Я з розмаху всадив лезо сокири в дерев’яну поверхню і відчув, як затремтів держак у моїх руках, а удар озвався до пліч.

— Відчиняй, підлий спокуснику саксонських наречених!

На мене ззаду навалилися, закричали. Я розметав їх, як вепр розкидає собак на полюванні. Знову й знову встромляв сокиру в дошки дверей. Краєм ока побачив Альріка, який з’явився на галереї, на ходу накидаючи туніку. Знизу сходами біг дебелий Бранд. Але мені було не до них. Я вдарив знову. Лезо вп’ялося в дерево дверей, полетіли тріски. Я не встиг вирвати сокиру, коли Альрік ззаду накинувся на мене. І Утред звідкись з’явився, повис на плечах.

І цієї миті двері відчинилися. Я побачив роздягненого до пояса Едгара з мечем у руках.

— Якого диявола, Хорсо!

— Якого диявола? Та пустіть мене! Я мушу розтрощити голову цьому паскуднику, який спокусив дівчину, що належала мені.

Мене не відпустили, але запала тиша. Я чув клекіт у власних грудях. Дивився на Едгара і якби мій погляд мав смертоносну силу, від нього не лишилося б і тіні. Як я його ненавидів! Ненавидів ці вузькі сині очі, це пасмо волосся на лобі, це гордовите підборіддя. Я бачив м’язи його грудей, рук і відчував майже вовче бажання вчепитися в них зубами, загризти його.

— Прокляття! Відпустіть мене. Дайте нам схрестити зброю, мені й цьому норманському лизоблюду!

Я таки вирвався. Едгар міцно стис меча, але з місця не зрушив. І я не напав на нього. Бо якраз тоді побачив Гіту. Вона сиділа на ложі за його спиною, перелякана, з розпатланим волоссям, притискаючи до грудей хутряну ковдру.

— Бачите? — я вказав усім на неї. — Ця дівчина обіцялася мені. Вона сама сказала, що якби в Тауер Вейк був священик, то він би обвінчав нас. А цей пес викупив права на неї та збезчестив. І я його вб’ю.

Я перехопив зручніше держално сокири. Навіть зубами зарипів від злості.

— Леді Гіта дала тобі слово? — тихо, але з люттю запитав Едгар.

— Ні! — раптом скрикнула Гіта. — Це була лише мить, аби позбутися Ансельма. Ні, ні, ні!

І вона заплакала, накрившись ковдрою.

Едгар вийшов і зачинив за собою двері.

— Ти хочеш битися за неї, Хорсо? Будь ласка. Але тільки тоді, коли ти не будеш п’яний. І коли поясниш, на якій підставі заявляєш права на Гіту Вейк.

На нас дивились і мовчали. Я розсердився.

—— Ну, ти, звичайно, вважаєш, що маєш на неї право. Ха! Опікун, який швиденько затяг свою підопічну на ложе розпусти. Мало тобі, що заручений з Бертрадою Нормандською, ти зажадав іще й плоть потішити з онукою самого Херварда. Ти її знеславив, собако! Нідерінг!

Незважаючи на пізню годину, навколо нас уже зібралося чимало люду. Хто питав, що трапилося, хто вже допетрав самотужки. Але щойно я вимовив це старе саксонське прокляття, всі враз затихли.

Я бачив, як заходили жовна на щоках Едгара. Але він стримався.

— Ніколи, навіть на сповіді, я не зізнаюся, що втримало зараз мою руку, Хорсо. Це справа давня. Це зв’язок між нами, який я кляну, але змушений терпіти. А щодо твоїх прав на Гіту… Тільки її слово вирішить, кого з нас вона вибере. І як ти… Як усі ви зрозуміли, вона вже зробила свій вибір. Я не неволив її. За власним бажанням і з доброї волі вона надала перевагу мені, а не тобі, Хорсо з Фелінга.

— Я б не знеславлював її, — прохрипів я, принижений його словами про вибір самої Гіти. — Я б зробив її своєю господинею.

— Так, у домі, де вже є три господині. Датські дружини — чи не так? Чи хотіла леді Гіта жити серед них?

— Датська дружина — це наш давній шанований звичай у Денло. Ніхто не має права дорікати чоловікові, який бере в дім жінку за старим законом батьків. А з леді Гітою я був готовий навіть повінчатися. Проте тепер… Тепер мені не потрібна збезчещена тобою дівка.

Я навіть плюнув у бік зачинених дверей. Зараз я ненавидів цього розпусника. Ненавидів за перевагу, надану Едгару, а не мені. І я вже постараюся, щоб про її ганьбу дізнався весь Норфолк.

З люттю ввігнав сокиру за якийсь дюйм від голови шерифа, повернувся та пішов геть, розштовхуючи цікавих. Унизу я звелів принести елю й підняв чашу за погану славу останньої з роду великого Херварда.

Стоячи біля поруччя галереї Едгар спостерігав за тим, як я п’ю.

— Ти згадав старий закон, Хорсо. Що ж, хай я і заручений із нормандкою, але відтепер за старим датським законом леді Гіта стане моєю дружиною. І хай ніхто не сміє дорікнути мені, що я зневажив ту, яку обрав за велінням серця. Всі чули, що я сказав!

Він повернувся й увійшов до покою. До неї. Гепнув дверима.

Люди довкола перемовлялися. Поступово почали розходитися. Старий закон про датську дружину — вони це відразу сприйняли. Інколи в Денло датські дружини мали більше влади й шани, ніж вінчані дружини. І я вчинив дурницю, бо сам підказав Едгару цей вихід. Але таки було щось, і воно обіцяло мені розраду. Там, за морем, жила інша. Донька короля. І Едгар був пов’язаний із нею нерозривно.

— Дияволове сім’я! — буркнув я, посміхаючись. — Подивимося, що на все це скаже Бертрада Нормандська.

Розділ 5

Отилія

Травень 1132 року


Цього дня ми, послушки з обителі Святої Хільди, зранку працювали на грядках, прополюючи капусту і висаджуючи розсаду салату. Тому не диво, що мої сандалі, пелена й руки — все було в землі. Але коли мені повідомили про бажання ігумені бачити мене, я насамперед опорядилася. Ігуменя Бріджит не зносила нечупар.

— Ви кликали, матінко?

Ігуменя сиділа за пюпітром, перебираючи якісь сувої. Вона не підняла на мене очей і ні на мить не перервала свого заняття.

Мабуть, я здогадувалася, навіщо знадобилася їй. Напередодні обитель відвідав наш патрон, преподобний Ансельм із Бері-Сент-Едмунса. Він давно не заглядав, і ми знали, що це пов’язано з його ворожнечею із шерифом Норфолка й судовим розглядом, який коштував абатові неабиякого клопоту. Але вчора він прибув у монастир святої Хільди, висповідав нас і сам відслужив месу в нашій церкві. Про отця Ансельма ходило чимало прикрих чуток — мовляв, і жадібний він, і жорстокий, і, по суті, спровокував заколот у фенах цієї зими, але я завжди бачила в ньому тільки духовного пастиря, а людські слабкості — хай із ними розбирається Всевишній.

— Підійди-но сюди, Отиліє, — зробила знак матінка Бріджит. — Це документ, у якому я не можу цілком розібратися. Преподобний абат Ансельм віддав нам у користування ліс на південь від обителі. Але ми будемо зобов’язані стежити за дорогою через ліс, і я не розумію, скільки мороки завдасть це сестрам і чи має сенс прийняти дарунок, а чи ліпше відмовитися.

На жаль, матінка Бріджит нітрохи не розумілася на справах. Проте непогано знала Ансельма й розуміла, що він ніколи не робить безкорисливих благодіянь.

Я схилилася над пюпітром, вивчаючи записи. Раніше в таких питаннях ігуменя завжди радилася з Гітою, проте після її втечі цей обов’язок перейшов до мене.

— Звісно, обителі вигідно отримати право збирати в лісі хмиз і ягоди, — почала я. — Але в цьому документі нічого не сказано про те, чим ми розплачуватимемося з працівниками, які стежитимуть за розчищенням дороги. Якщо це ляже на нашу обитель, то в нас можуть виникну ти труднощі. Бачите, матінко, в грамоті чітко зазначено, що абатство Бері-Сент має право випасу в лісі своїх свиней. А свині якраз здатні перетворити дорогу на болото. Отже, клопоту в нас із нею буде чимало. Зважаючи на це, я мала б сміливість порадити не підписувати цього документу, поки настоятель Ансельм не дасть згоди на те, щоби платня за стан дороги таки була за абатством.

Я підняла очі від поцяткованого нормандськими літерами сувою і зніяковіла, вловивши у погляді ігумені несподівану іронію.

— Бач, як ти це відразу визначила. Я б і не додумалася. А ти… Всі кажуть, Отилія Хантлей мало не свята. Але в тебе такий тверезий погляд на земні справи, що до небес тобі ще далеко.

Я не знала, що відповісти. Вона просила про допомогу, і я постаралася їй догодити. А отримала докір.

— Це Гіта Вейк навчила тебе так розбиратися в справах? — несподівано запитала ігуменя.

Усередині в мене все стислося, як стискалося щоразу, коли при мені згадували ім’я моєї нещасної подруги. На мені лежала чимала частка провини за те, що Гіта втекла з монастиря, долучилася до бунтівників, і лише втручання шерифа Едгара поклало край безладу. Відтоді ми нічого не знали про Гіту, а я досі мучилася усвідомленням, що коли б проявила тоді волю, не дозволила їй піти, вона б, як і раніше, жила з нами.

Мені не вдалося затамувати мимовільне зітхання. Я сумувала за Гітою, мені бракувало її, туга за нею була навіть відчутнішою за ті покарання й докори, що посипалися на мене після її зникнення. І хоча я знала, що зараз ігуменя Бріджит знову почне дорікати мені, в глибині душі сподівалася, що вона скаже хоча б щось про Гіту. Я так хотіла отримати звісточку про неї.

Проте ігуменя заговорила зі мною м’яко. Сказала, як нам не вистачає Гіти, яка вона була чудова помічниця, яка добра християнка. Чути таке було приємно, особливо якщо врахувати, що після втечі Гіти про неї згадували, як про чорну вівцю.

— Бідолашна дівчина! — засмучено казала ігуменя. — Такі здібності, таке майбутнє на неї чекало. Ми всі повинні молитися за неї. Бо молитви наші необхідні їй, як ніколи.

— Вам щось відомо про неї, матінко?

Ігуменя відкинулася на спинку крісла, вочевидь ігноруючи моє запитання, склала руки й заплющила очі, ніби занурилась у молитву. І я, наслідуючи її, почала читати «Ave». Але зосередитися не могла, здавалося, ігуменя крадькома спостерігає за мною. Нарешті вона заговорила.

— Невдовзі, в день Всевишнього свята Трійці ти, дитино моя, приймеш постриг, вступиш до сонму наречених Христових і назавжди розірвеш зв’язки зі світом. Але поки ти не прийняла чернечого сану, тобі слід поїхати в маєток Хантлей, аби побачити рідних.