Жінки у Фелінгу, налякані нашими зборами, квоктали, плутаючись під ногами, плакали. Мої дружини чіплялися за мене. Тільки шляхетна Гунхільд була спокійна. Сама зняла зі стіни сокиру й подала мені.

— Молитимуся, щоб усе обійшлося малою кров’ю.

Але я хотів крові. О, як я її хотів! Нарешті я був соколом, із очей якого зняли ковпачок і який рветься в політ. А всі ці голосіння! Жінки дурні та кволі. Хоча знайшлася одна, яка не побоялася війни. Але ж у ній текла кров самого Херварда! І ще не знаючи її, я ладен уже був життя за неї віддати.

Їхали ми так швидко, як тільки змогли. Перед очима миготіли то струмені дощу, то лапатий сніг. Хмари тулилися до землі, й невдовзі смеркло. Коні ковзалися в багнюці та ожеледі, їхати було нелегко, але я, по суті, не стежив за дорогою, довірившись такому знавцеві фенів, як панотець Мартін. І коли дорога дозволяла нам їхати поряд, починав розпитувати його про Гіту Вейк. Дедалі більше захоплювався нею. Виявляється, ця смілива дівчина залишила свій монастир, щойно дізналася, що її люди в халепі. Вона якраз прибула в Тауер Вейк, коли туди прийшли людці негідника Уло, і за її наказом їх усіх побили. Опісля вона звернулася по допомогу до герефе Едгара, але він відмовив. Просто втік, як я тепер зрозумів, пригадуючи, з яким поспіхом він залишав йоль. І це нащадок Гарольда Годвінсона? Ні, це покидьок, боягуз, нідерінг![40]

Невдовзі ми виїхали на тракт, достатньо зручний для швидкої верхової їзди. Це був старий, прокладений ще римлянами шлях, який вів із Денло в центральні графства Англії. Beлика частина його входила колись до володінь Херварда, але її, як і все інше, прибрало до рук абатство Бері-Сент-Едмунса. І всі впокорилися з тим, що абат бере за проїзд чимале мито. Проте ось нарешті з’явилася жінка, яка зуміла вказати їм їхнє місце. А ці пси нормани ще сміють казати, які саксонки вбогі та непривабливі!

Попереду заманячів темний зруб сторожової вежі. Я звелів своїм людям бути напоготові. Панотець Мартін узявся був застерігати, що не варто зараз вплутуватися в бійку, мовляв, буде розумніше вступити в землі Гіти, не привертаючи до себе уваги, показати Ансельму, що вона не беззахисна. Але я лише цитькнув на священика. Можна подумати, він нас викликав, щоб грати в фенах «у туфлю по колу».

У вежах обабіч дороги зазвичай було по двоє-троє охоронців, які стежили за сплатою мита. Зараз же під накриттям біля зрубу було прив’язано з десятеро міцних коней, і щойно ми наблизилися, з отвору дверей вийшли кілька озброєних вояків. Один із них, у шишаку з металевим наноссям, виступив на крок уперед, підніс руку, наказуючи зупинитися.

— Назвіться і сплатіть мито в ім’я Святого Едмунда.

Панотець Мартін почав щось казати, але я чекати більше не міг. Руків’я сокири ніби саме стрибнуло мені в руку, й наступної миті я з розмаху опустив її на кований шолом нормана. Ха! Надійна зброя не підвела. Ударна сила сокири не рівня мечу — шишак тріснув, як горіхова шкаралупа. І почалося.

Воїни Ансельма були пішими, тож ми теж зіскочили з коней. Битися сокирою краще по-старому, стоячи на землі, п’ятою впираючись у ґрунт, а не довіряти ненадійному норову коня. Наші обшиті бляхами панцирі з дубленої шкіри не гірші, ніж у норманів. Але сокири — ото вже славна зброя! — вони кришили їхні мечі, й кілька хвилин над принишклим болотом стояли крики, стогін та гучний дзвін криці. Враз стало задушливо. І весело. Смерті я не боявся. Я бачив перед собою ворогів і хотів їх знищити.

Усе відбулося швидко. Єдине, що ми прогледіли, — це коли один із людей Ансельма скочив на коня й помчав геть.

— Наздогнати! — гукнув я.

Марно, він утік.

Я озирнувся. Мої хлопці чудово впоралися зі справою. Норманів було перебито, стогнали поранені, я наказав їх добити. З моїх людей тільки одного було вбито та двох поранено. А ще я побачив, як мій син Олдріх забився в кущі та реве і скиглить, немов щеня. Я виволік його звідти.

— Не ганьби мене боягузтвом. Це твій перший бій, тож поводься, як чоловік.

Але Олдріх лише трусився, й мені стало бридко. Я відіпхнув хлопця та пішов до своїх поранених. У одного з рота йшла кров, і я зрозумів, що він не житиме. Другого, Гірта, що загравав до однієї з моїх дружин, було поранено в стегно. Я звелів повкладати обох на коней.

— Рухатимемося далі. У Тауер Вейк їм нададуть допомогу. І де панотець Мартін?

Священик з’явився з-за рогу вежі. Невже ховався? Ніби ж не боягуз, та й дужий, на ярмарках брав участь у боях на палицях. Але зараз я глянув на нього з презирством.

— Що, отче, не до смаку наша кривава меса?

Переляканим він не здавався.

— Не слід було так чинити, Хорсо. До чого ця бійня? Тепер у Ансельма буде зайвий привід для нападу.

— До бісової матері! — огризнувся я. — Ви що ж, думаєте я з своїми людьми маршем пройду повз людей клятого абата? Ні, я вийшов на війну, і нехай тепер нормани трусяться від переляку.

Священик промовчав і почав заспокоювати мого синка. Коли ж я віддав наказ рушати, цей піп заявив, що залишає нас. Мовляв, йому ліпше поїхати до Бранда, який знає, як вести переговори, й марно крові не проливатиме.

Тоді я знову згріб його за каптур і велів вести нас уперед.

Тут піп пробурчав:

— Кожне опудало на своєму городі — імператор.

Якби він не був потрібен мені як провідник, я відлупцював би його. Але я ще йому пригадаю ці слова. Коли, наприклад, він почне канючити пожертви на свою недоруйновану церковцю Святого Дунстана.

До вежі Херварда ми прибули, коли вже смеркло. І мені сподобалося, як були влаштовані засідки на підступах до неї та пости на болотах. Невже всім цим керує жінка? Я був ладен їй низесенько вклонитися. Хоча вона заслуговує на поклоніння вже як онука Херварда.

У вежі нас радо зустріли. Я роззирнувся. Таак… Затишне колись житло тепер було кам’яним кістяком із перекриттями поверхів. Людей тут було повно. А ще коні, худоба, кури. Розвернутися ніде. Я побачив Альріка. Хлопець зрадів.

— Шляхетний Хорсо, друже! Якщо ще кілька таких саксонських танів долучаться до нас, дамо ж ми прочухана Ансельмові!

— Спробуємо самі впоратися, — буркнув я у відповідь. — Головне зараз — відбитися від Ансельма з Бері-Сент. А там полум’я заколоту перекинеться на весь Норфолк, на все Денло.

Поки я з’ясовував, як ідуть справи, на гвинтових сходах, що тяглися вздовж стіни, з’явилась жінка.

І першою моєю думкою було — я десь уже її бачив. Може, вона мені наснилася? Не знаю, але скажу — я й не підозрював, що онука Херварда така красуня.

Вона підійшла, і я, — ну чисто нормандський куртуазний чепурун! — припав перед нею на одне коліно, доторкнувся губами до чарівної ручки.

Вона запитала:

— То ви і є Хорса з Фелінга?

Мені полестило, що вона заливалася рум’янцем, ховала очі, лише інколи якось тривожно поглядала на мене з-під довгих вій.

Я споважнів. Біс його вхопи! — я завжди можу визначити, коли подобаюся жінці. А ніяковість леді Гіти виказувала її з головою. Чиє б самолюбство не тішила думка, що він хвилює таке чарівне створіння!

Леді Гіта була не вища середнього зросту, але здавалася статною завдяки манері триматися з чарівною гідністю. Шкіра в неї — перлисто-біла. Губи… Пухкі, яскраві. Напевне, солодко такі вуста цілувати. Волосся світлого сріблястого кольору ніби дощем розсипане по плечах. Вії по-дитячому пухнасті. Очі ж… Добрі очі, барви крицевого клинка. Та все ж таки…

— Ми не зустрічалися раніше, леді?

— Ні!

Вона відповіла різко, навіть ніби перелякано. І це навело мене на думку, що можливо.

Вона відступила, приклала руку до грудей, уклонилася всім нам.

— Благаю Бога і Його Пречисту Матір нагородити вас, хоробрі мужі, за те, що відразу відгукнулися на заклик самотньої жінки.

Вона вміла розмовляти з людьми. Я бачив якими гордими стали обличчя в моїх вояків. Та й сам я ніби на голову повищав.

— Керуйте нами, шляхетна пані, й ви побачите, що не всі ще сакси впокорилися під владою клятих завойовників.

Далі ми сиділи біля вогню та обговорювали наше становище. Я не забув розповісти, що вже вступив у сутичку з людьми Ансельма. І обійшлося малою кров’ю: лише двоє поранених. Гіта вже наказала двом своїм жінкам подбати про них. Однією з її прислужниць був немолода товстунка, але коли я побачив другу, то спохмурнів. Знав я цю дівку. Пухкенька така, золотаві кучерики обрамляли лоб. Звали її Ейвота, колись я зумів її спіймати. Зухвала селянка дряпалася й кусалась так, що я ледве впорався з нею. Але своє взяв. Знаю я цих жінок: вириваються, вищать, кігті випускають, немов кішки. У мене самого зараз на обличчі були свіжі подряпини. Певне, чіплявся до когось під час йоля, але, хоч убий, не пам’ятаю, до кого. Та то пусте — зараз мене хвилювала тільки онука Херварда. Цікаво, що б сказала моя матінка, якби я привіз господинею у Фелінг леді Гіту Вейк? Але її ще треба заслужити.

І я старався.

Усі наступні дні присвятив військовим справам. Більшість людей Гіти пропонувала битися старим перевіреним способом: розсипатися невеликими загонами у фенах і завдавати швидких і несподіваних ударів. Я відразу відкинув цей план, нагримав на Утреда й решту тих, які наполягали. Ні, в нас є Тауер Вейк, вежа на острові серед озера, її не так просто захопити. І нам треба зосередити тут усі сили. Я заявив, що цілком зможу оборонити її від людей Ансельма. Звелів заготувати все до захисту, відновити у вежі ворота з міцних колод, обкути їх залізом, запасти харчів, зробити більше дротиків і стріл. Адже навіть якщо нам судилося загинути, все одно ще пустимо кров прибічникам клятого абата!

Утред був незадоволений моїм планом триматися за вежу. Так ми тільки притягатимемо сюди основні сили абата, твердив він. Адже люди Ансельма — добірні воїни. Навіщо ж нам спокушати долю, підставляючи себе під удар? Я гнівався, слухаючи його. Чого домагається цей простолюд? Невже думає, що я, шляхетний Хорса, побажаю, як в’юн, ховатися в очеретах серед боліт, а не прийму бою? Утред здивовано дивився на мене, казав, що радить вдатися до тактики Херварда, а його ж ніхто не порівнював із в’юном.