як і борода, промок начисто, але очі палали. — Я не втручався, вважаючи, що моє звання духовного пастиря не сумісне з війною. Але вчора з Бері-Сент-Едмунса прибув сам абат Ансельм і з ним ціле військо. Вони оточили землі леді Гіти й не приховують своїх намірів розквитатися з бунтівниками. Вчора просто біля моєї церкви сталася запекла сутичка й досвідчені вояки абата розбили загін бунтівників. Ті відступили вглиб фенів, а воїни наступають і не сьогодні-завтра доберуться до Тауер Вейк, де сховалися леді Гіта зі своїми людьми. Ось тоді я й вирішив не зволікати, а спробувати повідомити саксонським танам, у якій небезпеці Хервардова онука.

Я вислухав його, і зненацька кров моя зануртувала. Сірий похмурий день раптом засяяв для мене несамовитим світлом слави. Повстання! Нарешті.

Я насилу перевів подих.

— До кого ти вже звертався, попе?

— Спочатку я поїхав у Незербі, щоб попередити герефу. Але Едгар Армстронг, як виявилося, вже два тижні як поїхав, подейкують, навіть Норфолк залишив.

Я це пригадував. Два тижні тому Едгар кудись зібрався, покинув нас і бозна-куди поскакав. Ну й біс із ним. Від нього все одно пуття нема.

— Опісля, — вів далі священик, — я побував у молодого тана Альріка з Ньюторпа. Він негайно зібрав своїх людей і вирушив у фенленд. А я кинувся до вас. Адже всім відомо, що Хорса з Фелінга — відомий захисник прав і свобод саксів.

Певна річ, це чистісінька правда. І тепер я мушу приспіти на допомогу онуці Херварда. Не зволікаючи жодної миті. Це буде мій заколот. Тому, щойно я зачув, що панотцеві Мартіну слід поспішати ще й до шляхетного Бранда, я схопив його за барки:

— Стонадцять чортів! Зараз ти, попе, поведеш мене до Тауер Вейк. Я негайно зберу своїх людей.

Це ж треба, хлопчисько Альрік уже зняв зі стіни меча, я ж іще животію у Фелінгу! І я розсердився, коли священик запротестував, мовляв, не може вести мене, бо йому треба до Бранда й решти. Він вважав, що коли тани об,єднаються, а мудрий Бранд зуміє перемовитися з Ансельмом, все ще може скінчитися миром. Ні, побий мене грім! К дідьку товстуна Бранда, к дідьку переговори. Я хотів заколоту, крові, сутичок. І не хотів пропустити годину своєї слави.

Зібралися ми швидко. Мої хлопці засиділися в закіптюженому маєтку, тож радісно сідлали коней, вдягалися у обшиті бляхами куртки, брали величезні сокири — славну зброю, що нею ще наші предки билися із завойовниками Вільгельма. Я звелів навіть синові Олдріху збиратися. Йому вже чотирнадцять, він і йоль цього року відзначав зі мною. Навіть розказував, як до дівки чіплявся. Звідки було взятися дівці на йоль, пояснити не міг. Брехав, напевне. Хоча в Незербі й пліткували, що сам Едгар не позбавив себе задоволення провести ніч з якоїсь заїжджою персоною. Біс його вхопи! Знову я про Едгара.