Леді Гіта інколи була присутня при наших суперечках. Вигляд мала спокійний і була на диво смілива, як людина, що ухвалила рішення і якій уже нема чого втрачати. Я захоплювався її витримкою. Оце жінка! Яких би синів вона мені понароджувала! Звісно, вона тендітна, тоненька, але в неї така сила духу, що народила б мені лише синів.

А лягти з нею в ліжко я хотів. Незважаючи на її тендітність, було в ній щось, і воно вабило мене так, як самотнє дерево притягає блискавку. Якась теплота, беззахисність… Врода. І де тільки я міг бачити її раніше? Ну ніяк не в обителі Святої Хільди, туди я ніколи не навідувався. А дарма. Внучка Херварда! Мені давно слід було зацікавитися нею. Досі я забрав би її, зробив своєю дружиною. І така дружина миттю прославила б мене.

Якось увечері я зійшов слідом за нею на оглядовий майданчик нагорі. Вона не чекала на мене, озирнулася так, ніби побоювалась. Я ж усміхався. Яка ж вона все-таки красуня! Підперезане вбрання підкреслило її тендітність, каптур був відкинутий, і волосся здавалося майже білим на тлі чорної тканини. Вона сторожко дивилася на мене, але не відштовхнула, коли я владно пригорнув її. Я б міг почуватися улещеним, якби вона не стояла, мов нежива, не зводячи з мене своїх величезних очей барви світлої криці… Чи срібла, якщо хочете.

— Зараз я залежу від вас, сере Хорсо, — мовила вона. — Але сподіваюся, ваша шляхетність і честь не дозволять вчинити зі мною зле.

Щось було в її голосі, якась сумна приреченість, від чого мій запал ніби згас. Тоді я вирішив сказати, що й на думці не маю збезчестити її.

— Коли все скінчиться, міледі, я заберу вас у свій бург Фелінг і зроблю там господинею.

Вона ніби посміхнулася, але в цій посмішці було більше суму, ніж веселощів.

— Але ж у вас уже є три господині, як мені відомо.

— До бісової мами! Я вижену їх, щойно ви ступите на мій поріг.

Вона в моїх руках була така тоненька, така беззахисна, що я відчув потяг. Провів рукою по її стегну, вигину талії, торкнувся грудей. Ого, а в цієї груди — те, що треба.

Але вона раптом відступила, вирвалася.

— Ви думаєте, що тепер будь-хто може робити зі мною що завгодно?

Я нічого не зрозумів. Про що вона? Адже я запропонував їй стати господинею Фелінга!

Довкола вежі густішав туман. Останнім часом помітно потеплішало й Тауер Вейк немовби вгрузав у цій білястій імлі. І ми з Гітою були немов удвох на зачарованому острові. Я і ця срібляста туманна фея, що й боялася мене, й була від мене залежна. Присягаюся Святим Дунстаном, до чогось це та зобов’язувало!

Але цієї миті на сходах позаду залунали кроки і з’явилася ця сучка Ейвота. Так і кинулася між нами.

— Згадайте про шляхетність, Хорсо з Фелінга! Перед вами леді, а не дівка з фенів.

Біс його вхопи! Та ця селянка мене зовсім не боялася. І це після того, як я мав її, як хотів!

— Ану відступися, голубонько. Я роблю міледі пропозицію, і вона майже згодна.

— Пропозицію! — пирхнула ця руда соромітниця. — Ось звільните її від Ансельма, а тоді й говоріть про одруження.

А Гіта, яка до цього була така покірлива у моїх руках, раптом схопилася за неї, попросила провести.

Я залишився на вежі. Вдарив кулаком по одному із зубців парапету, так, що відчув біль. Кров Водана! Вони що, забули, наскільки залежать від мене? Якщо ми викрутимося, Гіта просто зобов’язана прийняти від мене шлюбні браслети.

І тут я почув звук, від якого мало не підскочив. Клятий туман! Не було б його, я б давно помітив, коли з’явився ворог. А так ріг сурмив біля самісінької вежі. І з крижаною ясністю я зрозумів, що настав час випробування. Бісів абат був перед Тауер Вейк!

Звук рогу став для всіх громом серед ясного неба. Мій боягузливий синочок Олдріх знову плакав. Великий Водане! — невже це я породив таке кволе створіння? Я озирнувся, наказав усім стулити пельки. Сам зайняв позицію в амбразурі бійниці, що виходила на дамбу. Ах, якби не туман! Я ледь розрізняв силует вершника перед піднятим мостом. Те, що міст працював, було моєю заслугою, і я внутрішньо пишався, що був такий передбачливий.

— Хто це сміє сурмити в ріг на землі леді Гіти Вейк, зчиняє переполох, наче лис, що заліз у курник?!

Вояк відвів свою дуду від рота й голосно гукнув:

— Згідно з законом ці землі перебувають у користуванні преподобного абата Бері-Сент-Едмунса. Він розпоряджається ними як лорд-опікун неповнолітньої дівчини Гіти Вейк, яка виявилася такою нерозважливою, що приєдналася до бунтівників. Але отець Ансельм готовий пробачити її, якщо вона добровільно вийде до нього і здасть для суду і слідства всіх підлих бунтівників, які посміли повставати зі зброєю в руках проти свого пана і добродійника.

Мене охопив гнів. Я озирнувся й побачив поряд з собою Утреда, який спирався на дротик. Хотів був вирвати в нього зброю і проштрикнути зухвалого парламентаря, але Утред затримав мене.

— Ця людина — герольд. Ми вкриємо себе ганьбою, якщо нападемо на нього.

І хто б це мене вчив?! Простолюд нахапався лицарських манер від псів-норманів? Але дротик він тримав міцно. І мені довелося відвернутися до герольда.

— А зараз вислухайте наші умови. Ви негайно заберетеся з цих володінь, інакше чимало матерів носитимуть жалобу за божевільними, які вирішили напасти на саксів біля вежі славного Херварда! І це кажу я, Хорса з Фелінга, захисник старих саксонських вольностей і знедолених дівчат.

Цієї миті поряд із герольдом з’явився ще один вершник. Навіть туман не зашкодив мені розпізнати в цій огрядній постаті на мулі жадібного абата з Бері-Сент-Едмунса.

— Хорса? Призвідник безладу в Норфолку? — долинув до мене його сповнений отрути голос. — О, всім відомо, що ти розбійник. І якщо я розправлюся з тобою, то, — присягаюся мощами Святого Едмунда! — ще не один шляхетний лицар або землевласник у цих краях подякує мені, що позбавив їх від такої зарази. А знищити тебе, знищити всіх вас, заколотники, я маю повне право. Згідно з законом я опікун і розпорядник цих земель. І онука Херварда належить мені, як і все її майно та володіння. Повставши ж супроти мене, вона повстала й проти короля Англії. І варто лишень мені наказати… Але я духовний пастир і добрий самарянин. Я буду милостивий, якщо ви складете зброю. Але суду не вдасться уникнути нікому. І я…

— Попе, ти ще не охрип читати проповіді в тумані? — перервав я просторікування цього нормана в сутані. — Скоро тебе турбуватиме горло. А згодом і зуби, якщо спробуєш розгризти такий горішок, як Тауер Вейк.

— Це ваша відповідь? — за хвилину-другу запитав Ансельм.

— Ось наша відповідь! — гукнув я та все-таки вихопив дротик в Утреда, який на мить відволікся, і метнув у абата.

Мабуть, туман став причиною, бо я промахнувся і вістря проштрикнуло не клятого попа, а його мула. І я реготав, дивлячись, як цей тлустий святенник вибирався з-під бідолашної тварини, як, плутаючись у фалдах сутани, дамбою втікав геть. А вояк-герольд навіть обігнав його, певне, побоюючись, що наступний кидок припаде йому.

— Не слід було цього робити, — сухо сказав Утред. — Це тільки розлютить абата.

— Хіба в нас був вибір? — знову огризнувся я. І поглянув туди, де стояла леді Гіта. Вона сполотніла. Запитала тільки:

— Як довго ми зможемо витримати облогу?

— Та скільки завгодно. У нас є вода, пшоно, овес, молоко, є наша худоба. А ваш дід, міледі, будував свій кременевий прихисток на совість.

Чомусь здалося, що мої слова не надто її втішили. Вона пішла. Пізніше я бачив, що вона стояла навколішки, настільки заглиблена в молитву, що й не помітила, коли я підійшов. І я був змушений чекати, поки скінчить молитися. Але моє терпіння не безмежне. Я схопив дівчину за плече.

— Ось що, міледі.

Вона зітхнула й підвелася, наклавши на себе хрест. Не чекаючи, поки я скажу, що хотів, заговорила сама:

— Від початку було помилкою те, що ми покладалися на Тауер Вейк. І хай допоможуть нам Бог і святі догідники, бо тепер у нас немає ради.

Це означало — вона жалкує, що довірилася мені. Віднедавна в глибині душі я й сам усвідомлював, що не правий. Але визнати це мені не дозволяла гордість. Тому я запевнив леді Гіту, що наше становище не настільки безнадійне — вежу чудово укріплено, підкрастися до неї можна тільки насипом, але й насип не допоможе нашим ворогам, бо його перетинає рів, а міст піднято. Довкола — глибоке озеро, й навіть якщо ці нормандські розумники спробують атакувати нас на плотах і човнах, то в Тауер Вейк достатньо каміння, стріл і дротиків, аби послати їх рибам на з’їжу. Головне для нас — протриматися хоча б декілька днів, а там піднімуться сакси з усього графства і допоможуть нам.

— Сумніваюся, — перебила мене дівчина, й так різко, що я сторопів. Вона ж, немовби відчула себе винною, взяла мою долоню своїми маленькими ручками. — Хіба ви не розумієте, Хорсо, що до повсталих долучаються охоче, коли вони перемагають, а не коли в халепі.

— Кепської ж ви думки про своє плем’я, Гіто Вейк, — перебив я її. — Воно довгі роки знемагало від тиранії норманів і тепер…

— Я б не назвала це тиранією, — відмахнулася Гіта. І щойно я набрав у груди повітря для відповіді, швидко заговорила: — Ви що, не помічали, скільки років сакси мирно домовлялися з норманами, вступали в змішані шлюби, народжували спільних дітей, вели спільні справи?

— Про що ти говориш, дівчино?!

Я презирливо посміхнувся.

— Зараз я наче слухаю цього зрадника Едгара Армстронга, який продався норманам. Ви говорите, як він, і це дуже сумно, якщо врахувати, що наш герефа залишив графство, вважаючи за краще просто зникнути, аби не втручатися у вашу справу, дозволивши нормандському попові розтерзати вас.

Вона здригнулася, задихала так, що я подумав: ось-ось розплачеться. Може, слід було втішити її, але я все ще був сердитий. Та й відволікла поява Альріка. Молодий тан прийшов повідомити, що під прикриттям ночі нормани прокралися до мосту й намагаються ножівками перепиляти дошки там, де ланцюги утримують міст.